Про Львів
КДПУ
Я повернулася з поїздки до Львова. Вражень багато, абсолютна більшість прекрасних, теплих і світлих. Прекрасно як на того, хто був уперше.
Львів абсолютно не схожий на Київ. Це особливо гостро відчуваєш, сідаючи після потяга у метро: биків удесятеро більше, люди говорять утричі голосніше, доброзичливості і ввічливості майже не видно, абсолютна більшість російськомовна і зовсім немає агіток типу "Нас єднає мова". А ще Київ, здається, аж геть позбавлений почуття гумору. Таке
і таке
тут уявити важко. Київ надто серйозний, щоб отак жартувати на широкий загал.
Львів'яни видалися у середньому більш відкритими, вихованими та інтелігентними. Коли величезна, під зав'язку забита маршрутка не зупинилася і після десятого прохання, що його скандували вже всі разом, найбільш грубим, що ми почули, бело "Та зупиніться! Ну шо це за робота?!". Грубощі по-львівськи)
Тут народ не п'є пива з пляшок на ходу. От дивно. Це не відразу помічаєш. Кидається у вічі, коли бачиш когось і зпляшкою на вулиці. Ми за вісім днів бачили таке двічі. Причому одного разу у Шевченківському гаю і на вигляд публіка була явно немісцева. А ще люди майже не лаються. Ну принаймні нам такі траплялися також двічі. Одного разу на перехресті страшенно вилаявся водій, а другого разу десь у натовпі хтось щось таке бовкнув.
Так комфортно у цій атмосфері. Наче й не помічаєш. А от тут потім починається синдром відміни.