про погане виховання
Коли людина, йдучи по вулиці, раптом зашпортується і падає - вона обертається і дивиться на те місце, об яке зачепилася. Це підсвідоме бажання - знати що стало причиною падіння, щоб не допустити його у майбутньому. Якщо людина йде по вулиці і що 5 метрів зашпортується і падає - що ви скажете про таку людину? Правильно, вона не проводить роботи над помилками. Є підозри що організатори нашого суспільного (політичного, економічного, футбольного тощо) життя не проводять роботи над помилками взагалі. Що ж, проведемо її ми. Надто амбіційна і самовпевнена заява? Тоді далі не читайте. Проведіть цю роботу самотужки, а потім все-таки прочитайте і порівняйте - а раптом ми однодумці? :)
Для початку пошукаємо відповідь на просте запитання: чому людина працює? Інакше кажучи, що спонукає людину кинути неробство і почати чимось займатися? Причин можна називати багато, тож згрупуємо їх у дві основні - внутрішню, вона ж первісна, і зовнішню, вона ж набувна. При згадці про зовнішню відразу виникає спокуса говорити по високі матерії - про відповідальність за майбутні покоління, усвідомлення своєї ролі у нагромадженні суспільних благ і т.д. Тому не будемо піддаватися спокусі і почнемо з причини внутрішньої. Принаймні через те, що навіть найбільш моральною і відповідальною людиною керують інстинкти, і саме вони визначають її щоденну поведінку. Так от, які ж інстинкти змушують людину працювати? Давайте зазирнемо у своє дитинство, бо всі ми родом саме звідти. Не секрет, що дитина за своєю природою лінива і буде робити тільки те, що захоче. Ось ми і знайшли внутрішню причину - для того аби щось зробити, треба захотіти. Але рано чи пізно настає час, коли дитині треба зробити щось, чого робити ну зовсім не хочеться. Виникає наступне запитання: як зробити так, щоб вона захотіла? Тут є два варіанти - або по доброму, або по злому. Варіант по-доброму - пообіцяти нагороду. Ти мені - роботу, я тобі - цукерку (вона ж пряник). Це опора на бажання людини отримати благо. Але якщо цукерки проїлися і у запропонованій дозі вже не викликають зацікавлення, то програма дає збій і бажання працювати може вичерпатися. Щоб цього не сталося, вмикаємо другий варіант - варіант по-злому. Не зробиш те що потрібно - ременем (себто батогом) по задньому місцю. Інстинкт, що лежить в основі дієвості цього методу - страх перед покаранням. Відомо, що нехтування заохоченням призводить до втрати інтересу, а нехтування покаранням стимулює відчуття безкарності ("Для чого робити, якщо можна не робити?"). Натомість розумний баланс прагнення до благ і страху перед покаранням формує в дитини бажання якісно виконувати все що від неї вимагається.
Звісно, мудрі батьки однією лише опорою на інстинкти свого виховання не обмежують. Вони намагаються прищепити дитині морально-етичну складову цього бажання - і ось вона, наша зовнішня причина. Мова йде про моральні цінності, які ніби тримають патронат над інстинктами і в ідеалі відрізняють не лише людину від тварини, а й дорослу людину від дитини. Без цих цінностей виховання перетворюється на банальну маніпуляцію дитячою підсвідомістю. Звісно, поки дитина не виросла - для неї актуальною залишається тільки система заохочень-покарань, моральні категорії відповідальності для її свідомості ще недосяжні. Однак далекоглядні вихователі намагаються поступово впроваджувати ці категорії у повсякденне життя дитини, таким чином відтісняючи стимулятори «батіг-пряник» на другий план. За умов такого виховання з віком відчуття відповідальності стає сильнішим і більш вагомим, а значення заохочення і покарань дещо слабне. Творці радянської держави взагалі твердили, що це значення в підсумку зведеться до нуля, за що і поплатилися... Але ми зараз не про це. Для дорослої людини важливі і заохочення (зарплата), і покарання (юридична відповідальність), і морально-етичне підґрунтя її буття у цьому світі. А що ми скажемо про дорослу людину, якій в дитинстві не прищепили моральних цінностей і вона продовжує жити згідно з принципами інстинктів? Можна назвати її дорослою дитиною. Це людина, яка на вигляд вже начебто виросла з дитинства, але стан її свідомості не дозволяє нам ствердити це з повною впевненістю.
Так до чого ми це все ведемо? Правильно виховане суспільство - це як правильно вихована людина. Відчуття моральної відповідальності, про яке ми так не хотіли говорити на початку нашої розмови, плюс добре збалансована система заохочень і покарань при організації різних сфер життя страхує суспільство від тотального неробства через причину під умовною назвою "розхотілося". Із прикрістю мусимо зазначити, що сучасне українське суспільство - це невихована доросла дитина. Його моральні цінності суперечливі і спотворені численними соціальними експериментами, причому навіть до системи "батіг-пряник" його в підсумку так і не привчили. По ходу історії нас частенько "перегодовували" батогом і ми дуже добре навчилися відчувати його послаблення - як тільки з'являється можливість щось не зробити, ми обов'язково не зробимо. Нюх на пряник у нас теж достатньо добре розвинений - черга за ложками завжди довша, ніж черга за лопатами. Та й біля годівниці завжди людніше, ніж у тих місцях де треба справді працювати. Зазвичай між дорослими людьми таку позицію називають «безвідповідальність», а між нами - солодким словом "халява". При цьому усвідомлення відповідальності існує у зародковому стані, проявляється дуже зрідка в особливо безвихідних ситуаціях, та й то короткочасно і безвекторно. Очевидно, нашу дитину мало не відразу ж після народження віддали у дитячий будинок, бо назвати батьками тих, хто до цього часу займався її вихованням, язик не повертається. До цього часу колективна свідомість українського суспільства перебуває на етапі розвитку малої дитини, маючи при цьому біологічне тіло з тисячолітньою історією. У чому ж причина такого парадоксу?
Без сумніву, порпатися у глибокому минулому нашого суспільного організму - невдячна справа. Хоча досить лише побіжного погляду на останнє століття, щоб спостерегти: доброго виховання для нашої дитини за цей час не додалося. Радянська система цілеспрямовано формувала в суспільстві спотворені і суперечливі моральні цінності. Незалежна Україна взагалі ще не вирішила, чи хоче вона формувати в цьому суспільстві хоч якісь цінності. І поки вона перебуває у роздумах, на горизонті з’явилося стільки няньок, що дивно як це дитя собі досі очей не повибирало. На даний момент вихованням українського суспільства займається перший-гірший, причому кожен на свій лад. Дитині дали свободу займатися чим завгодно, але не пояснили для чого їй це потрібно і що тепер із цим всім робити. Їй дозволили пити, курити, лаятися, і закрили очі на невпорядковані статеві контакти. Крім того є серйозні підстави вважати, що нашу дитину суттєво перегодували цукерками і в найближчому майбутньому їй загрожує цукровий діабет у поєднанні з дисбалансом мікроелементів і хронічним авітамінозом - справді потрібних для життя харчів явно бракує, їх дитина отримує раз на кілька років з нагоди виборів. Своїх батогів через ліберальні погляди вихователів наша дитина також недоотримує, причому суттєво. Таким чином перед нами худорлявий юнак із блідим кольором шкіри, схильністю до легкого життя і яскраво вираженою девіантною поведінкою. Це вже пожиттєво чи можливо щось змінити?
Можливо, але для цього потрібна потрібно сила волі. Мала дитина не може сама себе виховати без допомоги із-зовні - її можуть виховати тільки батьки і оточуюче середовище. Ми вже з’ясували, що виховали нашу дитину погано. Але також ми з’ясували, що вона уже виросла, тобто потенційно готова до переходу від етапу виховання до самовиховання. Отже, на наше переконання змінити ситуацію на краще можуть два кроки.
Насамперед слід негайно усунути чинних вихователів, позбавити їх батьківських прав і призначити нових. Кастинг на вакантні посади батьків провести максимально ретельно і вимогливо. Кандидати повинні володіти винятково позитивними моральними якостями, а також глибокими знаннями того, якою дитина є і якою вона повинна бути. І ще дуже багато вимог можна тут приводити. Але ви, шановні читачі, можете тут поставити резонне запитання: а хто буде проводити цей кастинг? Як би парадоксально це не звучало, сам вихованець. З тієї банальної причини, що крім себе самого він нікому більше не потрібен. Або візьме себе в кулак - або закінчить спитим бомжем на сміттєзвалищі так і не вибравшись із вікового періоду інтелектуального неповноліття. Чим швидше він це зрозуміє, тим довше його шанс буде жити. Не забуваємо - вихованець наш не лише правоздатний, але і дієздатний. Тобто з юридичної точки зору вже має право самостійно керувати своєю життєдіяльністю. Головна перешкода на шляху реалізації цього права - його лінива і розбещена неправильним вихованням самосвідомість.
І наступний крок, який повинна зробити наша доросла дитина: якнайшвидше перейти від накопичення зовнішнього впливу до продукування власного - самовиховання. Саме цей крок дозволить українському суспільству подорослішати не лише тілом, але й інтелектом та характером.
Для початку пошукаємо відповідь на просте запитання: чому людина працює? Інакше кажучи, що спонукає людину кинути неробство і почати чимось займатися? Причин можна називати багато, тож згрупуємо їх у дві основні - внутрішню, вона ж первісна, і зовнішню, вона ж набувна. При згадці про зовнішню відразу виникає спокуса говорити по високі матерії - про відповідальність за майбутні покоління, усвідомлення своєї ролі у нагромадженні суспільних благ і т.д. Тому не будемо піддаватися спокусі і почнемо з причини внутрішньої. Принаймні через те, що навіть найбільш моральною і відповідальною людиною керують інстинкти, і саме вони визначають її щоденну поведінку. Так от, які ж інстинкти змушують людину працювати? Давайте зазирнемо у своє дитинство, бо всі ми родом саме звідти. Не секрет, що дитина за своєю природою лінива і буде робити тільки те, що захоче. Ось ми і знайшли внутрішню причину - для того аби щось зробити, треба захотіти. Але рано чи пізно настає час, коли дитині треба зробити щось, чого робити ну зовсім не хочеться. Виникає наступне запитання: як зробити так, щоб вона захотіла? Тут є два варіанти - або по доброму, або по злому. Варіант по-доброму - пообіцяти нагороду. Ти мені - роботу, я тобі - цукерку (вона ж пряник). Це опора на бажання людини отримати благо. Але якщо цукерки проїлися і у запропонованій дозі вже не викликають зацікавлення, то програма дає збій і бажання працювати може вичерпатися. Щоб цього не сталося, вмикаємо другий варіант - варіант по-злому. Не зробиш те що потрібно - ременем (себто батогом) по задньому місцю. Інстинкт, що лежить в основі дієвості цього методу - страх перед покаранням. Відомо, що нехтування заохоченням призводить до втрати інтересу, а нехтування покаранням стимулює відчуття безкарності ("Для чого робити, якщо можна не робити?"). Натомість розумний баланс прагнення до благ і страху перед покаранням формує в дитини бажання якісно виконувати все що від неї вимагається.
Звісно, мудрі батьки однією лише опорою на інстинкти свого виховання не обмежують. Вони намагаються прищепити дитині морально-етичну складову цього бажання - і ось вона, наша зовнішня причина. Мова йде про моральні цінності, які ніби тримають патронат над інстинктами і в ідеалі відрізняють не лише людину від тварини, а й дорослу людину від дитини. Без цих цінностей виховання перетворюється на банальну маніпуляцію дитячою підсвідомістю. Звісно, поки дитина не виросла - для неї актуальною залишається тільки система заохочень-покарань, моральні категорії відповідальності для її свідомості ще недосяжні. Однак далекоглядні вихователі намагаються поступово впроваджувати ці категорії у повсякденне життя дитини, таким чином відтісняючи стимулятори «батіг-пряник» на другий план. За умов такого виховання з віком відчуття відповідальності стає сильнішим і більш вагомим, а значення заохочення і покарань дещо слабне. Творці радянської держави взагалі твердили, що це значення в підсумку зведеться до нуля, за що і поплатилися... Але ми зараз не про це. Для дорослої людини важливі і заохочення (зарплата), і покарання (юридична відповідальність), і морально-етичне підґрунтя її буття у цьому світі. А що ми скажемо про дорослу людину, якій в дитинстві не прищепили моральних цінностей і вона продовжує жити згідно з принципами інстинктів? Можна назвати її дорослою дитиною. Це людина, яка на вигляд вже начебто виросла з дитинства, але стан її свідомості не дозволяє нам ствердити це з повною впевненістю.
Так до чого ми це все ведемо? Правильно виховане суспільство - це як правильно вихована людина. Відчуття моральної відповідальності, про яке ми так не хотіли говорити на початку нашої розмови, плюс добре збалансована система заохочень і покарань при організації різних сфер життя страхує суспільство від тотального неробства через причину під умовною назвою "розхотілося". Із прикрістю мусимо зазначити, що сучасне українське суспільство - це невихована доросла дитина. Його моральні цінності суперечливі і спотворені численними соціальними експериментами, причому навіть до системи "батіг-пряник" його в підсумку так і не привчили. По ходу історії нас частенько "перегодовували" батогом і ми дуже добре навчилися відчувати його послаблення - як тільки з'являється можливість щось не зробити, ми обов'язково не зробимо. Нюх на пряник у нас теж достатньо добре розвинений - черга за ложками завжди довша, ніж черга за лопатами. Та й біля годівниці завжди людніше, ніж у тих місцях де треба справді працювати. Зазвичай між дорослими людьми таку позицію називають «безвідповідальність», а між нами - солодким словом "халява". При цьому усвідомлення відповідальності існує у зародковому стані, проявляється дуже зрідка в особливо безвихідних ситуаціях, та й то короткочасно і безвекторно. Очевидно, нашу дитину мало не відразу ж після народження віддали у дитячий будинок, бо назвати батьками тих, хто до цього часу займався її вихованням, язик не повертається. До цього часу колективна свідомість українського суспільства перебуває на етапі розвитку малої дитини, маючи при цьому біологічне тіло з тисячолітньою історією. У чому ж причина такого парадоксу?
Без сумніву, порпатися у глибокому минулому нашого суспільного організму - невдячна справа. Хоча досить лише побіжного погляду на останнє століття, щоб спостерегти: доброго виховання для нашої дитини за цей час не додалося. Радянська система цілеспрямовано формувала в суспільстві спотворені і суперечливі моральні цінності. Незалежна Україна взагалі ще не вирішила, чи хоче вона формувати в цьому суспільстві хоч якісь цінності. І поки вона перебуває у роздумах, на горизонті з’явилося стільки няньок, що дивно як це дитя собі досі очей не повибирало. На даний момент вихованням українського суспільства займається перший-гірший, причому кожен на свій лад. Дитині дали свободу займатися чим завгодно, але не пояснили для чого їй це потрібно і що тепер із цим всім робити. Їй дозволили пити, курити, лаятися, і закрили очі на невпорядковані статеві контакти. Крім того є серйозні підстави вважати, що нашу дитину суттєво перегодували цукерками і в найближчому майбутньому їй загрожує цукровий діабет у поєднанні з дисбалансом мікроелементів і хронічним авітамінозом - справді потрібних для життя харчів явно бракує, їх дитина отримує раз на кілька років з нагоди виборів. Своїх батогів через ліберальні погляди вихователів наша дитина також недоотримує, причому суттєво. Таким чином перед нами худорлявий юнак із блідим кольором шкіри, схильністю до легкого життя і яскраво вираженою девіантною поведінкою. Це вже пожиттєво чи можливо щось змінити?
Можливо, але для цього потрібна потрібно сила волі. Мала дитина не може сама себе виховати без допомоги із-зовні - її можуть виховати тільки батьки і оточуюче середовище. Ми вже з’ясували, що виховали нашу дитину погано. Але також ми з’ясували, що вона уже виросла, тобто потенційно готова до переходу від етапу виховання до самовиховання. Отже, на наше переконання змінити ситуацію на краще можуть два кроки.
Насамперед слід негайно усунути чинних вихователів, позбавити їх батьківських прав і призначити нових. Кастинг на вакантні посади батьків провести максимально ретельно і вимогливо. Кандидати повинні володіти винятково позитивними моральними якостями, а також глибокими знаннями того, якою дитина є і якою вона повинна бути. І ще дуже багато вимог можна тут приводити. Але ви, шановні читачі, можете тут поставити резонне запитання: а хто буде проводити цей кастинг? Як би парадоксально це не звучало, сам вихованець. З тієї банальної причини, що крім себе самого він нікому більше не потрібен. Або візьме себе в кулак - або закінчить спитим бомжем на сміттєзвалищі так і не вибравшись із вікового періоду інтелектуального неповноліття. Чим швидше він це зрозуміє, тим довше його шанс буде жити. Не забуваємо - вихованець наш не лише правоздатний, але і дієздатний. Тобто з юридичної точки зору вже має право самостійно керувати своєю життєдіяльністю. Головна перешкода на шляху реалізації цього права - його лінива і розбещена неправильним вихованням самосвідомість.
І наступний крок, який повинна зробити наша доросла дитина: якнайшвидше перейти від накопичення зовнішнього впливу до продукування власного - самовиховання. Саме цей крок дозволить українському суспільству подорослішати не лише тілом, але й інтелектом та характером.