Цар і зайці. ч.2/2
Зайці
Скоро вони дісталися табору основних сил Таврів і ввійшли у найбільший намет. На відміну від Дарієвого він був геть простим і скромним, у нім було багато воїнів, а прямо на підлозі, на кінському сідлі, розмістився немолодий, підсивкуватий тавр, до якого всі зверталися дуже поважно й учтиво. Всі інші сиділи долі.
До нього ж підвели й посла.
- Вітаю шановні. Сідайте до мого вогнища. І він вказав на підстилки навколо тліючих углів.
Посол, не звичний до таких варварських умов, писів і крутив сракою намагаючись всістися зручніше. Нарешті перестав, так і не знайшовши комфортної пози.
Йому подали чашу чаю (назвем це чаєм для простоти) з кінським молоком і вожак таврів жестом показав/наказав пригощатися. Елін випив намагаючись не скривитися від огиди, але по задоволеним обличчям навколо бачив, що все ж таки кривився. Нарешті допив. Ледь стримав себе щоб не виригати все назад. Проковтнув рвотний позив.
- Дякую за гостинність і частування.
- Пусте. Чого приїхав?
- Мій цар, цар царів, великий і могутній Дарій, володар... бла-бла-бла... - посол аж сам втомився перераховувати його титули а слухачі відверто нудьгували під час його промови (хтось навіть встиг вийти, голосно відлити недалеко від намету, ще голосніше висморкатися й повернутись). Скінчив нарешті. - прислав мене спитати вас, чому це ми вторглися у ваші землі, топчемо їх, руйнуємо міста, а ви не вступаєте з нами у бій, а тікаєте од нас неначе зайці?
Запанувала дзвінка напружена тиша. Всім було зрозуміло що то образа, й десятки очей полихнули люттю, проте ніхто не проронив ані звуку, чекаючи що скаже голова ради.
Той витримав довгу паузу, давши послу побоятися, а потім спокійно мовив:
- У нас закон простий: степ вільний, і ним може гуляти кожен хто не боїться і вміє за себе постояти. Ми ж навіть не знали що ви йдете нашими слідами, бо навіщо ж розумним людям топтати наше й кінське гімно, коли можна йти чистим полем. І місто то було не наше, а сцикливих дурнів, ми б і самі його колись зруйнували. Не дивлячись на те що ти мене зараз образив перед усіма людьми, я не вб'ю тебе і навіть не викличу на поєдинок, бо закон гостинності мені такого не дозволить. Все це і досі не є, з моєї точки зору, приводом для війни. Але. Якщо твій тсар, Дорі, Додік, чи як там його, так вже хоче бійки, він може легко це влаштувати. Я навіть підкажу як, бо дуже вже мені сподобався твій скальп, він гарно би доповнив мою колекцію. Ти бачив, звісно бачив, ти ж не сліпий, по всьому степові величні пагорби - кургани. То святі для Таврів і для Таврії місця - могили наших пращурів. Лишень копніть, хоч трошки, хоч один - і буде бійка.
Посол просвітлів і зітхнув з полегшенням, бо схоже що його таки не вб'ють сьогодні...
- Але врахуй, що вам тоді пиздець . Усім. І тсарю передай своєму. Тепер пиздуй швиденько звідси на хуй. Поки живий і можеш ще ходить.
Радісний посол повернувся до Дарія вже в чистих штанях і все переповів, додавши що тих таврів то всього нічого тисяч тридцять, проте лише кіннота. Цар щедро винагородив і ще більше пообіцяв опісля перемоги. А перси кинулись копать курган. І точно. Миттєво на горизонті з'явився кінний розвідник скіфів, пильно подивився, тричі по воронячи каркнув й зник. Ще до світанку розвідка доповіла що скіфи шикуються на протилежному краю долини. Залунали сурми, перси будували бойові порядки. Зараз буде бійка!
Проте, лише перші промені сонця освітили долину, як в неї просто таки увірвалось величезне стадо зайців (перси не здогадалися що ту здорову зграю таври умисне загнали до долини). І сталась несподіванка. Всі як один, із гіканнями й криком, скіфи, замість нападу, влаштували полювання на вухастих. Вони лупили їх із луків на скаку, й не зупиняючись підхоплювали здобич прямо находу, та так за зайцями всі й попрямували геть, переслідуючи їх. Лишились тільки розгублені перси, котрі щойно завершили шикуватися, проте битися вже було ні з ким.
- Чьто за хуйня! - волав розлючений Дарій - я такіх трусов упєрше віжу!!! ААааа!!!
Розвідники персів за весь день нікого не знайшли, ба навіть більше, скіфи забрали всіх впольованих зайців з собою й навіть жодної поламаної стріли в долині не лишили.
Дарій лютував. Щоб якось вгамувати злість напився й рано влігся спати. Але. Щойно настала ніч, його розбудали стрешенні воплі, крики, метушня. "Чьто за хуйня?" - подумав цар царів, як в його шатро влетів зляканий охоронець.
- Вони напали!
- Як напали? - заволав трезвіючи Дарій - Вночі?! Це неможливо! Мабуть що вилазка. Загін великий? Радників сюди. Стратегів. Командирів. Доповісти негайно! Особисто.
Проте ніхто не знав хто й звідки нападає та скільки ворогів. Всі пости були тихенько зняті таврами, і просто з темрями на лагерь персів летіли купи стріл, без перестанку, без зупину. Нікого видно не було, лише лунав в ночі топот численних коней. Це була найжахливіша ніч в історії перських походів. Перси не ризукнули на контратаку, бо, куди ідти? кого атакувати? А на світанку обстріл скінчився й перші промені сонця освітили жахливу картину над якою лунали стони, крики й плач поранених. А вдень знову тиша і жодного скіфа на горизонті...
Як не укріплювали перси свої пости і табір, та вночі страшний напад повторився. Втрати Дарія були жахливі, армія деморалізована, поранені кричали без зупину і цар, в якого від їх воплів розболілась голова наказав їх всіх добити. А вдень ніяких скіфів довкола...
Історія повторювалася щоночі, армія танула на очах у розлюченого Дарія, а він не міг і не знав як цьому завадити.
Зібравши всіх вцілілих військових консультантів і власних генералів на раду, обговорювали що робити.
Зійшлись на тому що це пиздець і треба сйобуватись поки самі цілі.
Тихенько, до схід сонця, після чергової нічної атаки таврів, забравши усіх коней, під стогін поранених і помираючих, Дарій, з охороною, найближчим оточенням та грецькими радниками, ганебно втік, покинувши своє військо на призволяще... як заєць .
Тікав без відпочинку і зупину до самого Боспору, а звідти в свою персію.
Імперією швидко рознеслася вість про великий пройоб царя царів і бла-бла-бла... Спалахнули повстання підкорених народів, казна спорожніла, армія так і не повернулася, вдобривши своїми кістками і без того родючі тавропільські землі. Глиняні ноги перського колоссу затріщали... та й рухнув він розпавшийся на друзки й уламки...
А Дарій звідти втік з останніми грошима й знайшов притулок в друзів елінів, купив собі якусь елітну віллу, чи то в Салоніках, чи то на островах, та, кажуть, його там скоро вбили...
Скоро вони дісталися табору основних сил Таврів і ввійшли у найбільший намет. На відміну від Дарієвого він був геть простим і скромним, у нім було багато воїнів, а прямо на підлозі, на кінському сідлі, розмістився немолодий, підсивкуватий тавр, до якого всі зверталися дуже поважно й учтиво. Всі інші сиділи долі.
До нього ж підвели й посла.
- Вітаю шановні. Сідайте до мого вогнища. І він вказав на підстилки навколо тліючих углів.
Посол, не звичний до таких варварських умов, писів і крутив сракою намагаючись всістися зручніше. Нарешті перестав, так і не знайшовши комфортної пози.
Йому подали чашу чаю (назвем це чаєм для простоти) з кінським молоком і вожак таврів жестом показав/наказав пригощатися. Елін випив намагаючись не скривитися від огиди, але по задоволеним обличчям навколо бачив, що все ж таки кривився. Нарешті допив. Ледь стримав себе щоб не виригати все назад. Проковтнув рвотний позив.
- Дякую за гостинність і частування.
- Пусте. Чого приїхав?
- Мій цар, цар царів, великий і могутній Дарій, володар... бла-бла-бла... - посол аж сам втомився перераховувати його титули а слухачі відверто нудьгували під час його промови (хтось навіть встиг вийти, голосно відлити недалеко від намету, ще голосніше висморкатися й повернутись). Скінчив нарешті. - прислав мене спитати вас, чому це ми вторглися у ваші землі, топчемо їх, руйнуємо міста, а ви не вступаєте з нами у бій, а тікаєте од нас неначе зайці?
Запанувала дзвінка напружена тиша. Всім було зрозуміло що то образа, й десятки очей полихнули люттю, проте ніхто не проронив ані звуку, чекаючи що скаже голова ради.
Той витримав довгу паузу, давши послу побоятися, а потім спокійно мовив:
- У нас закон простий: степ вільний, і ним може гуляти кожен хто не боїться і вміє за себе постояти. Ми ж навіть не знали що ви йдете нашими слідами, бо навіщо ж розумним людям топтати наше й кінське гімно, коли можна йти чистим полем. І місто то було не наше, а сцикливих дурнів, ми б і самі його колись зруйнували. Не дивлячись на те що ти мене зараз образив перед усіма людьми, я не вб'ю тебе і навіть не викличу на поєдинок, бо закон гостинності мені такого не дозволить. Все це і досі не є, з моєї точки зору, приводом для війни. Але. Якщо твій тсар, Дорі, Додік, чи як там його, так вже хоче бійки, він може легко це влаштувати. Я навіть підкажу як, бо дуже вже мені сподобався твій скальп, він гарно би доповнив мою колекцію. Ти бачив, звісно бачив, ти ж не сліпий, по всьому степові величні пагорби - кургани. То святі для Таврів і для Таврії місця - могили наших пращурів. Лишень копніть, хоч трошки, хоч один - і буде бійка.
Посол просвітлів і зітхнув з полегшенням, бо схоже що його таки не вб'ють сьогодні...
- Але врахуй, що вам тоді пиздець . Усім. І тсарю передай своєму. Тепер пиздуй швиденько звідси на хуй. Поки живий і можеш ще ходить.
Радісний посол повернувся до Дарія вже в чистих штанях і все переповів, додавши що тих таврів то всього нічого тисяч тридцять, проте лише кіннота. Цар щедро винагородив і ще більше пообіцяв опісля перемоги. А перси кинулись копать курган. І точно. Миттєво на горизонті з'явився кінний розвідник скіфів, пильно подивився, тричі по воронячи каркнув й зник. Ще до світанку розвідка доповіла що скіфи шикуються на протилежному краю долини. Залунали сурми, перси будували бойові порядки. Зараз буде бійка!
Проте, лише перші промені сонця освітили долину, як в неї просто таки увірвалось величезне стадо зайців (перси не здогадалися що ту здорову зграю таври умисне загнали до долини). І сталась несподіванка. Всі як один, із гіканнями й криком, скіфи, замість нападу, влаштували полювання на вухастих. Вони лупили їх із луків на скаку, й не зупиняючись підхоплювали здобич прямо находу, та так за зайцями всі й попрямували геть, переслідуючи їх. Лишились тільки розгублені перси, котрі щойно завершили шикуватися, проте битися вже було ні з ким.
- Чьто за хуйня! - волав розлючений Дарій - я такіх трусов упєрше віжу!!! ААааа!!!
Розвідники персів за весь день нікого не знайшли, ба навіть більше, скіфи забрали всіх впольованих зайців з собою й навіть жодної поламаної стріли в долині не лишили.
Дарій лютував. Щоб якось вгамувати злість напився й рано влігся спати. Але. Щойно настала ніч, його розбудали стрешенні воплі, крики, метушня. "Чьто за хуйня?" - подумав цар царів, як в його шатро влетів зляканий охоронець.
- Вони напали!
- Як напали? - заволав трезвіючи Дарій - Вночі?! Це неможливо! Мабуть що вилазка. Загін великий? Радників сюди. Стратегів. Командирів. Доповісти негайно! Особисто.
Проте ніхто не знав хто й звідки нападає та скільки ворогів. Всі пости були тихенько зняті таврами, і просто з темрями на лагерь персів летіли купи стріл, без перестанку, без зупину. Нікого видно не було, лише лунав в ночі топот численних коней. Це була найжахливіша ніч в історії перських походів. Перси не ризукнули на контратаку, бо, куди ідти? кого атакувати? А на світанку обстріл скінчився й перші промені сонця освітили жахливу картину над якою лунали стони, крики й плач поранених. А вдень знову тиша і жодного скіфа на горизонті...
Як не укріплювали перси свої пости і табір, та вночі страшний напад повторився. Втрати Дарія були жахливі, армія деморалізована, поранені кричали без зупину і цар, в якого від їх воплів розболілась голова наказав їх всіх добити. А вдень ніяких скіфів довкола...
Історія повторювалася щоночі, армія танула на очах у розлюченого Дарія, а він не міг і не знав як цьому завадити.
Зібравши всіх вцілілих військових консультантів і власних генералів на раду, обговорювали що робити.
Зійшлись на тому що це пиздець і треба сйобуватись поки самі цілі.
Тихенько, до схід сонця, після чергової нічної атаки таврів, забравши усіх коней, під стогін поранених і помираючих, Дарій, з охороною, найближчим оточенням та грецькими радниками, ганебно втік, покинувши своє військо на призволяще... як заєць .
Тікав без відпочинку і зупину до самого Боспору, а звідти в свою персію.
Імперією швидко рознеслася вість про великий пройоб царя царів і бла-бла-бла... Спалахнули повстання підкорених народів, казна спорожніла, армія так і не повернулася, вдобривши своїми кістками і без того родючі тавропільські землі. Глиняні ноги перського колоссу затріщали... та й рухнув він розпавшийся на друзки й уламки...
А Дарій звідти втік з останніми грошима й знайшов притулок в друзів елінів, купив собі якусь елітну віллу, чи то в Салоніках, чи то на островах, та, кажуть, його там скоро вбили...