(no subject)
У кожної історії має бути свій початок. Про цю можна було б сказати, що він si perde nella notte dei tempi. Або ще якось по-хитрому. Зрештою, кому так потрібен початок, можете пошукати у Набокова, у романі "Отчаяние". Вибирайте, який сподобається. Їхня історія - без початку і з невідомим кінцем. Або - якщо хочете - із відкритим фіналом, якщо для вас це принципово. Мені байдуже.
Їхня історія навряд чи колись виходила за межі аптеки, у якій працювала вона. Їй було близько сорока. Струнка, із завжди акуратно зачесаним назад волоссям. Вже не дівчинка, але й не стара. Про таких, як вона, кажуть "хранила след былой красоты". Або, щоб не морочити собі голову, порівнюють із айстрами: пізня краса. Ну, ви й самі це все чудово знаєте.
Він мав також десь років сорок, можливо, трохи більше, але це несуттєво. У ньому не було нічого особливого. Але це не означає конче, що він був негарний. Зрештою, можна і навпаки: він не був негарний. Коротше, ні гарний, ні негарний. Звичайний. На кожний товар знайдеться покупець. От і на нього знайшовся. Хоча ні, покупцем у цьому випадку був таки він, а продавцем - вона. У тій самій аптеці, за межі якої їхні стосунки, здається, й не виходили. Ну, я вже про ту аптеку казала.
Історії невідомо, якою була їхня перша зустріч. Але це неважко уявити. Скажімо так, фрейм був би десь такий: він приходить і каже, що йому потрібно. Вона звично відклацує у системі пошуку потрібний препарат, називає ціну, швидким завченим порухом відкриває шухляду, дістає коробку, закриває шухляду, у цей час автоматично бере пакте, потім відкриває, вкладає туди коробку... тут пропускаємо, і так усе ясно... далі... далі... гроші, так... чек... так... здача.... прошу, так, приходьте ще... ага... так... ось! Вона дає здачу, він бере - камера, фокус на зустрічі рук, наступний кадр - її очі, рух віями, очі донизу, наступний кадр - його очі, обличчя на великий план, посмішка легка (кажуть - майнула), "дякую". Камера, стоп. Ну, десь так, ви зрозуміли.
І полетіло. Отак собі, від зустрічі до зустрічі. Він завжди купував одне й те саме. Він ніколи не говорив зайвого. Вона теж. Нічого, крім посмішки самими кутиками вуст. Чому - а хто зна, чому. Мабуть, так життя привчило. Вона завжди терпляче чекала моменту, коли треба віддати чек - він завжди брав чеки. І хто знає, можливо, саме через те, як вона його віддавала.
І хто зна, чим би закінчилася ця історія, якби одного дня вона не зважилася на крок. Того разу вона дала йому те, що йому дійсно було потрібно. І коли він уже ішов до дверей, вона таки ступила з-поза вітрини - о, як дрижали ноги, як боялося тіло виходу у інший простір, туди, де немає захисту її статусу, туди, де не було продавців і покупців - стала навпроти. Слова боялися виходити, дрижали, губи були немов чужі. Ледве вимовила: "Тепер ми не скоро побачимось". Його погляд вона упіймала. І більше нічого. Посмішку побачили ми з вами. Але ніхто не знає, що вона значила. А вона - тим паче. У фокусі лишається він, вона розпливається на другому плані. Світло.
Тільки сьогодні дійшов глибинний сенс реклами ПРОКТОЗАНУ. Страшне:)