Лесь помер…
- Лесь Микитович?
- Вам Лиса Микиту? Ні, тут його немає. Тут є Лесь Олександрович.
У слухавці притишений сміх, а у мене - ступор: як я могла допустити такий ляп, знаючи Леся Сердюка не один рік й обожнюючи його образи в кіно? Паленію, затинаюся, вибачаюся, а він мене підбадьорює жартами. Певно, такою мала бути одна з останніх розмов із улюбленим актором: щоб запам’яталося, щоб було усміхнено…
Та розмова відбулася майже рік тому. Телефонувала для того, щоб зібрати спогади про Олега Янковського, який помер 20 травня. Лесь Олександрович якось перетнувся з ним у Москві 1967 року (він приїхав на проби фільму «Софія Перовська», а Янковський озвучував картину «Щит і меч») - розповів, як Янковський уперто репетирував роль, тоді як сам безвідповідально ставився до своєї. «Цей випадок я часто розказував студентам (актор викладав у Київському національному університеті театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого. - Ред.), мовляв, через те, що він тоді вчив слова і не пив вино, він став Янковським, а я не вчив слова і пив вино, тому я ледве-ледве Сердюк», - резюмував голос на тому кінці дроту, а мене аж заціпило від здивування: як Лесь Сердюк, якого ми вважаємо великим актором, може так говорити?! А йому на той час було уже 68-ім, після 37-річного театрального «простою» він нарешті повернувся на сцену - у театр Франка його запросив Богдан Ступка, грати у виставах «Всі ми - киці і коти» та «Одруження», тільки недавно на екрани вийшов «Тарас Бульба» Бортка, але, очевидно, цього було замало акторові, для якого професія значила життя.
От тоді я й дізналася, що у Леся Олександровича - рак. Виявляється, він спілкувався зі мною, будучи в палаті онкологічного відділення, через кілька днів після операції. Звісно, Лесь Олександрович не міг оминути теми смерті - навіть пригадав, що останньою роллю Олега Янковського була роль Жевакіна в «Одруженні», а він зараз також грає в «Одруженні», і також Жевакіна - зрештою, це й стала остання роль Леся Сердюка в театрі... Але він не піддавався занепадницькому настрою, сказав, що найстрашніші часи вже минули, збирався відвідати могилу Івана Миколайчука в день його народження 15 червня і, звісно, ж прагнув на сцену. Там я його й побачила восени 2009-го: відразу кинулося в очі, що Сердюк неймовірно схуд, хоча стан здоров’я аж ніяк не впливав на якість гри - спочатку кумедний, а наприкінці нещасний покинутий чоловік, Жевакін у синьому мундирі і з соскою (такий режисерський прийом) викликав щире співчуття. Незважаючи на чудову гру Богдана Бенюка й Олексія Богдановича, зал найбільше аплодував йому - Лесю Сердюку: князю Святославу - «Із княгині Ольги», Данькові - із «Вавилона ХХ».
Син «Березілля»
Лесь Олександрович Сердюк народився на Покрову, 14 жовтня, 1940 року у Харкові. Батьки були акторами (тато - корифей національного театру Олександр Сердюк), що й визначило подальшу долю хлопця. У сім років - перша роль. У 21 - диплом Харківського театрального інституту. У 23 - кінодебют: робота у «Загибелі ескадри» з Георгієм Жжоновим і власним батьком. «Відтоді я належав кінематографу нероздільно», - заявляв Сердюк. Але певний час він працював у театрі: Харківському академічному ім. Шевченка (1961-1964), Ризькому ТЮГу (1964-1965), Київському російському академічному ім. Лесі Українки (1966-1970). А вже з 1970 року зайнятий на кіностудії Довженка. Сердюку пощастило влитися в золоту еру українського кінематографа: Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Борис Брондуков, Кость Степанков, Леонід Осика…
Під знаком Леся Сердюка у нашому фільмофонді залишилося до ста картин: перераховувати всі - місця замало, виокремити певні - заперечити інші. А хто любить - той згадає сам: його незабутній образ суворого козака із прискіпливим поглядом, який, як справжній воїн, любив коней і часто їздив верхи. У Леся Сердюка була всього одна кінематографічна відзнака: приз за кращу чоловічу роль у фільмі «Солом’яні дзвони» на фестивалі у Карлових Варах (1988), хоча, як зауважує один мій знайомий, кіно - це не спорт, і якось по-дурному роздавати нагороди за першість. Також Сердюк мав звання Заслуженого артиста УСРС і Народного артиста України. Але жив у маленькій однокімнатній квартирці на околиці Києва.
Лесь Сердюк помер у середу вранці. У нього залишилося двоє дітей - дочка Анастасія та син Лесь. У театрі Франка ще мали ставити виставу «Останній запис Креппа» з участю актора… Йому було всього 69 років. І хто мені скаже, як тепер стерти його номер із записної книжки телефону…
P.S. Сьогодні з 11.00 до 13.00 у приміщенні театру Франка можна буде попрощатися із Лесем Сердюком, а опісля - провести в останню путь на Байковий цвинтар.
- Вам Лиса Микиту? Ні, тут його немає. Тут є Лесь Олександрович.
У слухавці притишений сміх, а у мене - ступор: як я могла допустити такий ляп, знаючи Леся Сердюка не один рік й обожнюючи його образи в кіно? Паленію, затинаюся, вибачаюся, а він мене підбадьорює жартами. Певно, такою мала бути одна з останніх розмов із улюбленим актором: щоб запам’яталося, щоб було усміхнено…
Та розмова відбулася майже рік тому. Телефонувала для того, щоб зібрати спогади про Олега Янковського, який помер 20 травня. Лесь Олександрович якось перетнувся з ним у Москві 1967 року (він приїхав на проби фільму «Софія Перовська», а Янковський озвучував картину «Щит і меч») - розповів, як Янковський уперто репетирував роль, тоді як сам безвідповідально ставився до своєї. «Цей випадок я часто розказував студентам (актор викладав у Київському національному університеті театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого. - Ред.), мовляв, через те, що він тоді вчив слова і не пив вино, він став Янковським, а я не вчив слова і пив вино, тому я ледве-ледве Сердюк», - резюмував голос на тому кінці дроту, а мене аж заціпило від здивування: як Лесь Сердюк, якого ми вважаємо великим актором, може так говорити?! А йому на той час було уже 68-ім, після 37-річного театрального «простою» він нарешті повернувся на сцену - у театр Франка його запросив Богдан Ступка, грати у виставах «Всі ми - киці і коти» та «Одруження», тільки недавно на екрани вийшов «Тарас Бульба» Бортка, але, очевидно, цього було замало акторові, для якого професія значила життя.
От тоді я й дізналася, що у Леся Олександровича - рак. Виявляється, він спілкувався зі мною, будучи в палаті онкологічного відділення, через кілька днів після операції. Звісно, Лесь Олександрович не міг оминути теми смерті - навіть пригадав, що останньою роллю Олега Янковського була роль Жевакіна в «Одруженні», а він зараз також грає в «Одруженні», і також Жевакіна - зрештою, це й стала остання роль Леся Сердюка в театрі... Але він не піддавався занепадницькому настрою, сказав, що найстрашніші часи вже минули, збирався відвідати могилу Івана Миколайчука в день його народження 15 червня і, звісно, ж прагнув на сцену. Там я його й побачила восени 2009-го: відразу кинулося в очі, що Сердюк неймовірно схуд, хоча стан здоров’я аж ніяк не впливав на якість гри - спочатку кумедний, а наприкінці нещасний покинутий чоловік, Жевакін у синьому мундирі і з соскою (такий режисерський прийом) викликав щире співчуття. Незважаючи на чудову гру Богдана Бенюка й Олексія Богдановича, зал найбільше аплодував йому - Лесю Сердюку: князю Святославу - «Із княгині Ольги», Данькові - із «Вавилона ХХ».
Син «Березілля»
Лесь Олександрович Сердюк народився на Покрову, 14 жовтня, 1940 року у Харкові. Батьки були акторами (тато - корифей національного театру Олександр Сердюк), що й визначило подальшу долю хлопця. У сім років - перша роль. У 21 - диплом Харківського театрального інституту. У 23 - кінодебют: робота у «Загибелі ескадри» з Георгієм Жжоновим і власним батьком. «Відтоді я належав кінематографу нероздільно», - заявляв Сердюк. Але певний час він працював у театрі: Харківському академічному ім. Шевченка (1961-1964), Ризькому ТЮГу (1964-1965), Київському російському академічному ім. Лесі Українки (1966-1970). А вже з 1970 року зайнятий на кіностудії Довженка. Сердюку пощастило влитися в золоту еру українського кінематографа: Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Борис Брондуков, Кость Степанков, Леонід Осика…
Під знаком Леся Сердюка у нашому фільмофонді залишилося до ста картин: перераховувати всі - місця замало, виокремити певні - заперечити інші. А хто любить - той згадає сам: його незабутній образ суворого козака із прискіпливим поглядом, який, як справжній воїн, любив коней і часто їздив верхи. У Леся Сердюка була всього одна кінематографічна відзнака: приз за кращу чоловічу роль у фільмі «Солом’яні дзвони» на фестивалі у Карлових Варах (1988), хоча, як зауважує один мій знайомий, кіно - це не спорт, і якось по-дурному роздавати нагороди за першість. Також Сердюк мав звання Заслуженого артиста УСРС і Народного артиста України. Але жив у маленькій однокімнатній квартирці на околиці Києва.
Лесь Сердюк помер у середу вранці. У нього залишилося двоє дітей - дочка Анастасія та син Лесь. У театрі Франка ще мали ставити виставу «Останній запис Креппа» з участю актора… Йому було всього 69 років. І хто мені скаже, як тепер стерти його номер із записної книжки телефону…
P.S. Сьогодні з 11.00 до 13.00 у приміщенні театру Франка можна буде попрощатися із Лесем Сердюком, а опісля - провести в останню путь на Байковий цвинтар.