Стамбул (Istanbul). День І. Частина 1
Перші місце, яке я відвідав одразу в Стамбулі, було Топкапи. Не тому, що воно цікавило мене найбільше, - просто це був понеділок, а у вівторок Топкапи закрите для відвідувачів. До того ж, відвідувати такі знакові місця краще з самого ранку, навіть під час пандемії.
Фото з https://www.robertharding.com/preview/1300-301/topkapi-palace-unesco-world-heritage-site-above-istanbul/
«Топкапи (тур. Topkapı, дослівно «гарматні ворота»: від тур. top - гармата, тур. kapı - ворота, двері) - головний палац Османської імперії до середини XIX століття. Також відомий як Сераль (фр. Serail від перського Serai - «великий будинок, палац», що перейшов в тур. saray).
Палац розташований на мисі стрілки Босфору та Золотого Рогу в історичному центрі Стамбула у районі Султанахмет поруч з Собором Святої Софії. Площа палацу становить більш ніж 700 тис. м²., він оточений стіною завдовжки 1400 м.
Місце розташування має значну попередню історію.
1453, після військового захоплення османами Константинополя, тодішній султан Мехмед Завойовник спочатку оселився в побудованому для нього палаці в районі нинішньої стамбульської площі Баязид. Від цього палацу нічого не збереглося, проте гарем старого палацу з самого початку розташовувався в Топкапи. Цей старий гарем нині відомий як «Кахляні павільйон». Після того як Мехмед Завойовник наказав (у 1475-1478 рр.) спорудити на руїнах палацу візантійських імператорів новий палац - палац Топкапи, «Кахляний павільйон» опинився на периферії цього нового палацу, але, тим не менш, став вважатися найстарішою його частиною. При цьому перші 50 років існування Топкапи зберігалася ситуація, коли султанський палац був фактично лише робочою резиденцією султанів, Тільки пізніше Роксолана - українська наложниця, а потім дружина султана Сулеймана I - домоглася від нього перенесення гарему в султанський палац Топкапи, щоб бути ближче до султана. Будівництво гарему Топкапи при Сулеймані I стало найбільшою перебудовою палацу Топкапи з моменту його заснування Мехмедом Завойовником.
До кінця 16 століття палац набув свого теперішнього вигляду. Палац - це великий комплекс, а не єдине монолітне споруда, із низкою споруд, побудованих навколо двориків, пов’язаних між собою галереями та ходами. Мало хто з будівель перевищує два поверхи. Поглянувши зверху, територія палацу розділена на чотири основні двори та гарем. Перший двір був найдоступнішим, тоді як четвертий дворик та гарем були найбільш недоступними. Доступ до цих двориків був обмежений високими стінами і контролювався воротами. Окрім чотирьох-п’яти головних двориків, на території комплексу існують різні інші дворики малого та середнього розміру. За оцінками загальний розмір комплексу коливається приблизно від 592 600 м 2 (146,4 акрів) до 700 000 м 2 (173 акрів)» З вікіпедії.
Фото з https://www.airfrance.it/IT/en/common/travel-guide/discover-your-inner-sultan-at-topkapi-palace.htm
Хто читав мій попередній пост, міг зауважити, що Топкапи я до ТОП-5 місць Стамбула не відніс; і на це є певні причини. Справа в тому, що коли я вперше у далекому 1998 р. побував в Стамбулі, то він склав на мене (без перебільшення) «магічне» враження. Незвична архітектура, спів муедзинів, східна вишуканість кав’ярень, чарівні води Босфору створили цей ефект. Але з того часу пройшло багато років, я значно більше побачив, прочитав і тепер мав можливість порівняти османський культурний шар, не піддаючись зовнішнім спокусам. Тому охів і ахів, якими наповнені інші пости про Топкапи й інші османські пам’ятки, у мене тут не буде. Звичайно, Топкапи - місце дуже цікаве з історичної точки зору, але, все ж, не настільки ж з мистецької й архітектурної, щоб співати йому хвалебні оди (ІМХО). Як повідомляє вікіпедія, остаточного свого виду Топкапи набуло в ХVІ ст. Тим не менше, за архітектурою і декором приміщень справжньої османської автентики (і то не якоїсь видатної) не так багато. Натомість, чітко простежується вплив європейських стилів: бароко, рококо, ампіру.
Виклавши свої думки, подивився я яке ж враження Топкапи склав на Генрі В.Мортона. І як виявилося, думки цілком співзвучні з моїми, а навіть ще критичніші. Тут треба взяти до уваги, що на час відвідин Мортоном Топкапів (у 20 чи 30-их рр. XX ст.) резиденція султана перебувала в занедбаному стані.
«Мне это место показалось весьма интересным, но в то же время каким-то жалким, удручающим, примерно как Уайт-Сити или Уэмбли через несколько лет после того, как там перестали устраивать выставки. Ни в какое сравнение не идет с пышными описаниями в источниках XVII и XVIII веков. Но, возможно, в период своего расцвета - после свежей побелки, населенный яростными янычарами, черными и белыми евнухами, карликами, придворными в огромных тюрбанах и одеяниях из тончайшего шелка - Сераль действительно заслуживал восхищения. Топкапы-Сарай - наглядная иллюстрация того, что турецкую историю можно разделить на два периода: первый - когда султан в огромном тюрбане сидел на диване, поджав ноги и сжимая в руках ятаган; и второй - когда он сидел в кресле эпохи Людовика XV, одетый во что-то среднее между генеральским и адмиральским мундиром. Старый Сераль принадлежит первому периоду и, следовательно, интереснее более поздних дворцов Стамбула, выглядящих как свадебные торты в австрийских или французских провинциальных кондитерских.
Сераль интересен, прежде всего, тем, что он, собственно говоря, не является дворцом в привычном понимании этого слова. Это целый парк с беседками и другими постройками, рассыпанными здесь и там, без всякого плана. Некоторые из них большие, другие - маленькие, как летние павильоны; некоторые стоят отдельно, другие соединены длинными извилистыми переходами. Мне пришло в голову, что этот комплекс, устроенный Мохаммедом II на месте форума Феодосия в 1453 году, сразу после захвата Константинополя, вполне отражает кочевой характер турок . В сущности, это просто военный лагерь с палатками - только выполненными из дерева и камня». Генри В. Мортон От Каира до Стамбула «Путешествие по Ближнему Востоку».
Якщо аналіузувати не лише Топкапі, але й в цілому цивілізацію турків-османів, то інший британець - видатний історик Арнольд Джозеф Тойнбі, відносить її до «загальмованих» цивілізацій. Ось що він пише у своїй книзі «Дослідження історії»:
«Кочова спільнота турків-османів прийшла зі степу, степ був ї батьківщиною, і суворий виклик, на який їй довелося відповідати, полягав у необхідності пристосуватися до зовсім нового середовища, де вона зіткнулася з новою проблемою: як організувати управління чужими спільнотами людських створінь.
Підкоривши осілий народ чи кілька народів, кочова орда відразу починає відроджуватися, бо вона покинула свою стихію і стала економічно непотрібною, тоді як її Оттоманська імперія зуміла пристосуватися до умов осілого життя - і сам в цьому причина її відносного довголіття. Оттоманські падишахи утримували державу від розпаду, навчаючи свої рабів уміння допомагати їм пасти «людську худобу» Вишкіл рабів на солдатів та на чиновніиків державного управління, така близька духу кочівника і така чужа нашим уявленням.
Далі Тойнбі наводить слова ще одного дослідника Lybyer: «Навіть царську родину можна було справедливо вважати родиною рабів, адже матерями всіх султанових дітей були рабині. Сам султан був сином рабині. …В середині 17 ст. ці люди-вівчарки «повернулися до природи», перетворившись на вовків, які винищували падишахову людську худобу, замість стерегти її й доглядати».
І знову Тойнбі: «Подальший розклад оттоманського державного управління, здійснюваного за допомогою одомашнених рабів, показав неймовірну жорстокість цього механізму, що й стала для нього фатальною. Після того як у ньому порушувалося бодай одне зчеплення, його вже не можна було ані полагодити, ані перебудувати. Система перетворилася на кошмар, і пізніші турецькі правителі мусили запозичувати методи свої західних правителів; цю політику довгий час проводили неохоче й неефективно, аж поки в наші дні Мустафа Кемаль став здійснювати її послідовно й круто».
Як на мене, тут обов’язково треба назвати ще 2 причини, які слугували тормозом розвитку Османської імперії: 1) керівний вплив матері (валіде-султан) на формування характеру майбутнього султана (думаю, не треба тут розказувати про Едіпів комплекс); 2) т.зв. закон Фатіха - османський закон про престолонаслідування, згідно якого султан після сходження на престол мав право страчувати своїх братів.
Так, свого часу закон Фатіха дозволив Султану Мехмету III стратити 19 своїх братів. Один з засуджених до смерті Шехзаде просив про зустріч зі старшим братом. Але його благання і прохання були холоднокровно відкинуті. Всі до одного брати султана були вбиті німими катами. Їх поховали в саду Айя Софії поруч із батьком. Ось як описав похорон дев'ятнадцяти один із свідків: «В суботу цих невинних принців обмили і приготували, за звичаєм і віком, і поклали в кипарисові труни, і помістили на площі перед Диваном. Їх поховали відповідно до їх віку навколо їхнього батька під плач всіх присутніх».
Сцена з фільму "Чудове століття".
Але цих смертей новоспеченому султану здалося мало. Після себе його батько Мурад III залишив багато вагітних дружин. І відразу після його смерті на світ народилися два хлопчики, яких тут же відірвали від матері і втопили. Потім за наказом Мехмеда були втоплені ще десять вагітних наложниць померлого султана Мурада, які представляли загрозу для нового султана…
Зайдемо в саме Топкапи. Детально його описувати не буде, натомість більше буде власних вражень і спостережень.
Врата вітань (Баб-юс Селям) - ворота, що ведуть на другий (з чотирьох) дворів султанського палацу Топкапи.
Фото 2010 р.
За цими Воротами містилися будівля Дивану з Вежею Правосуддя і скарбниця.
У засіданні Дивану брали участь візири, але сам османський падишах в залі був відсутній. Султан стежив за порадою з Вежі Правосуддя, і якщо він був не згоден з рішенням чиновників, то закривав вікно, тим самим перериваючи збори і скликаючи до себе всіх міністрів.
Фото 2010 р.
«Площадь дивана была объята тишиной. Я слышал даже биение собственной крови в голове и в жилах на шее. Я попал во дворец, о котором столько слышал от бывавших здесь людей, который так подробно описывал Эниште, и то, что я видел вокруг себя, напоминало чудесный, красочный райский сад. Однако в рай входят с радостью, я же чувствовал страх и сознавал себя ничтожным рабом султана, опоры вселенной, - сейчас, как никогда, мне стало понятно, сколь справедлив этот титул. Я восхищенно дивился на прогуливающихся по траве павлинов, на весело журчащие фонтаны, рядом с которыми на цепочках висели золотые кружки, на одетых в шелка чавушей дивана, которые ходили так беззвучно, словно их ноги не касались земли, и чувствовал радостное волнение оттого, что и я могу послужить нашему повелителю» Орхан Памук. «Имя мне - Красный».
Врата Баб-ус-сааде (Ворота Щастя, або Ворота білих євнухів) є входом до внутрішнього двору палацу (Enderûn), також відомого як Третій двір.
Фото з вікіпедії.
Ворота уособлюють присутність правителя в палаці. Ніхто не міг проходити через них без дозволу повелителя. Навіть Великому візиру надавався подібний дозвіл тільки по певних днях і в особливих випадках. Врата Блаженства, що є головною дверима в особисті покої правителя, залишалися завжди замкненими. А неузгоджене проникнення через них розцінювалося як найсуворіше порушення закону і виклик влади Султана.
«Я вышел из Сераля через недоброй памяти Врата мира. В помещениях по левую руку от них находилось все необходимое для экзекуций, включая вкопанный в землю бак, в котором знатных осужденных топили, прежде, чем отрубить им головы. В комнатах справа султан с особым удовольствием заставлял иностранных послов ожидать аудиенции, пока, устав от собственной шутки, не отдавал приказ «накормить собак». В одной из этих комнат служитель в фуражке продал мне путеводитель на английском языке». Генри В. Мортон От Каира до Стамбула «Путешествие по Ближнему Востоку».
Зал Аудієнцій був ключовим місцем, що забезпечував контакт Султана з державним радою. Також в Залі Аудієнцій правителі зазвичай приймали послів іноземних держав.
Ось як передає появу султана один із героїв книги «Имя мне - Красный» Орхана Памука, - «В это самое мгновение свинцово-серое утро словно бы озарилось ярким светом: вошел наш повелитель султан, опора вселенной».
І на контрасті зовсім інша реакція. З листа запорожців турецькому султанові Мехмеду IV:
Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!..
Попри різницю свій-чужий, тут ще й суттєва різниця в менталітеті.
Неокласична Ендерунська бібліотека ( Enderûn Kütüphanesi ), також відома як "Бібліотека султана Ахмеда III" ( III. Ahmed Kütüphanesi ), розташована безпосередньо за аудиторією ( Arz Odası ) в центрі Третього двору.
З палацу падишаха відкривається чудовий панорамний вид на Мармурове море.
Двічі в цьому місці в 20-их роках ХVІІ ст. можна було побачити занепокоєного присутністю козацьких чайок у водах Босфору турецького султана. Так, 1615 р. запорожці на вісімдесятьох чайках пішли на Стамбул. Вони зійшли на берег між двома столичними портами, спалили й спустошили все довкола. За наказом султана навздогін козакам вирушила турецька ескадра. Біля гирла Дунаю відбувся бій, у якому козаки здобули перемогу. Поранений турецький адмірал потрапив у полон до запорожців. Козаки забрали кілька галер і привівши їх під Очаків, на глум спалили на очах очаківської залоги (яка зрештою не могла нічого вдіяти), а потім почали штурм самого замку.
А після вдалих звитяг під проводом Петра Сагайдачного 1616 р., коли запорожці взяли Кафу, Синоп і Трапезунд, 1617 р. козаки знову дісталися до Стамбула й «заблимали своїми похідними вогнями біля вікна самого сералю». Врешті розгромили турецьку ескадру на підступах до гавані, убили в бою турецького адмірала. Це страшенно розлютило турецького султана й він поставив вимогу перед Річчю Посполитою - вплинути на козаків і припинити їхні морські походи.
«Зіткнення козацьких жаворонків з османськими галерами в Чорному морі», близько 1636 р.
У нижній частині кадру нижче можна помітити верхівки знаменитих фортечних стін Константинополя часів римського імператора Септимія Півночі (193-211 рр.).
Фото 2010 р.
І ще такий незвичний ракурс. Випадково "вийшло" в фотошопі.
На жаль, чи не найцікавіше місце в Топкапи - "Скарбниця султана" була закрита на ремонт, натомість вдалося добре оглянути колекцію різної зюрої.
Парадні лати султана Мехмеда IV.
Ну, а тепер про перше місце, яке я відвідав в Топкапи. Це гарем (харем). Туди найбільше прагнуть попасти відвідувачі, тому ані у 1998 р., ані а 2010 р. я через величезні черги не потрапив. Але цього дея 2020 р. я був у ньому першим відвідувачем.
В гаремі проживали мати (валіде-султан), сестри, дочки і спадкоємці (шах-заде) султана, його дружини (кадин-ефенді), фаворитки, одаліски, невільниці-рабині (джарійе). В гаремі могло одночасно проживати від 700 до 1200 жінок.
Одаліска.
Українок у султанських гаремах було чимало. Що не дивно, адже лише з 1480-го по 1530 р., за підрахунками українсько-російського історика Георгія Чупіна, кримські татари захопили в рабство 219 тис. 470 людей обох статей - молодих та працездатних. Упродовж наступних двох століть чисельність таких невільників, переправлених до Османської імперії, лише зростала.
За твердженнями історика та археолога Юхима Сіцінського, у XVII ст. в султанських гаремах була справжня мода на українок із Наддністрянщини, тобто Поділля, адже краса тамтешніх жінок вражала. "Навіть ті, які належали до найнижчого класу народу, були високими, з правильними рисами обличчя, струнким тілом, гармонійними рухами, біляво-русявим густим, м'яким і довгим волоссям, - переповідає він опис одного вірмена-очевидця. - Очі були світлі: і не блакитні, і не зелені, а щось середнє між сапфіром та смарагдом, із сильним блиском. У них була помітна жвавість кішки і повна сліз полохливість сарни", - писав Ю.Сіцінський. Саме такою могла бути Надія з-під Хотина, яка стала османською султаншою Хатідже Турхан - дружина султана Ібрагіма І (1615-1648) та матір султана Мехмеда ІV (1642-1691).
Гравюра із зображенням Хатідже Турхан.
Крім Хатідже Турхан та найбільш відомої султанші Роксолани, з України, за даними істориків, султаншами були ще дві українки.
Мешканкам гарему прислужували чорні євнухи (караагалар), якими командував дарюссааде агаси. Капи-агаси. Натомість глава білих євнухів (акагалар), відповідав і за гарем і за внутрішні покої палацу (ендерун), де жив султан. Головний євнухом, мав в гаремі через мав величезну владу і був четвертий високо посадовцем в офіційному протоколі.
«Щодо евнухів, то валашено (кастровано) їх, як воно з давніх-давен водилося на сході. … Кастрування ж одбувалося найрадикальніше, безпощадним способом: намагалися, щоб у кастрованих гарненьких рабів була знищена безслідно до останку, геть усяка, навіть найменша ознака в їхньому тілі, яка могла б собою нагадувати, що це були колись хлопці; такі покалічені люди, коли їм треба було помочитися, могли це робити лиш за допомогою срібної трубочки, що вони її мусіли повсякчас носити із собою в тюрбанах на голові». Агантел Кримський «Історія Туреччини».
Неповні євнухи (а саме так називалися кастровані не в дитинстві, а в підлітковому віці), дуже навіть скидалися на чоловіків, мали самий що ні на є низький чоловічий басок, ріденьку рослинність на обличчі, широкі м'язисті плечі, і як не дивно, статевий потяг.
Чорні раби зазвичай купувалися в дитячому віці в Нубії, потім піддавалися кастрації і залучалися до служби в палаці, починаючи з охоронців жінок в султанському гаремі. Такий порядок діяв з часу правління султана Селіма II (правив у 1566-1574 рр.) і тривав до кінця імперії.
Останній старший чорний євнух За часів султана Абдул-Хамида I.
А чому чорні євнухи? Бо попри тяжке кастрування, все ж нерідко траплялися випадки, коли наложницям вдавалося завагітніти. І от чорна за кольром шкіри дитина була наочним доказом запліднення не від султана, а від євнуха.
Внутрішній дворик (чорних) євнухів ( Гарем Агаларі Ташлыги ), з їхніми квартирами з лівого боку. Наприкінці суду знаходиться квартира чорношкірого головного євнуха ( Кизлар Агасі).
Елементи оздоблення сусідніх приміщень.
Апартаменти Королеви-матері ( Валіде Султан Дайресі ), разом із апартаментами султана, утворюють найбільший і найважливіший розділ у гаремі.
Імператорський зал (Hünkâr Sofası), також відомий як Імператорський диван, Тронний зал всередині. Ця зала має найбільший купол у палаці. Зал служив офіційним залом прийому султана, а також місцем для розваг у Гаремі. Після Великої гаремної пожежі 1666 р. зал був реконструйований у стилі рококо під час правління султана Османа III. У залі стоїть султанський престол. Галерею займали дружини султана на чолі з королевою-матір’ю. Потаємні двері за дзеркалом дозволяли султану безпечний прохід. Одні двері входять у квартири королеви-матері, інші - в хамам султана.
У 1640 р. султан Ібрагім I додав Кімнату для обрізання ( Sünnet Odas ).
«Twin kiosk», «Кіоск близнюків» (?), в якому мстилися т.зв. клітини (Kafes), де після 1617 р. утримувалися брати-султана.
Після раптової смерті султана Ахмеда І в 1617 р., замість того, щоб вбивати всіх потенційних спадкоємців престолу, їх почали ув’язнювати в палаці Топкапи в спеціальні приміщення, відомі як Kafes ("Клітини"). Принц Османської імперії міг провести все своє життя в ув'язненні в Kafes, під наглядом постійним охоронців. І хоча спадкоємців містили, як правило, в розкоші, багато синів султанів зійшли з розуму від нудьги або стали розпусниками-п'яницями. І це зрозуміло, адже вони розуміли, що в будь-який момент їх можуть стратити.
На території Топкапи знаходиться також Церква Святої Ірини - найстаріша серед збережених християнських церков колишнього Константинополя. Звичайно, я планував туди зайти. Тим більше що ні в 1998 р., ні в 2010 р., я всередині не був. Але при вході мене відрадили купити квиток, мовляв всередині все закрите риштуваннями, за винятком двору. Тож я не пішов.
Фото 1998 р.
Вийшов з Топкапи через Імперські ворота. За ними фонтан Ахмеда III.
Як видно на фото 2010 р, територія перед фонтаном суттєво змінилася.
Ліворуч від воріт Айя-Софія,.
Далі будуть фото собору св. Софії з різних ракурсів.
Мало хто знає, що остання літургія в св. Софїї перед падінням Константинополя була «уніатською», тобто ні чим не відрізнялася від православної, лише згадували усіх п’ять патріархів на чолі з Папою Римським. І відправив цю останню літургію кардинал, митрополит Київський Ісидор у присутності останнього імператора Візантії - уніята Костянтина XI.
5 липня 1439 р. на Флорентійському соборі митрополит Ісидор Київський підписав церковну унію про об'єднання православної і католицької церков під владою Римського Папи. Пізніше Ісидор був учасником оборони Константинополя в 1453 р. В Константинополь кардинал прибув разом з 1500 воїнами яких відрядив Святіший Престол. Після падіння міста митрополиту Ісидору вдалося врятуватися, одягнувши свій одяг на мерця, самому ж перебравшись в жебрака. Поки турки відрубували одягнутому в кардинальські шати мертвому голову і дефілювали вулицями, справжній кардинал був відправлений до Малої Азії з низкою в’язнів як раб, а згодом знайшов безпеку на Криті. Згодом повернувся до Риму. Тут він дістав на своє утримання титул кардинала-єпископа Сабіни (Diocese of Sabina-Poggio Mirteto).
Помер Ісидор Київський в Римі 27 квітня 1463 року й був похований у базиліці Святого Петра.
Це був останній митрополит, обраний і поставлений для всієї Русі в Константинополі. Після цього московська митрополія відділилась від київської, і в Москві почали обирати митрополитів без погодження та благословення в патріарха.
Більш детально і про цю малозабуту постать в нашій історії можна подивитися тут - https://www.youtube.com/watch?v=uRgzmwgW5Ew "Лекция Сергея Брюна и Алексея Кара -Мурзы "Исидор Киевский".
«Здобули місто турки лютим приступом, у вівторок 29 травня року 1453, та й хижо пограбували і нещадним, кривавим способом погромили. Поліг у бою і імператор Костянтин XI, що був бивсь як простий вояк. Тієї самої днини, 29 травня року 1453, до храму св. Софії, що в ній напередодні запричастивсь був
Костянтин Палеолог, над’їхав, так опівдні, верхи на коні по купах трупів і по калюжах крови новий пан столиці, переможець султан Мехеммед II, гладка та кремезна людина, та й і своїми вузькими миґдалюватими очима споглянув на гору мертвих тіл. Ще й досі показують на одній колоні всередині храму св. Софії, високо побіля криласа, кривавий одбиток од величезної руки: одбилася долоня й усі п’ятеро пучок. Переказують, усередину храму св. Софії Мехеммед II в’їхав конем, і кров стояла на такому високому по-рівні, що він, не злазячи з коня, зміг умочити в ню руку та й одбити свою долоню на стіні. А що опівдні мусульманам годиться молитись, то з султанового веління залунав заклик полуденної молитви і звістив у храмі св. Софії, що нема Бога, окрім Аллаха, й Мехеммед його посланець. Подаючи собою приклад для правовірних.Джерела не стверджують такого переказу, проте провідники-ґіди раз у раз оповідають його одвідувачам. Зазначити треба, що од підлоги до того кривавого відбитка султанової долоні на стіні буде більше ніж три сажні. Щоб султан, навіть сидячи верхи на коні, міг досягти отого місця своєю рукою, треба припустити, що підлога була вкрита шаром трупів заввишки двоє-троє аршинів. По них, молодий султан виліз на св. престіл у вівтарі та й на ньому одбув мусульманську молитву по всім правилам, з усіма реґатами. “Сонце! померкни з жаху!..” - стогне з наруги історик-уніят. Тільки ж, хто зна! може, це була найкраща і найдостойніша річ, на яку повернули християнський вівтар: по инших церквах здобутого Царгорода свв. престоли придалися туркам як ліжка, щоб ґвалтувати жінок та підлітків або сквернити святиню ще по-инакшому, а на ікони та мощі в храмах турки мочилися та паскудили. І от відтоді, з полудня 29 травня року 1453, велеліпний християнський храм св. Софії - є вже мечет Ая-Соф’я, а місто Костянтинопіль, або, як його здавна вже звали на сході, Істамбул, - це турецька столиця". Агатангел Кримський «Історія Туреччини».
Мої фото з св. Софії 1998 р.
«Плачуча» Колона Святого Григорія. Кажуть, що ця колона постійно виділяє вологу й мармур (чи мідь) плаче ось уже півтори тисячі років, незмінно зважаючи дивом як і у православних, так після і у мусульман. Хіба тільки змінювалися легенди про причини. Згідно переказу, у 11 ст. поряд з колоною з'явився Григорій Чудотворець - після цього камінь став виділяти цілющі сльози. Коли собор Святої Софії перетворився в мечеть Айя-Софія, в мідному листі біля основи колони зробили отвір для пальця, за допомогою якого можна загадати бажання. Ось уже шість століть величезний купол Святої Софії слухає шепіт мільйонів, які прийшли й просить дива до заплаканої колоні.
«Я отправился к Святой Софии, которая в действительности еще красивее и величественнее, чем на картинках. Она была вся в лесах, а за ними из-под побелки XV века проступала великолепная мозаика, выложенная по приказу Юстиниана. Я попробовал выяснить у гидов и хранителей, не жалеют ли они о том, что самую знаменитую мечеть в Турции республиканское правительство превратило в музей и теперь большинство посетителей видит в ней не мусульманский, а христианский храм. Ни один не признался в том, что сожалеет, - это было бы равносильно измене родине». Генри В. Мортон От Каира до Стамбула «Путешествие по Ближнему Востоку».
О, яка іронія долі.. Свята Софія знову стала мечеттю!..
Улюблена мозаїка на галереї.
На галереях можна побачити ще цікаві давньоруські графіті.
Оскільки останнім часом за «поребриком» стала дуже модною тема про один народ, тому чітко проведу розрізнення:
Є наприклад такий напис з Московщини: “Господи, помози рабу Божию Евстафию Москвитину”.
А ці точно з Руси-України і то не лише ідентифікуються завдяки географії, а по стилю написання:
“[Господи, п]омъзи р[а]бомъ своимо Иванови, Гюргеви, Костянтинови, Олисееви и Олекосе, постоявоши на сихо местьхо. Амино”.
“Василь писал Онанич и Говена Марея грешная тако писала мужеви”
“(Господи, пом)ози рабу своему Якову Григорьевичу, писарю Герасима, митрополита Киевского”.
А цей теж швидше «бандерівський»: "Матфей, поп галичский". Але може й бути з Галича Мерьского.
Поки все. Дякую за увагу!