"Вірус спротиву" або "Спасайте, бандеровцы нас режут!"

Apr 04, 2014 13:12

Публікую підбірку витягів і цитат з різних спогадів, статей і праць (в тому числі й російською мовою) про стосунки між кримінальними і політичними в'язнями, роль та методи табірного керівництва у таборах ГУЛАГу.




Нижчевикладені слова являються прекрасною ілюстрацією того, що ніколи і нікому не можна дозволяти паплюжити твою Честь, не забувати про Совість, ставитися до всіх так як хочеш, щоб ставилися до тебе, не дозволяючи витирати ноги об себе-самого, і лишатися Людиною, бо ж "не відступитися від слова сказаного - дерти руками, зубами гризти! У світі багато брудного й заразного, але той, хто хоче, залишається чистим…"

1. "Сучі війни
Потрапивши у табори, українські повстанці не мирилися із заведеними там порядками. Розпочалося освоєння табірного світу. Втечі з місць ув’язнення були непоодинокими: групи колишніх інсургентів нападали на охорону зон, відбирали зброю і тікали з таборів. Однак найчастіше їх наздоганяли та вбивали.

Відтак тактику було змінено протистояння. В середовищі в’язнів колишні повстанці формують таємні організації («Заполярний провід ОУН», «Провід ОУН північних територій», «Центральний комітет ОУН», «Українська визвольна організація» та інші), що координували зв’язки між політичними, окремі з них мали структури розвідки та безпеки і були спрямовані протидіяти владі «урків» у зонах. Так розпочалася т.зв «суча війна» (1946‑1952) - боротьба політичних проти кримінальних в’язнів, які співпрацювали з адміністрацією таборів.

«Не знаю, де як (різали у всіх особлаґах, навіть в інвалідному Спаську!), а в нас (Кенґір) це почалося з приїзду дубовського етапу - переважно західних українців, ОУНівців, - описував цю війну Алєксандр Солженіцин. - Для всього цього руху вони зробили дуже багато, та ж вони й зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу спротиву… вони в Дубовці огляділися, жахнулися цій сплячці та рабству - та й потягнулися до ножа… Закон ставав яснішим, але новий дивний закон: «Помри в цю ніч той, у кого нечисте сумління!» Тепер вбивства відбувалися частіше, ніж втечі і в кращі часи. Вони відбувалися впевнено й анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час - о п’ятій годині ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі далі відчиняти, а в’язні ще майже всі спали, - месники у масках тихо входили у намічені секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».

Завершенням війни став розподіл між сторонами конфлікту території впливу. Залякані кримінальники не порушували новий status quo. Коли відбувалися поодинокі спроби диктувати правила звичним шляхом приниження - винуватця через кілька днів знаходили мертвим.

Парадоксально, що адміністрація не втручалася у конфлікт, як зазвичай. Випадки убивств були частими, проте свідків не було, а отже й винних. Відтак не могло бути  покараних. В результаті не лише позбавили впливу кримінальних, а й табірна адміністрація “підмочила” власний авторитет і втратила контроль над ситуацією.

Завершення «сучої війни» дало можливість політичним в’язням перевернути становище в ІТЛ: вояки УПА остаточно змінили ситуацію. Страх перед «урками» та керівництвом таборів зник. Політичні перебрали ініціативу в свої руки і стали господарями зон. В ІТЛ зосередився «неспокійний» елемент, котрий прагнув змін таборового режиму."

2. "Смерть Сталіна та беріївська амністія переважно кримінальних злочинців (серед політичних були звільнені лише ті, хто мали вирок до 5 років) кардинально змінили внутрішнє середовище ГУЛАГу. Тепер у спецтаборах переважали політичні в’язні, які вимагали зміни таборового режиму, полегшення власного побуту та умов праці. Проте їх організованість була невисокою, представники різних національностей непросто йшли на взаємний контакт. Якщо українці, литовці чи кавказці могли порозумітися між собою, то з росіянами та поляками було вкрай важко знайти спільну мову. Не забуваймо, що росіяни становили у таборах більшість зеків (колишні власовці, червоноармійці, інтелігенція).

3. "Час від часу бандерівці застосовували „профілактично-виховні” адресні акції щодо найбільш „ссучених” поплічників адміністрації. Так у серпні 1955 року українці та литовці з 6-го лагпункту Пташник, Дячук, Фрончук, Іванців, Матулайтис та інші добряче набили писок трьом бригадирам і новому голові „совета актива” Козлову."

4."Для кримінальників, що вважали себе великими патріотами, політв’язні були «фашистами», і начальство охоче натравлювало їх на політичних. Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними".

5. "У Норильську в нас була інша справа. Два хлопці вбили кримінального авторитета, перед яким дрижала вся зона. Коли він ішов, перед ним розступалися всі за кілометр. Він мав дуже велику владу і насамперед завдяки тюремній адміністрації, яку підтримував. Відкрито носив ножа, наручники в кишені. Його зарубали сокирою, відрубали, голову, і це був шок для всіх авторитетів.

Власне, у нас боротьба на зоні з такими авторитетами йшла постійно. Та здебільшого метою політв’язнів було нейтралізувати менш важливих фігур. Варто було знешкодити кілька «паханів» менш важливо розряду - і все присіло. Всі починали нас боятися."

6. "В лагерь привезли этап женщин. А лагерь был... Вместе и бытовые, и блатные, и всякие... Тогда еще не было спецлагерей. Надзиратели уже сообщили «самому главному» блатному, что есть одна очень красивая бандеровка. Решил этот подонок ее изнасиловать, приказал своим «ребятам» привести девушку. Но она не давалась. Где-то у нее было зашито в одежде лезвие. Как-то достала его, изрезала себе грудь, порезалась вся. Ее забрали в санчасть. Когда раны затянулись, ее снова привозят и повторяется та же история. Она еще раз себя режет. На третий раз, когда ее привезли, этот блатной приказал держать девушку. Изнасиловал ее и потом сказал: «Ребята, кому не лень, давайте хором!» И пошли так по очереди. Потом вывели ее из барака, она едва идет, измученная. Вымазали ей голову дегтем, разрезали пуховую подушечку, которую блатные всегда имели (таков их атрибут), и посыпали этими перьями голову девушки. Все узники - украинцы, которые там были, политические и герои УПА, были настолько подавлены, настолько пришиблены случившимся, что никто не мог подняться. Кто-то один, как увидел это - в крик... Кажется, Михаил Хмель: «Хлопцы, над нашей кровью издеваются!» Бараки затрещали, начали нары ломать и с досками - на блатных. Они все с ножами: «Ты смотри, смотри, мужики, фраера!» Так их человек 80 убили. Некоторые прыгали через колючую проволоку и кричали конвою: «Не стреляй! Бандеры нас убивают!» Но конвой все же расстреливал их."

7. "Суки усіма силами підтримували табірний режим і співпрацювали з адміністрацією, оскільки привільно жити в таборі вони могли тільки в умовах щонайсуворішого режиму та насильства. Знову ж таки адміністрація завжди підтримувала сук і виявляла їм протекцію, бо без їхньої допомоги вона не могла б утримувати режим на рівні поставлених перед нею завдань."

8. "В лагерях все было продумано и поставлено так, чтобы воспитать, сотворить из нас «советских» роботов. То была грубая машина, которая уничтожала наиобразованнейшую элиту нашей нации. Людей сравнивали с вещами, отнимали у них даже собственные имена и, как скотине, присваивали своеобразные инвентарные номера. Все мы были пронумерованы, номера нашивались на всех частях тюремной одежды. Мой номер в карагандинских лагерях был I-Н-547, и не было необходимости спрашивать у меня фамилию.

В это время украинцы во всех лагерях Казахстана провозгласили непокорность администрации московской империи, которая поставила себе цель доконать нашу нацию в лагерях СССР. Против голода, против рабского труда по 12 часов в день, против унижений, против «сучьих» и других бандитских элементов, которых забрасывали к нам в лагеря кремлевские опричники, выступили самые образованные, самые преданные сыны Украины - националисты-бандеровцы.

Пройдут годы, и сын белорусского народа - поэт, писатель, националист Григорий Климович - напишет в своей книжке: «Стремление к свету в этой тьме задавали украинцы, самая многочисленная и наиболее организованная группа в Горлаге - оуновцев в Горлаге и вообще в лагерях было немного, считанные единицы. Но эти немногие, оказавшиеся в лагерях, - в Горлаге это Герман Степанюк, Михаил Марушко, Евгений Горошко, Василий Николишин, Иван Столяр, Евгений Грицяк, Иван Кейван, Василий Корбут и другие - стали притягательной силой, и не только для украинцев, но и для всех лагерников»...

Хотелось бы сказать несколько теплых слов про ту дружбу, солидарность, которые сложились между нами, украинцами, и представителями других народов и национальностей. Не буду уже говорить про Прибалтику, которая все время была с нами, особенно литовцы. Что до иных народов, то приведу для примера один эпизод, довольно интересный, как мне кажется.

Как я уже писал, во время восстания я, как член комитета, командовал самообороной зоны. Понятно, что в зоне были узники разных национальностей. Были тут и японцы, бывшие пленные, вместе со своим полковником. Как раз в самый разгар восстания этот полковник подошел ко мне и спросил, что им, японцам, делать. Я предложил ему не вмешиваться в это дело, ибо тут пахнет смертью, сказал, что мы им сделаем коридор и они смогут выйти за зону. Он сказал: «Моя подумай» - и отошел. Через какое-то время он подошел ко мне и снова сказал: «Вася-сан, наша подумай, ваша справедлива. Моя пришла сказай, наша буде умирай с вами». Признаюсь, несмотря на всю критичность ситуации, напряжение и суровость обстановки, у меня слезы навернулись на глаза. Такого жеста с японской стороны я не ожидал, тем более что это было добровольно. (Тогда никто никого ни к чему не принуждал.) Конечно, я их поблагодарил за солидарность и выделил место, которое они могли защищать. И должен признать, что они до конца и с честью выполняли свои обязанности. После боя и, как можно было догадаться, нашего поражения я не знаю, как сложилась судьба японцев, но этот эпизод я буду помнить до конца жизни." (Зі спогадів Василя Николишина)

9. "Все старожилы лагеря были строго предупреждены, чтобы к нам не подходили и с нами не вели разговоров. Нам посредине зоны выделили 7 бараков и огородили колючей проволокой, поставили еще одну проходную (вахту) и никого никуда не пускали. Это так называемый карантин. В то же время из тюрем, изоляторов, БУРов и режимок выпустили всю блатную гниль и сук, дали им право носить ножи, ломики и все, что им понадобится для того, чтобы мы почувствовали, что мы в Заполярье. Эти бандиты, эта погань были первыми помощниками администрации. Нам нужно было любой ценой выстоять. И мы выстояли. Десятки этих поганцев остались в вечной мерзлоте, а к нашему монолиту присоединились все национальности, особенно из Прибалтики. Все хотели хоть чем-то помочь нам в этой неравной борьбе с врагом."

10, "Организаторами Совета были братья Ткачуки, Николай и Петр, оба из Черновиц. В Совет входили еще три бандеровца: Сергей Кравчук с Ровенщины, Степан Процив и Владимир Матьяс со Львовщины. От русских в Совете были Анатолий Гусев и армейский офицер, бывший Герой Советского Союза, Иван Кузнецов. От прибалтов - латыш Рудзитис и литовец Виктор Цурлонис, от кавказцев - армянин Арутюнян и от среднеазиатов - узбек Ахмед Башкетов.
По прибытии в Норильск нашего двухтысячного этапа, собранного на центральной пересылке в Караганде из неугодных Степлагу зэков, нашим руководителям из бандеровцев нужен был свой, проверенный по Экибастузу человек в больнице. Они просили весьма авторитетного зэка, главного врача, блестящего хирурга, украинца Омельчука помочь мне - при моем незаконченном, но все-таки медицинском образовании - получить место в больнице. Благодаря ходатайству Омельчука вольная начальница санчасти Горлага Евгения Александровна Яровая - тоже украинка - приняла меня на работу в туберкулезное отделение больницы...

...От евреев в него был приглашен я, а инициаторами и руководителями были авторитетные у бандеровцев братья Ткачуки. Вы, Александр Исаевич, выражали удивление, как точно узнавались стукачи. А ларчик открывался просто. Когда «куму», то бишь оперу, потребовался дневальный, чтобы мыть в его кабинете полы, топить печь и т.п., нашим Советом был подослан молодой паренек из бандеровцев, который и сообщал, кто ходит к «куму» стучать. Но стукачей убивали не сразу. Сначала каждый стукач вызывался на Совет, и если раскаивался, то за ним устанавливалось наблюдение. И если оказывалось, что он продолжает ходить к «куму», то тогда Совет принимал решение о его ликвидации. (Решение считалась принятым только при единогласном утверждении всеми членами Совета). Ненависть к стукачам была такой сильной, что в исполнителях приговоров недостатка не было - особенно среди западноукраинского молодняка.

В «АГ» Вы, Александр Исаевич, ничего не сказали о национальной принадлежности этих стукачей. В большинстве они были русскими или прибалтами. Ни одного стукача из бандеровцев не было.

Подозреваемых в этих убийствах сажали во внутрилагерную тюрьму (БУР) - в одну общую камеру, а в другой камере содержали стукачей, сбежавших из зоны из боязни расправы. 21 января 1952 года начальник режима Мачаховский открыл в БУРе эти две камеры, и стукачи начали избивать предполагаемых убийц, требуя назвать вдохновителей и организаторов убийств. Возвращавшиеся с работы колонны зэков, услышав крики о помощи, чтобы помочь избиваемым, по команде руководителей-бандеровцев начали осаду БУРа. Стали ломать забор, окружавший БУР. В этом участвовали в основном бандеровцы, и к ним присоединилось небольшое число зэков других национальностей. В «АГ» это опущено, ибо Вы постоянно принижаете роль бандеровцев (Вы также неверно именуете их «бендеровцами»), хотя их в лагере было около 70 процентов, и именно они, а не русские, как Вам бы хотелось, были основной силой." (З листа єврея Семена Бадаша, колишнього політв'язня ГУЛАГу до Солженіцина)

ОУН-УГВР-УПА, визвольний рух, спротив, інтернаціоналізм, ГУЛАГ, солідарність

Previous post Next post
Up