(no subject)
Таня Малярчук. Говорити. - Харків: Фоліо, 2007.
усе-таки книжка на рік - це забагато.
порівняно з тими восторгами, які в мене викликала "як я стала святою", свіжа книжка тані малярчук лишила цілком помірковане враження.
уже стара фотографія діточок на обкладинці сигналізувала, що книжка буде про таких неулюблених мною дєдушок і бабушок, у кращому разі ж міститиме спогади про дитинство. щодалі більше насторожує патологічна схильність 25-30-літніх писати мемуари. в силу вродженого цинізму я продовжую наполягати на тому, що вони вдаються до цього жанру, бо не можуть вигадати щось своє або майстерно ввібрати в епічну форму реальні події та персонажів...
таня малярчук уміє, я це точно пригадую :)), однак, видимо, їй забракло часу, а тому було використано старі заготовки, ті ж таки "легенди нашої родини" (с), перетворені на короткі оповідання (ура! нарешті збірку оповідань не названо романом), розміщені у трьох блоках:
"голоси" - ну так, ні про що, про складні сімейні стосунки :));
"замагурка" - про Ваньку і Леська (і їх гг складні сімейні стосунки), повоєнне західноукраїнське село, я це найменше люблю: зрозуміло, що в такі оповідання з їх локальним колоритом неодмінно вкладається глибокий екзистенційний сенс, але мене ламає над ним задумуватись на фоні смердючих ніг Леська та стенограм нескінченних розповідей бабусів;
"батарея муравьова" (так і написано, с. 109, пользуясь случаєм, хочу передать прівєт коректору "Фоліо" І.В.Єфімовій) - ця частина значно більше зачепила особисто мене, бо актуалізувала власні спогади...
наскільки вже вони малоприємні - питання десяте. совок, НЛО, Кашпіровський, тілівізори і перші відеомагнітофони, дєвки (піонерки, ага), які стоять у черзі за вождєлєнним комплектом "Пупсік дєцкій с адьожкамі" (с.145) і стрибають "в гумку"... схід і захід разом, тільки ми, ясна річ, пригалі в різіночку (а "скулась", я так розумію, це "стратіла"? :))
нда... ну тобто я живо згадала всі ці радянські злидні, і ця дєвочка таня, в якої не було нормального купальника, а була "плісірована" фіолетова (в мене синя) спідниця; дєвочка, яка "сиділа на бережку й кокетливо читала "Бурлачку" Нечуя-Левицького" (с.150) - це теж практично я... і якби я була не на роботі, подсознаніє взагалі невідомо як би поперло, а так ніби обійшлося, заштовхала назад... хуйові були дєньочкі в конце ХХ вєка, це я вам точно кажу...
***
написано майстерно і читається легко. мені Дімарова нагадує, але боюсь, шо на сьогодні це не комплімент :)) свою дозу вражень від книжки я отримала. чого і вам бажаю :)))
усе-таки книжка на рік - це забагато.
порівняно з тими восторгами, які в мене викликала "як я стала святою", свіжа книжка тані малярчук лишила цілком помірковане враження.
уже стара фотографія діточок на обкладинці сигналізувала, що книжка буде про таких неулюблених мною дєдушок і бабушок, у кращому разі ж міститиме спогади про дитинство. щодалі більше насторожує патологічна схильність 25-30-літніх писати мемуари. в силу вродженого цинізму я продовжую наполягати на тому, що вони вдаються до цього жанру, бо не можуть вигадати щось своє або майстерно ввібрати в епічну форму реальні події та персонажів...
таня малярчук уміє, я це точно пригадую :)), однак, видимо, їй забракло часу, а тому було використано старі заготовки, ті ж таки "легенди нашої родини" (с), перетворені на короткі оповідання (ура! нарешті збірку оповідань не названо романом), розміщені у трьох блоках:
"голоси" - ну так, ні про що, про складні сімейні стосунки :));
"замагурка" - про Ваньку і Леська (і їх гг складні сімейні стосунки), повоєнне західноукраїнське село, я це найменше люблю: зрозуміло, що в такі оповідання з їх локальним колоритом неодмінно вкладається глибокий екзистенційний сенс, але мене ламає над ним задумуватись на фоні смердючих ніг Леська та стенограм нескінченних розповідей бабусів;
"батарея муравьова" (так і написано, с. 109, пользуясь случаєм, хочу передать прівєт коректору "Фоліо" І.В.Єфімовій) - ця частина значно більше зачепила особисто мене, бо актуалізувала власні спогади...
наскільки вже вони малоприємні - питання десяте. совок, НЛО, Кашпіровський, тілівізори і перші відеомагнітофони, дєвки (піонерки, ага), які стоять у черзі за вождєлєнним комплектом "Пупсік дєцкій с адьожкамі" (с.145) і стрибають "в гумку"... схід і захід разом, тільки ми, ясна річ, пригалі в різіночку (а "скулась", я так розумію, це "стратіла"? :))
нда... ну тобто я живо згадала всі ці радянські злидні, і ця дєвочка таня, в якої не було нормального купальника, а була "плісірована" фіолетова (в мене синя) спідниця; дєвочка, яка "сиділа на бережку й кокетливо читала "Бурлачку" Нечуя-Левицького" (с.150) - це теж практично я... і якби я була не на роботі, подсознаніє взагалі невідомо як би поперло, а так ніби обійшлося, заштовхала назад... хуйові були дєньочкі в конце ХХ вєка, це я вам точно кажу...
***
написано майстерно і читається легко. мені Дімарова нагадує, але боюсь, шо на сьогодні це не комплімент :)) свою дозу вражень від книжки я отримала. чого і вам бажаю :)))