Прочіда (Procida) і «Талановитий містер Ріплі»
Прочіда (італ. Procida) - острів в Тірренському морі, найменший з островів Неаполітанської затоки. Він не подібний на своїх знаменитих сусідів - островів Капрі і Іскія, та й особливою популярністю в італійців не користується, адже Капрі й Іскія асоціюються з розкішшю і блиском. Варто лише нагадати, що на цих островах ще з давніх-давен відпочивали римські імператори, в той час як Прочіда була лише місцем для поселення малозабезпечених рибаків. Від 1830 до 1988 р. тут функціонувала в’язниця для особливо небезпечних злочинців. Тож навіть у розпал сезону на Прочіді натовпів курортників не зустрінеш, зате тут можна відчути дивовижну атмосферу національного колориту й помилуватись чудовими краєвидами, яких на острові, навіть враховуючи його невеликі розміри, цілком достатньо.
Добратись на Прочіду можна паромом з Неаполя або з Поццуолі. Чи то в інтернеті помилка (що більш ймовірно), чи то я не добре розібрався (менш ймовірно), але я прийшов не на потрібну мені у Неаполі пристань (причал) - Molo Beverello. Парому (ferry) тут на 10.45 не було. Звідси відправлялися лише швидкісні човни (hydrofoil), які коштували більш, ніж вдвічі дорожче за звичайні (60 з гаком євро у два боки) і перший із них відправлявся лише об 11.45. У результаті я мав лише 15 хв. щоб пройти 1 км пішки до Naples (Molo Immacolatella Vecchia), знайти касу потрібної компанії (а їх там багато) та сісти на потрібний паром.
Можна сказати, я буквально заскочив у нього. Зазначу, що такі цейтнотні хвилини, хоч і з щасливим закінченням, я відчував чи не щодня.
Паром (ось, до речі, як він виглядає)
прибуває на Прочіду приблизно через годину у порт Санчо Каттоліка. Це крихітне містечко населяє всього тисяча жителів, проте його зараховують до так званої десятки найкольоровіших міст світу, оскільки казкові будиночки, що зустрічають вас у порту, пофарбовані в яскраві кольори чи не всього спектру веселки.
Головна святиня Санчо Каттоліка - церква Мадонни делла П'єта.
У ній зберігається статуя Богородиці - покровительки моряків острова. Цікаво, що всі церкви на Прочіді, які мені довелось бачити, зовні були побілені у жовтий колір!
Як видно на мапі з протилежного боку Санчо Каттоліка (навпроти Marina Grande) розташоване ще одне знакове поселення - рибальське Коррічелла (навпроти Marina Coricella), яке хоч чомусь у ТОП-10 найкольоровіших міст світу і не внесене, але як мінімум за Санчо Каттоліка не гірше. До нього пролягає дорога лабіринтом вузьких вуличок.
Осердям Коррічели є барокова церква Санта-Марія-делле-Граціє. На площі перед храмом встановлений пам’ятник відомому італійському економісту і політику Антоніо Ськайолі.
Піднімаючись уверх до старовинної фортеці Терра Мурата (Terra Murata), що розташовується на найвищій точці острова, відкриваються чудові види на Коррічеллу.
Крім краєвидів, сфотографував і себе. Бо з попередньої поїздки до Апулії мене взагалі немає на фото, тож цього разу по Кампанії їх уже включно з цим аж два!))
Попри погану погоду, я, все ж, був не єдиний турист. Вдалині видно Іскію.
Колишня церква монастиря Санта Маргарита Нуова нині виконує функцію музею. Поки я фотографував Коррічеллу, храм закрили і на хвіртку повісили замок.
Не потрапив я і в розташоване у Террі Мураті старовинне абатство Святого Архангела Михаїла, засноване в XI ст.
Попри вказаний на розкладі час, воно, тим не менше, вже було зачиненим. Тож на самій Прочіді я всередину жодної церкви так і не потрапив.
Острів Прочіда вулканічного походження, при цьому його основу складає т.зв. «зелений» туф, зустріти який можна і серед міської забудови.
Ще одна характерна особливість острова - сади з лимонними деревами. Окрім основного заробітку - рибальства, остров’яни спеціалізуються також на вирощуванні цих цитрусових.
Фортеця ХVІ ст. - ще одне привабливе місце, де можна помилуватися чудовими краєвидами.
Основу твердині складає Палац д'Авалос, споруджений у 1500 р. для сім'ї д'Авалос, яка управляла островом до 1700 р. В даний час Palazzo d'Avalos можна відвідати лише заздалегідь забронювавши екскурсію.
Гарний вид на фортецю, рибальські човни, церкву і мальовничі будиночки відкривається також з самої набережної Корічелли.
Пейзажі Прочіди не раз приваблювали сюди кінематографістів. Із знятих тут фільмів - дві екранізації роману Патріції Гайсміт «Талановитий містер Ріплі». Перша із них - французько-італійська кінострічка, знята в 1959 р. з оригінальною назвою «На яскравому сонці» (режисер Рене Клеман).
У ній головну роль виконав красень Ален Делон. В його акторських талантах можна й сумніватися, але роль убивці Ріплі вдалася йому на славу, і, при тому, принесла перший великий успіх в «серйозному» кіно.
Та й інші відомі актори (Моріс Роне, Марі Лафоре) зіграли у фільмі теж чудово.
А на цьому фото в оточенні чоловіків в епізодичній ролі зовсім ще юна й невідома Ромі Шнайдер.
Доля ще зведе її з Ален Делоном, зокрема за подібним багато в чому до «На яскравому сонці» фільмі «Басейн». Там, до речі, теж роль жертви зіграв Моріс Роне.
Прочіди у фільмі зовсім небагато, зате є чудові кадри з Неаполя, зокрема з площі Кастель Капуано, на якій мені останнього разу довелось проживати. На фото (у правому вехньому кутку) якраз частково видно Капуанський замок.
Більше Прочіди, і особливо Іскьї, бачимо у наступній вже американській екранізації, яка носить ту ж назву, що й книга - The Talented Mr. Ripley (1999). І тут також, як вважають кінокритики, зірковий склад акторів - Метт Деймон, Гвінет Пелтроу, Джуд Лоу.
У ЖЖ є цікавий порівняльний аналіз двох фільмів (https://catherine-catty.livejournal.com/333882.html), але, як на мене, він все ж не торкається ключового питання, в якому ці фільми суттєво різняться. Це закінчення. Бо чого би був вартий роман Достоєвського «Злочин і кара» («Преступление и наказание»), якби було лише одне «преступление». Якщо людині, переглядаючи фільм, подобається, коли справедливого покарання вдається уникнути (я вже не кажу про тих, хто від самого злочину кайфує) й усе закінчується «геппі ендом» («не пойман не вор»), то це лише свідчить про серйозні моральній й етичні проблеми в мізках. Як у глядачів, так і у тих, хто такі фільми знімає. І якщо колись подібного типу кінострічки знімати було непристойно і, можна сказати, вважалося патологією, то нині це поступово входить у норму, кількість чеховських Лаєвських збільшується, а Самойленків зменшується, і всі при цьому нарікають на падіння рівня культури, до кінця, на жаль, не розуміючи причин цього падіння… І вже чути як починають сурмити ангели, зриваючи сім печатей і в шаленому вихорі гарцюють кольорові коні Апокаліпсису…
Тому, як на мене, французько-італійське кіно тут поза конкуренцією. Попри певну «колючість» дивиться воно на одному диханні. Тож дивіться і насолоджуйтесь. А весь непотріб, як казав професор Преображенський, «в пєчку».