Безбарвне повітря просочене нафтою й димом,
Все місто заповнено безліччю марних споруд,
Навколо колони суворих чужих анонімів,
І ти поспішаєш до неї крізь натовп та бруд.
Ця дівчина дивна - вона зазирає у тишу,
Вона викидає старі фотокартки в сміття.
Займає у серці окрему невидиму нішу,
Але не покличе тебе в своє тихе життя.
Вона пише довгі вірші на пожовклих шпалерах
І на підвіконнях відтворює сотні світів,
Вона загортає отруту в обгортки з цукерок
Та крутить цигарки з чужих незліченних листів.
ЇЇ зачарована темрява завжди спокійна,
ЇЇ простирадла вже бачили кілька сторіч.
І ти поринаєш в заквітчані стиглі обійми...
І вас накриває смарагдовим куполом ніч...
А потім, вже вранці, міняється спека на холод,
Та раптом набридлим стає її ніжний полон.
Вона нашпиговує тебе валізою голок,
І ви розумієте, що то насправді було.