Швейцарія. Дари озера
Можливо, це роблять тільки швейцарські українці, але сумніваюся. Зараз поясню, про що це я.
Перше подружжя, у якого ми жили (а це була Женева), заробляє досить пристойно. Принаймні, зарплату в 5 тис. франків в місяць (це десь 50 тис. грн) вони вважають малою. Самі заробляють вони значно більше. Хлопець працює айчаром у міжнародній тютюновій компанії. Вони знімають пристойну трьохкімнатну квартиру недалеко від центра Женеви, утримують двох дітей, їздять на непоганій тачці...
Але це не заважає чоловіку виловлювати в Женевському озері різні блага цивілізації - якісь меблі, велосипед і тд., і т.п.. Хлопець захоплюється столяркою і завдяки знайденим речам вже створив цілу колекцію різноманітних кльових столиків вдома. Також непоганим джерелом надходжень є залишені речі. Швейцарці, як і багато європейців, залишають старі меблі, техніку, якісь побиті життям картини і скейти прямо на вулиці. Бери - не хочу. Наш українець таким макаром знайшов на звалищі MacBook (це такий комп який вмістився у один екран), поколупався в ньому тиждень. Тепер той нормально працює. Від новго компа не відрізниш.
Друге подружжя - вже із Лозанни - пророблює схожі штуки. Вони менш заможні, ніж перша пара, змушені економити, але з голоду не пухнуть. Квартиру знімають окрему, мають стареньке авто, мотик і веліки. Так я про велосипеди. Один - новий. Вони його купили. А от інший - зібрали самі. Хлопець рукастий (мабуть, в Швейцарію беруть тільки майстрів-умільців), з нуля зібрав велік. І їздить той, повірте, краще, ніж придбаний. Перевіряв на собі. Деталі на ровер він знайшов у озері. Виловив звідти кілька побитих життям велосипедів і зібрав новий. Молодчага, словом!
Після зустрічі із двома подружжями і цих історій, щось зі мною сталося. Решту днів, як тільки випадала нагода, я пильно вдивлявся в глибини їхніх озер. Щодня тільки ми опинялися біля якогось із них, я шукав у прозорих водах велосипеди. Але нічого там не було. Лише одного разу. Втомлені довгою дорого до Шиньйонського замку, ми із дружиною сіли на місточок, що врізався у озеро. Перед нами майорів той далекий замок, а під носами сиділи нахабні чайки і дружно обсирали білі яхти. Ми, сиділи звісивши ноги з містка, й насолоджувалися життям. Аж раптом у воді помітив щось металеве. На дні озера блищав візок із супермаркету. Захотілося його виловити, але не було чим. Врешті-решт, якого біса він мені потрібен? Що я зним робив би? І ми пішли далі...
Перше подружжя, у якого ми жили (а це була Женева), заробляє досить пристойно. Принаймні, зарплату в 5 тис. франків в місяць (це десь 50 тис. грн) вони вважають малою. Самі заробляють вони значно більше. Хлопець працює айчаром у міжнародній тютюновій компанії. Вони знімають пристойну трьохкімнатну квартиру недалеко від центра Женеви, утримують двох дітей, їздять на непоганій тачці...
Але це не заважає чоловіку виловлювати в Женевському озері різні блага цивілізації - якісь меблі, велосипед і тд., і т.п.. Хлопець захоплюється столяркою і завдяки знайденим речам вже створив цілу колекцію різноманітних кльових столиків вдома. Також непоганим джерелом надходжень є залишені речі. Швейцарці, як і багато європейців, залишають старі меблі, техніку, якісь побиті життям картини і скейти прямо на вулиці. Бери - не хочу. Наш українець таким макаром знайшов на звалищі MacBook (це такий комп який вмістився у один екран), поколупався в ньому тиждень. Тепер той нормально працює. Від новго компа не відрізниш.
Друге подружжя - вже із Лозанни - пророблює схожі штуки. Вони менш заможні, ніж перша пара, змушені економити, але з голоду не пухнуть. Квартиру знімають окрему, мають стареньке авто, мотик і веліки. Так я про велосипеди. Один - новий. Вони його купили. А от інший - зібрали самі. Хлопець рукастий (мабуть, в Швейцарію беруть тільки майстрів-умільців), з нуля зібрав велік. І їздить той, повірте, краще, ніж придбаний. Перевіряв на собі. Деталі на ровер він знайшов у озері. Виловив звідти кілька побитих життям велосипедів і зібрав новий. Молодчага, словом!
Після зустрічі із двома подружжями і цих історій, щось зі мною сталося. Решту днів, як тільки випадала нагода, я пильно вдивлявся в глибини їхніх озер. Щодня тільки ми опинялися біля якогось із них, я шукав у прозорих водах велосипеди. Але нічого там не було. Лише одного разу. Втомлені довгою дорого до Шиньйонського замку, ми із дружиною сіли на місточок, що врізався у озеро. Перед нами майорів той далекий замок, а під носами сиділи нахабні чайки і дружно обсирали білі яхти. Ми, сиділи звісивши ноги з містка, й насолоджувалися життям. Аж раптом у воді помітив щось металеве. На дні озера блищав візок із супермаркету. Захотілося його виловити, але не було чим. Врешті-решт, якого біса він мені потрібен? Що я зним робив би? І ми пішли далі...