Про радянське кіно
На питання, що б могло мене довести до глибокого надривного ридання, певно, довго б думала. Пустити сентиментальну дівочу сльозу для мене дуже легко - покажіть лишень миле кошенятко чи розкажіть чуттєву історію. Мова іде про дійсно глибокі натхненні сльози. От як у Єви забрати гаманець з грошима, наприклад.
Тиждень тому слухала чергову ведичну лекцію і згадався там в контексті якогось прикладу фільм зі страшною назвою «Похороните меня под плинтусом» (жуть). Малеча солодко заснула, а я замість того, щоб піти зварити нутову кашу, сіла дивитися. Подивилася з широко розкритими очима і ротом. Мовчки. Відійшла від монітора.
Наступні 20 хвилин я злякалася сама себе. Так гірко я ще ніколи не ревіла (востаннє, хіба що в підлітковому віці, коли мене не пустили на пікнік з друзями). Відчай, біль, грітюча туга, жалість...У мене було таке відчуття, що певно таке переживають після гіпнозу у психолога. Сплили на поверхню всі дитячі страхи, моторошні картини минулих конфліктів, мама, бабуся, школа-уроки, «треба», «не можна», «погана», «що люди скажуть».
Хоча дивно, не можу сказати, що кіно вирізняється геніальністю режисерської роботи, чи належить до мого улюбленого жанру. Навіть переглядаючи вже опісля трейлер, він виглядає трохи комічно. Середнє російське кіно, з середніми акторами, зняте за книгою, по відгукам, далеке від оригіналу. Але он як торкнуло.
Дивитися не раджу. Не хочу, щоб у когось викликалися негативні емоції. Хоча, якщо це буде з профілактичною метою, щоб «повидавлювати» з середини застарілий негатив, то певно можна. Хоча знову ж таки, можливо, у мене просто «зійшлися планети» і фільм - не головна причина, а лише каталізатор.