Паломництво до Унівської Лаври 1
Сьогодні розповідь буде про один з найцікавіших паломницьких центрів Західної України - Свято-Успенську Унівську Лавру Студійського уставу.
Починаючи з 1994-ого, кожного року до Унева організовують дві піші прощі: молодіжна (у третю неділю травня на празник Унівської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці) та загальна (у серпні на свято Успення Пресвятої Богородиці). Звично вони починаються св. Літургією в храмі св. Михаїла у Львові, тривають 3 дні і закінчуються всенічною молитвою та архиєрейською св. Літургією в Унівській Лаврі. У своєму фотоархіві відшукав світлину з молодіжної прощі 2005 р.
На цих фото цікаво побачити теперішніх владик - Йосипа Міляна, Бориса Гудзяка, Венедикта Алексійчука, Йону Максіма.
Після 2005 р. я також часто приїздив в Унів, зокрема взимку, хоч і не на прощу, а помолитися і пофотографувати монастир. І фото з унівського монастиря навіть увійшли в один з моїх перших постів у ЖЖ - https://taras-palkov.livejournal.com/1203.html
А от остання моя "колективна" проща в Унів була у перший рік війни - в серпні 2022-ого.
Відбулась вона за участі Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава.
Пішої прощі і нічних чувань зі зрозумілих причин не було, але попри війну паломників було багато.
Прочани йдуть до Унева щоб прикластися з молитвою до Чудотворної ікони Матері Божої, а також набрати води з джерела, яке споконвіку вважалося цілющим.
Фото Дениса Трофімова.
Під час прощі Чудотворну ікону, як ви бачили вище виносять для поклоніння, а в інші дні вона знаходиться в окремо виділеній для цього капличці.
Ще раніше ікона знаходилась у храмі. На жаль, до наших днів не дійшов оригінал Унівської чудотворної ікони. Вже за часів Митрополита Михайла (Левицького) вона була значно пошкоджена, тому виготовили її копію на полотні, яку помістили на оригіналі, оздобивши окладом. Ще одна копія ікони Богородиці (без окладу, з металевими коронами) до 1939 р. висіла в монастирській каплиці. Обидві святині були втрачені після закриття радянською владою Унівської лаври. Зберігся лише оклад XVIII ст., що сьогодні оздоблює копію чудотворної ікони, написану за давніми гравюрами та фотографіями іконописцем ієромонахом Ювеналієм Мокрицьким. Її було урочисто перенесено до Унівської лаври 1995 р.
Фото Дениса Трофімова
Як свідчать археологічні дослідження, монастир в Уневі існував вже у XIII ст., але перша письмова згадка про обитель датована 1395 р. Слід зазначити, що сучасне місце святині походить приблизно зі середини XVI ст., а давній монастир був розташований на двісті метрів далі, на Чернечій горі, де зараз знаходиться монаше кладовище.
До середини XV ст. Унівським монастирем опікувалися князі роду Гедиміновичів. Дальший розвиток обителі, до середини XVI ст., пов'язаний з українським княжим родом Лагодовських.
Після того як монастир у 1549 р. спалили татари, його відбудував Олександр Ванько Лагодовський. Як розповідає давній переказ, занедужавши на хворобу ніг, цей шляхтич побачив уві сні Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Шукаючи джерело, він натрапив на руїни монастиря і знайшов там непошкоджену ікону Богородиці. Чудесно зцілившись, шляхтич Лагодовський дав обітницю відродити знищену обитель, що з часом й було виконано. Нині надгробний пам’ятник лицареві й місцевому магнатові Ванькові Лагодовському - людині, завдяки якій заіснувала Лавра прикрашає внутрішнє подвір'я Унівської Лаври.
За радянської влади оригінал надгробка вивезли до Олеського замку, тому в Уневі на подвір'ї можна побачити лише його копію.
Монастир оточений високими стінами з бійницями і оборонними баштами, адже з XVII ст. Унівська обитель була вже справжньою фортецею!
Якщо Ви обійдете церкву довкола, то можете на тому фризі нарахувати 13 овальних отворів. Такі самі Ви побачите вздовж західної стіни й на наріжній вежі праворуч від монастирської брами - по три на кожній грані. Це бійниці. Шестигранна вежа і західна стіна - приблизні ровесниці храму.
Зараз бійниці порожні й виглядають цілком не страшно, навіть екзотично, хоч і не так привітно, як вікна. А в давнину з них суворо виглядали стволи порохових гармат типу “фальконет”, одна з яких зберігається в музеї Лаври серед ще кількох подібних експонатів. Спитаєте, нащо людям, які щоденно моляться “за мир з висот і мир усього світу”, будувати такі фортеці? Відповідь проста: далеко не кожний входив до обителі “зі страхом Божим, вірою і благоговінням”. Тому й зустрічати і випроваджувати непроханих гостей доводилося не хлібом і сіллю, а зброєю… Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"
Храм Успіння Пресвятої Богородиці, що розташований всередині замкненого чотирикутника монастиря є тридільним з напівкруглим рівношироким презбітерієм.
Перекриття усіх приміщень є склепінчастими. До південного фасаду церкви примикає двох'ярусна башта-дзвіниця, яка є квадратною у плані. Оборонний характер храму забезпечується наявністю контрфорсів та лаконічними формами з характерною пізньоготичною пластикою декору. Внаслідок реконструкції церкви, що здійснювалася на початку XVІІІ ст., з'явився бароковий фронтон, який значно пом'якшує строгий вигляд храму. Для двох уцілілих башт також характерними є риси барокового стилю.
На контрфорсі храму зберігся герб Шептицьких - період розквіту монастиря тісно пов'язаний із цим магнатським родом. У другій пол. XVII - першій пол. XVIII ст. архимандритами монастиря були Варлам та Атанасій Шептицькі. Вони здійснили реставрацію та перебудову церкви і монастиря, відновили друкарню. За часів Атаназія Шептицького ікону Богородиці визнали чудотворною. За часів архимандра Варлаам (Шептицький), який перейшов на унію у 1681 році, було зроблено високий земляний вал з ровом довкола монастиря.
У 1700 р. у єпископ Львівський, Галицький і Кам'янецький Йосиф (Шумлянський) перепідпорядкував єпархію до Унійної Церкви. Відтак й Унійний монастир перейшов під адміністрування Унійної (від 1774 р. Греко-Католицької) Церкви.
В 1790 р. обитель внаслідок антиклерикальної йосифінсьскої реформи в межах Австрійської імперії було закрито, а ченців переселено до інших монастирів. Спас ситуацію Галицький Митрополит, кардинал Михайло Левицький (1774-1858), який домігся від австрійського уряду повернення монастирських маєтків церкві в якості резиденція Галицьких митрополитів.
Вніслідок цього південна частина монастиря, як ви бачите на двох наступних фото, була переоблаштована замість оборонної функції на митрополичі палати.
Серед мешканців Унева і близьких до Лаври населених пунктів дотепер ходить легенда про те, як Митрополит став кавалером ордена Леопольда - одної з вищих нагород Австрійської імперії. Розповідають, що Михайло Левицький відмовився присягати Наполеонові, коли той завдав поразки Австрії у війні 1805-1807 років, і потім цісар оцінив мужність українського митрополита. Насправді, коли Левицький став митрополитом, Наполеон уже писав свої мемуари, перебуваючи у безславному засланні, і йому вже не було ніякого діла до Галицького митрополита, так само як і Левицькому до нього. Народна пам’ять приписала Михайлові Левицькому історію, яка сталася з його попередником на катедрі Антоном Ангеловичем. 1809 року польські повстанці, які сподівалися, що Наполеон поверне Польщі незалежність, захопивши Львів, увірвалися до митрополита Ангеловича і почали вимагати, щоб він пом’янув Бонапарта на Службі Божій замість цісаря Австрії. Митрополит відмовився, за що й постраждав. Це його цісар нагородив орденом за вірність і мужність, а греко-католицька митрополія з тих пір стала у великій пошані в Австрії; митрополит же Михайло Левицький отримав нагороду за інші, не менш визначні заслуги. Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"
У 1913-1919 рр. в унівському монастирі перебували бельгійські редемптористи. Бельгійські монахи розпочали своє служіння для українських мігрантів у Канаді в кінці ХІХ ст., а у серпні 1913 р. на запрошення великого митрополита Андрея Шептицького (1865 - 1944), сповнені бажання служити у східному обряді для для проповідування Божого слова та місіонерського служіння для потреб українців бельгійські піддані прибули до Галичини. Усього впродовж "бельгійського періоду редемптористів у Галичині" (1913-1948 рр.) в Україні несли служіння : 27 священиків та 4 братів. Одному з них і можна сказати одному з провідних - Йосифу Схрейверсу в Уневі було містичне видіння Ангела України, який промовив до цього ченця такими і словами: "Я дам їм силу зносити страждання переслідувань, мук і смерти. Нехай сини мої проженуть страх з сердець, бо я - з ними. Скажи їм, хто я такий: я - АНГЕЛ УКРАЇНИ". Більш детально про це з'явлення можна прочитати тут - https://old.cssr.lviv.ua/word/works/?article=1623
У 1919 монастир в Уневі перейшов в підпорядкування до монахів Студійського уставу і набув статусу лаври. Чернецтво Студійського уставу митрополит Андрей Шептицький відновив 1898 року, поклав на нього завдання плекати прадавню Східну традицію чернечого життя, яку в ХІ столітті принесли в Україну. з Константинополя та Афону преподобні отці Антоній і Теодосій Печерські.
Пді час німецької окупації в Унівській Лаврі за особистим розпорядженням митрополита Андрея переховували єврейських дітей. Одним із них, про що повідомляє пам'ятна дошка на монастирському дворі, був Адам Даніель Ротфельд - польський науковець та дипломат, міністр закордонних справ Польщі у 2005 році.
Розвиток монастиря припинився з приходом радянської влади і з арештом ігумена Свято-Успенської Унівської лаври Климентія Шептицького (у 2001 р. Папа Римський Іван Павло II проголосив його блаженним). Відразу після закриття обитель перетворили на концтабір для католицького духовенства. Згодом тут розмістили будинок для перестарілих, а потім лікарню для психічнохворих. Був також спалений іконостас 1731 р. і замальовані розписи.
На щастя зі здобуттям Україною незалежності відродилось і монаше життя в Унівській Лаврі. Тепер у відновленій Святоуспенській лаврі проживає близько 40 монахів-студитів. Перед війною до Унева щорічно до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці Одигитрії та цілющого джерела прибували десятки тисяч прочан.
При Лаврі є реколекційний будинок на 40 місць. Тут провадять реколекції ченці, черниці, священники, миряни УГКЦ. Український католицький університет організовує в монастирі літню богословську школу. Скористався і я нагодою пожити у цьому будинку цього літа Фото, що нижче зроблене з балкону реколекційного центру.
Від монастиря можна піднятися на Чернечу гору, де розташований монаший цвинтар. Колись тут було городище ІХ ст. Володимирів град, від якого збереглися так звані Володимирові вали. За теперішнім кладовищем відкрито фундамент давнього храму, також тут можна оглянути хрести та надгробки, що датуються XVII ст.
На Спасовій горі монахів ховали і до війни, але більшість могил хоронять тих, що відійшли до Господа від 40-х років до наших днів. Справа в тому, що, власне кажучи, монаше життя у Лаврі не припинилося, а продовжувалося й за часів безбожної влади. Старші за віком монахи залишилися проживати тут - уже як мешканці дому інвалідів, на який перетворили Лавру 1950 року. Трохи пізніше, коли нагінки на Церкву дещо послабились, декотрі з молодших ченців стали влаштовуватися сюди на роботу. Таким чином сюди повернулося аж дванадцять монахів. Вони й ховали померлих своїх старших співбратів на Спасовій горі, і доглядали за могилами, і незважаючи ні на що, молилися й надіялися на майбутнє відродження обителі…
Нині ченці, проводячи екскурсії, можуть розповісти Вам практично про кожного з монахів, що покояться на цій горі. Брати подбали про збереження їхньої пам’яти, добросовісно зібравши матеріяли про їхні життя. Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"
У монахів-студитів стало традицією - після урочистостей свята Успення Божої Матері збиратись у Лаврі і йти хресним ходом на Спасову гору, на монаший цвинтар, щоб розділити святкову радість зі співбратами, які у своїм блаженнім успінні упокоїлися в Господі. Це по праву їхнє свято - тих, хто подвигом добрим боролися, скінчили біг, віру зберегли (див. 2 Тим. 4, 7); тепер вони свідчать нам, що блаженне успення збулося й для них; подібно до Богородиці, в домі Успення Якої вони подвизалися й святкували ще за життя, - вони переставилися до обіцяних обителей Небесного Отця. На хресті, що осіняє своєю тінню їхні могили, читаємо їхнє свідчення, звернене до серця кожного з нас: “Ми вже вдома”, - сповіщають нам вони. І спонукають призадуматися: “Перехожий, ти ще ходиш, а все ж ляжеш, як і ми… Присядь на камені біля нас, відпочинь. Зірви билинку, розваж над долею. Ми вже вдома - а ти ще в гостях. Подумай про себе…” Ці прості й нехитрі слова навряд чи залишать когось байдужим. Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"
Кілька надгробків, але вже старовииних, можна побачити при вході в капличку з Чудотворною іконою, а також в арковій галереї Лаври. На одній з них вигадливі значки кирилиці повідають нам не тільки про того, хто під цією плитою був упокоєний. Люди виявляють зацікавлення, коли дізнаються, що цей напис віршований. Це справжня надгробна епітафія, і, мабуть, для приїжджих здалека наших сучасників є несподіванкою побачити на власні очі, що “в такій глухомані” люди колись дружили і з освітою, і з музою. Епітафія досить проста, але сам факт, що звичайна людина сподобилась по смерті кількох римованих рядків, є дуже красномовний. Ось як звучить ця епітафія:
Марчина Сосновський,
Син Іосіфовський,
От людій злих поражон,
Тут умер і положон.
В монастирі Уневі.
(І дата -) 1645й рік…
Цей Марчина, може, був звичайним перехожим, пограбованим і зраненим лиходіями, який знайшов собі останній прихисток в обителі. Монахи послужили йому за добрих самарян. Але прізвище “Сосновський” мав також і тодішній Унівський архимандрит Теодосій. Так що постраждалий від злих людей Марчина був, скоріш за все, його родичем…
Диякон ВІталій Колбасін "Небо на землі. Паломництво до Святоуспенської Унівської лаври"
