(no subject)
Я роблю експеримент. Як можна жити в українському селі в Полтавській області Ново-Санжарського району, без грошей супермаркетів і всякої іншої хуйні, яка неясно чи взагалі потрібна. Перше шо приходить в голову після півроку життя в селі, так це те що 95% всього шо в мене було нормальній живій здоровій людині не треба. Не скажу шо я зараз не трачу гроші і не їзжу в Полтаву таритись. Їзжу. В метро там, в епіцентр, на базар, но чим далі - тим менше, але про це пізніше.
За весь період найважче було навчитись нічого не робити. Я приїхав з міста, і зі страху набудував собі собі банно пральне-приміщення і зібрав каркас теплиці :) Тепер батарейки закінчились, я то покинув і я починаю потроху вчитись робити те, шо мені справді потрібно і подобається робити зараз і сьогодні.
Кстаті, коли той будиночок будував, поїхав в закинуте село, найшов там одну живу людину. А вона реально - баба яга, котів в неї тіки штук 10 по двору бігало і кажу:
- Слухайте, а тут кажуть старі хати є, в яких ніхто не живе, а на них черепиця є. Ви не знаєте, чи є в ти хатах якісь хазяї, чи може купити її в когось можна?
А вона:
- Та тут всі приїзжають і так все беруть. В мене там хата була за поворотом, друга зліва, так там точно можете взяти. Ну ми подякували, дали їй якогось гостинця, шо було в машині, і поїхали.
Переглянулись ми з Анею, і вирішили шо ми за адресою заїхали, вона якесь уособлення духів-хранителів місцевості.
А село таке, прикольне. Ціла вулиця хат, там садки заросші, і всі хати пусті. Напіврозібрані і розкрадені. Таке враження шо все село взяло, і виїхало і ті хати покинуло. Але відчуття в цілому якесь дивне. Не Прип’ять зовсім, а якось просто - взято, і покинуто.
От коротше кажучи ми (гламурний директор київськой фірми зі штатом 20 чоловік і елітний фотограф) одягнули перчатки, і полізли на горище тої хати, і набрали собі черепиці скіки захотіли. Ну прийшлось потягатись канєшна. Ну і посваритись трохи, не без того - раніше тіки наймана робоча сила, у тут своїм ніжним тілом і грузить все... А потім її кожну вручну помити, та ще й під дощем і на морозі, но зато результат!
Висажує типу, як же я буду робити крівлю, коли я її ніколи в житті не тільки не робив, а й не бачив як її роблять? Но нічо взяв собі помічника, сусіда, він мені кой-шо підказав, та й зробили за тиждень. А потім Аня мені черепицю подавала, а її вкладав. Ну правда після того як вклав, все зняв, і по новій переклав, бо було косо і криво. А тоді ще раз. Ну зато з третього разу - зарах.
За весь період найважче було навчитись нічого не робити. Я приїхав з міста, і зі страху набудував собі собі банно пральне-приміщення і зібрав каркас теплиці :) Тепер батарейки закінчились, я то покинув і я починаю потроху вчитись робити те, шо мені справді потрібно і подобається робити зараз і сьогодні.
Кстаті, коли той будиночок будував, поїхав в закинуте село, найшов там одну живу людину. А вона реально - баба яга, котів в неї тіки штук 10 по двору бігало і кажу:
- Слухайте, а тут кажуть старі хати є, в яких ніхто не живе, а на них черепиця є. Ви не знаєте, чи є в ти хатах якісь хазяї, чи може купити її в когось можна?
А вона:
- Та тут всі приїзжають і так все беруть. В мене там хата була за поворотом, друга зліва, так там точно можете взяти. Ну ми подякували, дали їй якогось гостинця, шо було в машині, і поїхали.
Переглянулись ми з Анею, і вирішили шо ми за адресою заїхали, вона якесь уособлення духів-хранителів місцевості.
А село таке, прикольне. Ціла вулиця хат, там садки заросші, і всі хати пусті. Напіврозібрані і розкрадені. Таке враження шо все село взяло, і виїхало і ті хати покинуло. Але відчуття в цілому якесь дивне. Не Прип’ять зовсім, а якось просто - взято, і покинуто.
От коротше кажучи ми (гламурний директор київськой фірми зі штатом 20 чоловік і елітний фотограф) одягнули перчатки, і полізли на горище тої хати, і набрали собі черепиці скіки захотіли. Ну прийшлось потягатись канєшна. Ну і посваритись трохи, не без того - раніше тіки наймана робоча сила, у тут своїм ніжним тілом і грузить все... А потім її кожну вручну помити, та ще й під дощем і на морозі, но зато результат!
Висажує типу, як же я буду робити крівлю, коли я її ніколи в житті не тільки не робив, а й не бачив як її роблять? Но нічо взяв собі помічника, сусіда, він мені кой-шо підказав, та й зробили за тиждень. А потім Аня мені черепицю подавала, а її вкладав. Ну правда після того як вклав, все зняв, і по новій переклав, бо було косо і криво. А тоді ще раз. Ну зато з третього разу - зарах.