запрошення
Виставка Олександра Матвієнко відкривається 8 грудня о 17:00. Клік на картинку відсилає на анонс на сайті "Дзиги".
Шурік, якого ми не знали
Шурік помер. Ця коротка новина миттєво облетіла Київ, Запоріжжя, Харків, Ужгород, Лондон і повернулася до Львова. Він народився, виріс і похований у Львові. Напевно, він все-таки залишався львів’янином - хоча останніх років 15 жив у Києві (навіть більш-менш освоїв російську: «мнєвкаючи», м’яко заковтуючи ці дивні для чистокровного галицького артикуляційного апарату звуки).
Класична історія - випав із львівського середовища, не став якось особливо своїм у київському. Однак був хорошим і успішним художником, про що здогадувалися не всі.
Про Шуріка взагалі було важко здогадуватися. Надто багато мовчав. Надто багато ховався. Що він думав, про що переживав? Що його веселило, а що вганяло у сум? Любив каву із цукром чи без? Смакували солоні огірки чи тістечка? Чи читав він Андруховича і К’єркегора? Яку пісню слухав останньою (і чи слухав взагалі)?
Біг його знає. Від нього не отримаєш відповіді - все «ги-ги» та «га-га». І навіть якщо впертися, як маленький принц, і повторювати питання, допоки не отримаєш відповіді - все одно примудриться змовчати або відбуркотітися.
По суті, ми нічого не знали про нього. Так, якісь начерки, плямки, уривки, новинки… Шурік зробив картини для «Феліні», у Шуріка відкриття виставки, Шурік потрапив у міліцію, у Шуріка пожовтіли очі… Шурік помер. Тому давайте згадувати про нього хоча б ті крихти, що знали. Тільки без пафосу і брехні. По-шуріковськи: мовчки, зі зніяковілою посмішкою, за якою ховається доброта, розгубленість і, можливо, правда