(no subject)
якби я могла і вміла знімати, мій вже вчорашній день виглядав би так.
на годиннику 5:25, проте до ранку лишається не півгодини, а три. у ногах спить рудий пухнастий клубок, і я намагаюся повертатися якомога акуратніше, щоб не розбудити. але він все одно прокидається і, напівсонний, скручується набік, по-своєму посміхається, тягне лапи, блиснувши рожевими подушечками, видає короткий мурк і знову засинає. я теж.
вилітаю з машини кулею: спізнююся на змагання у зальчик. у мене дві місії: зняти, що вийде, і підтримувати одного з учасників. на знімку з мого життя було б бездоганне технічне підтягування і зелена гиря на 16 кг. і запис у табличці: 23 і 91 відповідно. мене на фото немає. це маленький особистий тріумф героя дня.
потім був би змазаний асфальт. це я біжу за маршруткою і не певна, чого я більше хочу: встигнути чи ні, бо вперше у житті відчуваю задоволення від бігу.
далі таксі з зеленою шашечкою і написом арабською в’яззю: жовтим по-зеленому. здалеку їхало. дорогі машини, номери D….001, міцні хлопці з пружинками за вухами, міліція, камуфляж, водії у білих сорочках, перекрита Лаврська і при тому, здається, жодного незадоволеного обличчя. Мистецький Арсенал. а проте, це фото не тільки з мого життя. вважаймо, це наше сімейне фото, - на ньому вся Україна. звісно, потім, коли воно зжовкне і після нього у родинному альбомі назбирається багато інших, його, можливо, перегортатимуть швидко чи й просто пропускатимуть. проте сьогодні ми усі на ньому виглядаємо цілком щасливими. добре, що я встигаю клацнути.
тут не зовсім молодий чоловік у вишиванці і вусах. у нього добрі-добрі очі. я люблю його знімати, бо він дуже нагадує мені покійного дідуся. не знаю, чому. але він явно відчуває мою таку прив’язаність і теж до мене ставиться дуже приязно: майже як до онучки, хоча і називає завжди на Ви. Микола Тихонович, цехмайстер Київського кобзарського цеху. завжди на моїх фото, якщо ми десь перетинаємося.
потім я у вишневому тумані. він солодкий на смак. зазвичай такі фото відразу кидають до кошика як невдалі, але це я залишаю. воно не для зору, а для решти чотирьох чуттів.
потяг, і провідник з вагона номер вісім жартома дає тур вальсу на пероні. над вокзалом грає море зелене і тихий день догора. запрошує провідника з вагона номер дев’ять, але той відмовляється. мабуть, через те, що у номера вісім на руці обручка.
темна підземка, у світло у кінці тунелю врізається вокзальний охоронець. він сидить на парапеті, а на асфальті стоять його черевики з гострими задертими вгору носами.
над Дніпром захід сонця розкладається на сміливу пастель: дозволяє собі бірюзу чи, сьогоднішньою мовою, трендовий м’ятний.
потім дубль. ті самі кольори на екрані телефону якоїсь дівчини.
а після цього останній кадр, невдалий. вже так пізно, що мого спалаху не вистачає пронизати темряву і зняти щось цінне поблизу, а ілюмінація геть засвічує зорі, мені їх не дістати. тому тут я перестаю бути камерою і перетворююся на мікрофон.