Мрія, що живе на даху
Я майже місяць не писала. Мабуть, натхнення не стало. Але завтра я вертаюсь домів, як незабутній Кузьминський, тому пора будити Муза. Для початку, історія про мрію. Осточортіла всім фраза про dreams come true таки відповідає дійсності. Щоправда, моїй власній.
Бажання зустріти захід сонця на даху зріло в мені давно. Ще грудневої ночі, разом зі сльозами невзаємного кохання, вперше звіршувалася ідея «йдемо гуляти сонними дахами». Потім почалося навчання, і творчість, разом з усіма бажаннями-коханнями (включаючи любов до життя) замовкла. У травні мене відрахували з універу. Треба було піти трьома роками раніше, обійшлося б меншою кров’ю, та грець з ним. Головне - це було цілковито моє рішення, що коштувало мені здоров’я, стосунків з коханим, батьком, деякими друзями. Розбитих ілюзій і зламаних перспектив. На фоні емоційного дисбалансу активізувалося несвідоме. Снилося, наче я сиджу на даху, милуюся краєвидом і поруч зі мною Чоловік. З великої літери, наче у Кері Бредшоу. Я лише вчуся прислухатися та інтерпретувати сигнали Воно, але намагаюся бути уважною. Тому кампанія «Карлсон» розвернулася у повну силу. Я навіть подзвонила Йому. Моніторила міські форуми, збирала гроші на романтичне побачення самій собі,
одного разу ледве не здерлася на міський Дім культури (зупинила перспектива зламати собі всьо). Глухо.
Одного серпневого дня, з числа тих, коли сидіння в чотирьох стінах рівноцінно самогубству, я змакіяжила інтелект на обличчі і вийшла з дому. Планувався кіносеанс, бронювався квиток. Минав час, але трамвайчик наче ігнорував мене. В той період я жила з відчуттям усесвітньої байдужості до «моєї величності» (сарказм, раптом хтось не вміє читати між рядків), тому цей дріб’язок не вибив з колії. Вирішила сісти в першу-ліпшу маршрутку, дістатися центру, а там вже - «Імпровізуй!». Сашо, вельми дякую тобі за це магічне слово J
Подумала - зробила. Навмисне вибрала місце подалі, аби сісти, заплющити очі і поринути у себе. Але радісно-здивоване «Привіт!» змусило ті розумні та проникливі очі відкритися. Родичі. Близькі та приємні, на щастя. Хвилиною пізніше в голові замайорів новий план. Гостювати, тепло розмовляти та готувати бєляші.
…Коли всі смаколики скінчилися, поставили чай. Задумливо дивлячись у вікно на золотаві хмарки, я, несподівано для самої себе, спитала: «А як можна залізти на дах Вашого будинку? Треба домовлятися з головуючим?». «Нічого не треба, ключі в мене», - пролунало у відповідь.
За п’ять я захоплено ходила дахом, милувалася ідеальним заходом сонця (пощастило закарбувати цей момент, в кармані була старенька нокіа) і почувалася абсолютно щасливою. Вперше за довгий час.
Бажання зустріти захід сонця на даху зріло в мені давно. Ще грудневої ночі, разом зі сльозами невзаємного кохання, вперше звіршувалася ідея «йдемо гуляти сонними дахами». Потім почалося навчання, і творчість, разом з усіма бажаннями-коханнями (включаючи любов до життя) замовкла. У травні мене відрахували з універу. Треба було піти трьома роками раніше, обійшлося б меншою кров’ю, та грець з ним. Головне - це було цілковито моє рішення, що коштувало мені здоров’я, стосунків з коханим, батьком, деякими друзями. Розбитих ілюзій і зламаних перспектив. На фоні емоційного дисбалансу активізувалося несвідоме. Снилося, наче я сиджу на даху, милуюся краєвидом і поруч зі мною Чоловік. З великої літери, наче у Кері Бредшоу. Я лише вчуся прислухатися та інтерпретувати сигнали Воно, але намагаюся бути уважною. Тому кампанія «Карлсон» розвернулася у повну силу. Я навіть подзвонила Йому. Моніторила міські форуми, збирала гроші на романтичне побачення самій собі,
одного разу ледве не здерлася на міський Дім культури (зупинила перспектива зламати собі всьо). Глухо.
Одного серпневого дня, з числа тих, коли сидіння в чотирьох стінах рівноцінно самогубству, я змакіяжила інтелект на обличчі і вийшла з дому. Планувався кіносеанс, бронювався квиток. Минав час, але трамвайчик наче ігнорував мене. В той період я жила з відчуттям усесвітньої байдужості до «моєї величності» (сарказм, раптом хтось не вміє читати між рядків), тому цей дріб’язок не вибив з колії. Вирішила сісти в першу-ліпшу маршрутку, дістатися центру, а там вже - «Імпровізуй!». Сашо, вельми дякую тобі за це магічне слово J
Подумала - зробила. Навмисне вибрала місце подалі, аби сісти, заплющити очі і поринути у себе. Але радісно-здивоване «Привіт!» змусило ті розумні та проникливі очі відкритися. Родичі. Близькі та приємні, на щастя. Хвилиною пізніше в голові замайорів новий план. Гостювати, тепло розмовляти та готувати бєляші.
…Коли всі смаколики скінчилися, поставили чай. Задумливо дивлячись у вікно на золотаві хмарки, я, несподівано для самої себе, спитала: «А як можна залізти на дах Вашого будинку? Треба домовлятися з головуючим?». «Нічого не треба, ключі в мене», - пролунало у відповідь.
За п’ять я захоплено ходила дахом, милувалася ідеальним заходом сонця (пощастило закарбувати цей момент, в кармані була старенька нокіа) і почувалася абсолютно щасливою. Вперше за довгий час.