Чорнорубашечники
Дуже рідко мій дід (ЦН) розповідав про велику війну. Занадто вже болючою була ця тема. Нам, малим, було суворо заборонено про таке питати, і лише, коли він сам відчував потребу та вважав що настав час, ділився з нами своїми спогадами.
Декілька разів мені випадало слухати одну й ту саму історію про те, як він опинився на тій жахливій бійні народів. Все було так.
Щойно фашисти захопили центральну Україну, всю молодь їх села погрузили у вагони й повезли остарбайтерами до румунського Плоєшті, в якості рабсили. Під Одєссою, яка ще оборонялася, їх ешелон розбомбила радянська авіація і йому, разом з багатьма вдалося втекти й добігти до позицій червоної армії, що були розташовані неподалік. Більше трьох з половиною тисяч українських парубків, що ризикнули та вцілили, опинилися в розпорядженні комісарів, що керували обороною міста. Але що з ними робити? Людей і так вистачало, дефіцит спостерігався в амуніції, набоях і зброї, та аж ніяк не в гарматому м'ясі.
Тому "атци-камандіри" прийняли "важке", зате на прочуд швидке рішення: відправити всіх у "розвідку боєм".
Їх назвали чорнорубашечниками, бо ніхто не збирався видавати їм, не те що форму, навіть нашивки які небудь. Без командирів, офіцерів, чи хоча б сержантів!, їх, не маючих ні бойового досвіду, ні елементарних уявлень що треба робити, направили на укріплені передові румунські позиції. Задля того щоб виявити звідки по ним будуть бити кулемети. Хоча б зброю дали. Принаймні для виду. Вони розрахувалися на трійки. Перший номер мав гвинтівку з трьома набоями. Другий і третій по три набої в руці. "План" атаки був такий: коли вбивають першого, другий підхоплює гвинтівку, а коли помре й другий, то черга за третім. Вертатися не можна, відмовитися не можна, тим хто поранеться сам, або спробує втекти - розстріл на місці.
Діду дуже пощастило. Він був третім і поранений зміг доповзти назад разом із гвинтівкою. Менше трьохсот веселих парубків вціліло у тій страшній "атаці". Всі важкопоранені...
Його відправили до шпиталю на евакуаційному транспорті, а вже звідти він потрапив, спочатку в "учебку", а потім на фронт, але вже у якості повноцінного бійця, та ще й маючого вже бойове поранення. Будучі наймолодшим в загоні його берегли, як могли, в тих страшних умовах, і він зумів вижити, хоч і отримав ще одну важку рану та пару контузій...
Кожного разу, коли він розповідав цю історію, він гірко плакав, бо знав багатьох з тих хто не повернувся у той страшний день. Не повернувся ніколи. Не одружився. Не мав дітей і онуків. Не розповів їм про ту жахливу війну...
Списибі діду, що вцілів
Декілька разів мені випадало слухати одну й ту саму історію про те, як він опинився на тій жахливій бійні народів. Все було так.
Щойно фашисти захопили центральну Україну, всю молодь їх села погрузили у вагони й повезли остарбайтерами до румунського Плоєшті, в якості рабсили. Під Одєссою, яка ще оборонялася, їх ешелон розбомбила радянська авіація і йому, разом з багатьма вдалося втекти й добігти до позицій червоної армії, що були розташовані неподалік. Більше трьох з половиною тисяч українських парубків, що ризикнули та вцілили, опинилися в розпорядженні комісарів, що керували обороною міста. Але що з ними робити? Людей і так вистачало, дефіцит спостерігався в амуніції, набоях і зброї, та аж ніяк не в гарматому м'ясі.
Тому "атци-камандіри" прийняли "важке", зате на прочуд швидке рішення: відправити всіх у "розвідку боєм".
Їх назвали чорнорубашечниками, бо ніхто не збирався видавати їм, не те що форму, навіть нашивки які небудь. Без командирів, офіцерів, чи хоча б сержантів!, їх, не маючих ні бойового досвіду, ні елементарних уявлень що треба робити, направили на укріплені передові румунські позиції. Задля того щоб виявити звідки по ним будуть бити кулемети. Хоча б зброю дали. Принаймні для виду. Вони розрахувалися на трійки. Перший номер мав гвинтівку з трьома набоями. Другий і третій по три набої в руці. "План" атаки був такий: коли вбивають першого, другий підхоплює гвинтівку, а коли помре й другий, то черга за третім. Вертатися не можна, відмовитися не можна, тим хто поранеться сам, або спробує втекти - розстріл на місці.
Діду дуже пощастило. Він був третім і поранений зміг доповзти назад разом із гвинтівкою. Менше трьохсот веселих парубків вціліло у тій страшній "атаці". Всі важкопоранені...
Його відправили до шпиталю на евакуаційному транспорті, а вже звідти він потрапив, спочатку в "учебку", а потім на фронт, але вже у якості повноцінного бійця, та ще й маючого вже бойове поранення. Будучі наймолодшим в загоні його берегли, як могли, в тих страшних умовах, і він зумів вижити, хоч і отримав ще одну важку рану та пару контузій...
Кожного разу, коли він розповідав цю історію, він гірко плакав, бо знав багатьох з тих хто не повернувся у той страшний день. Не повернувся ніколи. Не одружився. Не мав дітей і онуків. Не розповів їм про ту жахливу війну...
Списибі діду, що вцілів