Сторіччя собору у Феофанії
Оригинал взят у starovina в Сторіччя собору у Феофанії
Серед київських околиць Феофанія є однією з найбільш популярних. Кияни добре знають розташовану тут елітну лікарню, готель-пансіонат Національної Академії наук України, мальовничий парк біля них. А в останні роки відродилася православна обитель у Феофанії, від якої, власне, свого часу пішла добра слава про цю місцину. Головним храмом обителі є монументальний Пантелеймонівський собор. Найближчої суботи минає сто років від дня його першого освячення.
Чернецька дача
Спершу, від XV століття, мальовниче урочище за південною межею тогочасного Києва було відоме як Лазаревщина. Ця назва походила від імені благочестивого старця Лазаря, який колись утримував тут пасіку. Деякий час Лазаревщина перебувала у приватному володінні, але до «біографії» місцини увійшли й такі її власники, як Печерська лавра та Софійський монастир, а 1776 року вона перейшла до державного земельного фонду.
Новий етап в історії урочища розпочався з 1802-го. Саме тоді настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря єпископ Феофан (Шиянов) домігся передачі Лазаревщини у розпорядження своєї обителі під розташування заміського архієрейського будинку. Невдовзі преосвященний Феофан спорудив на пагорбі в Лазаревщині храм на честь Чуда Архістратига Михаїла у Хонах.
Така назва походила від стародавнього переказу, за яким у IV столітті архангел Михаїл врятував від затоплення християнський храм у Малій Азії, одним ударом свого жезла пробивши в горі отвір, куди поринула вода. При храмі було зведено будинок для літнього перебування настоятеля Михайлівської обителі. У день освячення новобудови 1803 року київський митрополит Гавриїл (Банулеско) особливою грамотою благословив називати Лазаревщину Феофанією. Тоді ж неподалік від храму були влаштовані приміщення для чернецької братії.
Житлові та господарчі будівлі Феофанії спершу являли собою дерев’яні одноповерхові споруди, вкриті деревом, очеретом або соломою. Проте у 1866-1869 роках під керівництвом ієромонаха Воніфатія (Виноградського) була споруджена нова кам’яна церква в ім’я Всіх Святих. Отець Воніфатій вжив також заходів до впорядкування цілющих джерел під схилами ярів поблизу обителі. У 1860-х роках він встановив першу дерев’яну каплицю понад так званим Живоносним Джерелом. Не менш активно сприяв розвитку місцевості його наступник отець Іринарх (Дороговцев). При ньому у Феофанії з’явилися нова дзвіниця, парафіяльна школа, іконно-книжкова крамниця, лазня, нові стайні тощо. Чималу роль отець Іринарх відіграв у подальшому впорядкуванні святих джерел і проведенні водогону для потреб Феофанії. За переказом, йому уві сні відкрилося місце потужного джерела артезіанської води. Безпосередньо над джерелом у 1886 році була збудована кам’яна каплиця, де встановили великий мідний бак для збирання води, а у 1899-1900 роках за проектом єпархіального архітектора Євгена Єрмакова каплицю реконструювали у нову церкву на честь Ікони Володимирської Божої Матері. У липні 1901 року Святійший Синод розпорядився реорганізувати «чернечий гуртожиток» у Феофанії на чоловічий скит, приписаний до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Відтоді обитель мала власний бюджет, власні джерела прибутків.
Але настоятель Михайлівського монастиря разом з тим був настоятелем скиту і продовжував використовувати його як дачу. Станом на 1901 рік у розпорядженні обителі була територія площею понад 140 га, основну частину якої займав ліс. У скиті мешкали понад 20 ченців і близько 70 послушників.
Велетень із цегли та бетону
Із 1903 року Феофанію очолював отець Леонід (Яроцький). У цей час було запропоновано вибудувати в обителі, що саме відсвяткувала своє 100-річчя, величний соборний храм. Адже численним прочанам вже не вистачало тутешніх невеликих церков. Звісно, таке будівництво вимагало величезних витрат, але братія сподівалася поступово накопичити потрібні суми. Що ж до проекту, то його склав єпархіальний архітектор - цивільний інженер Євген Єрмаков, один із провідних фахівців у сакральному зодчестві Києва. Креслення були офіційно погоджені у грудні 1904 року. Спершу головний престол собору, що будувався, пропонували найменувати на честь Чуда Архістратига Михаїла, а два бічні приділи назвати в ім’я Св. Великомученика і Цілителя Пантелеймона та Св. Преподобного Сергія Радонезького Чудотворця. Але братія скиту взяла до уваги, що в день Св. Пантелеймона (27 липня за ст.ст.) збирається набагато більше прочан, ніж на свято Чуда Архістратига Михаїла (6 вересня за ст.ст.). Враховуючи це, у вересні 1912 року було вирішено найменувати храм Пантелеймонівським.
Урочисте освячення собору Св. Пантелеймона у Феофанії відбулося 1 (14) червня 1914 року. Він став найбільшим і найвеличнішим православним храмом київських околиць, приймаючи одночасно до 1500 вірян. Собор був увінчаний масивним куполом, оточеним чотирма наріжними шатровими баньками. Висота його становила близько 50 м без урахування центрального хреста. У декоративному оформленні фасадів застосовано елементи «російського стилю» в по-єднанні з мотивами модерну. Поряд з цеглою в конструкціях собору був активно використаний залізобетон.
Організацією будівництва грандіозного храму відав отець Софроній (Гаркуша). Його заслугою можна також вважати появу в обителі нового капітального готелю для прочан. Двоповерховий на цокольному поверсі цегляний корпус готелю був збудований за проектом того ж Євгена Єрмакова у 1908-1909 роках (нинішня адреса - вулиця Академіка Лебедєва, 19). Окрім цього, в обителі з’явилося ще декілька нових житлових і господарчих будівель. Таким чином, у передреволюційний період забудова Феофаніївського скиту являла собою вже ціле містечко. На 1912 рік в обителі перебувало 9 ієромонахів, 5 ієродияконів, 23 ченці, 94 послушники.
Сумна доля нового монастиря
Під час Першої світової війни, у лютому 1915 року, Святійший Синод ухвалив перетворити скит, приписаний до Михайлівської Золотоверхої обителі, на самостійний чоловічий Феофаніївський Пантелеймонівський монастир. Його першим настоятелем призначили отця Софронія. У зв’язку з військовими діями в будинку настоятеля одразу довелося відкрити військовий госпіталь.
Благоустрій соборного храму тривав до 1917 року. Тут здійснювався розпис інтер’єрів. Але художні роботи не вдалося завершити через початок революційних подій. Ці події вписали чимало сумних сторінок в історію релігії і чернецтва. Розповідають, що ченці-художники, розписуючи склепіння собору, прийняли мученицьку смерть: вони відмовилися перервати свій послух і припинити роботу на вимогу повстанців, які вдерлися до храму... А після встановлення в Україні радянської влади монастирське майно перетворилося на державну власність.
Тут, зокрема, розмістили господарство робітничої кооперації (Соробкоопу) - скотарню й птахоферму. Храми колишньої обителі деякий час продовжували діяти, проте 1930 року Київська окружна адміністрація написала скаргу до органів НКВС, в якій обурювалася, що ченці «наумисне ходять по території господарства, чим заважають роботі Соробкоопу». У скарзі підкреслювалося: «Немає жодної гарантії, що з боку ченців та осіб, що відвідують церкви, не може бути будь-якого шкідництва щодо ведення Соробкоопом свого господарства та розплоду курчат». Органи внутрішніх справ поставилися з усією серйозністю до цього блюзнірського звинувачення ченців у шкідництві на птахофермі, й «класово чужий елемент» було видворено з Феофанії...
Надалі починався період фізичного знищення як церков, так і церковних служителів. Були знесені старі храми Чуда Архістратига Михаїла, Ікони Божої Матері Володимирської. Те, що не встигли зруйнувати войовничі атеїсти, потрапило під удар у 1941 році, в дні оборони Києва. Оскільки бані Пантелеймонівського собору могли бути використані як вогневі точки, на храм обрушили шквал мінометного вогню. Від нього залишилися самі стіни. Пожежа пошкодила і колишній готель.
Від комп’ютерів до відновлених келій
Після звільнення Києва від гітлерівців, з 1944 року, територія Феофанії належала Академії наук УРСР. При цьому нові користувачі не надто піклувалися про збереження старовинних святинь. Зокрема, наукові установи перетворили руїни Пантелеймонівського собору на лабораторію. Що ж до корпусу колишнього готелю, то його відбудували, замінивши перекриття на залізобетонні. З цією будівлею пов’язані чи не найцікавіші події в радянській історії Феофанії. Саме тут під керівництвом директора Інституту електротехніки академіка АН УРСР Сергія Лебедєва була влаштована дослідна лабораторія для створення першої в СРСР цифрової обчислювальної машини (ЦВМ). У 1950-1951 роках у цьому приміщенні почала діяти «МЭСМ» («малая электронно-счетная машина») - громіздкий пристрій на радіолампах. Таким чином, у Феофанії понад шість десятиліть тому почалася вітчизняна комп’ютерна ера! Поблизу академічних установ на мальовничій околиці з’явилася також урядова лікарня. А старовинна обитель здавалася знищеною та забутою. Проте в останні десятиліття вона все ж відродилася. Руїнам собору повернули сакральне значення. Архітектори Яків Діхтяр і Юрій Лосицький підготували проект реставрації храму. 1998-го відновлений в історичних формах Пантелеймонівський собор знову було освячено. Організацією робіт відав настоятель храму архімандрит Серафим (Дем’янов). У соборі був споруджений триярусний іконостас, розгорнулося художнє оформлення інтер’єрів.
Тим часом 1993 року рішенням Синоду Української Православної Церкви майже відбудований соборний храм і навколишні угіддя та будівлі були передані Покровському жіночому монастирю, який організував скит в ім’я Св. Пантелеймона. З 2002-го обитель діє як самостійний Свято-Пантелеймонівський монастир у Феофанії. Тепер тут мешкає понад 70 сестер. Будинок колишнього готелю перетворено на келії. До складу монастиря повернули й відновлену церкву Всіх Святих. Нині на території обителі виріс великий комплекс, що включає також новий храм Чуда Архістратига Михаїла, трапезну, келії та дзвіницю; монастир оточено муром з красивими брамами. Місця святих джерел у схилі яру впорядковано й позначено хрестами.
Відтак Феофанія повернула собі славу однієї з найбільш значних святинь київських околиць. Сюди прибувають численні прочани й екскурсанти, аби долучитися до високих духовних традицій, закладених понад два століття тому, побачити відроджені пам’ятки церковної архітектури в мальовничому природному оточенні
Михайло Кальницький
Серед київських околиць Феофанія є однією з найбільш популярних. Кияни добре знають розташовану тут елітну лікарню, готель-пансіонат Національної Академії наук України, мальовничий парк біля них. А в останні роки відродилася православна обитель у Феофанії, від якої, власне, свого часу пішла добра слава про цю місцину. Головним храмом обителі є монументальний Пантелеймонівський собор. Найближчої суботи минає сто років від дня його першого освячення.
Чернецька дача
Спершу, від XV століття, мальовниче урочище за південною межею тогочасного Києва було відоме як Лазаревщина. Ця назва походила від імені благочестивого старця Лазаря, який колись утримував тут пасіку. Деякий час Лазаревщина перебувала у приватному володінні, але до «біографії» місцини увійшли й такі її власники, як Печерська лавра та Софійський монастир, а 1776 року вона перейшла до державного земельного фонду.
Новий етап в історії урочища розпочався з 1802-го. Саме тоді настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря єпископ Феофан (Шиянов) домігся передачі Лазаревщини у розпорядження своєї обителі під розташування заміського архієрейського будинку. Невдовзі преосвященний Феофан спорудив на пагорбі в Лазаревщині храм на честь Чуда Архістратига Михаїла у Хонах.
Така назва походила від стародавнього переказу, за яким у IV столітті архангел Михаїл врятував від затоплення християнський храм у Малій Азії, одним ударом свого жезла пробивши в горі отвір, куди поринула вода. При храмі було зведено будинок для літнього перебування настоятеля Михайлівської обителі. У день освячення новобудови 1803 року київський митрополит Гавриїл (Банулеско) особливою грамотою благословив називати Лазаревщину Феофанією. Тоді ж неподалік від храму були влаштовані приміщення для чернецької братії.
Житлові та господарчі будівлі Феофанії спершу являли собою дерев’яні одноповерхові споруди, вкриті деревом, очеретом або соломою. Проте у 1866-1869 роках під керівництвом ієромонаха Воніфатія (Виноградського) була споруджена нова кам’яна церква в ім’я Всіх Святих. Отець Воніфатій вжив також заходів до впорядкування цілющих джерел під схилами ярів поблизу обителі. У 1860-х роках він встановив першу дерев’яну каплицю понад так званим Живоносним Джерелом. Не менш активно сприяв розвитку місцевості його наступник отець Іринарх (Дороговцев). При ньому у Феофанії з’явилися нова дзвіниця, парафіяльна школа, іконно-книжкова крамниця, лазня, нові стайні тощо. Чималу роль отець Іринарх відіграв у подальшому впорядкуванні святих джерел і проведенні водогону для потреб Феофанії. За переказом, йому уві сні відкрилося місце потужного джерела артезіанської води. Безпосередньо над джерелом у 1886 році була збудована кам’яна каплиця, де встановили великий мідний бак для збирання води, а у 1899-1900 роках за проектом єпархіального архітектора Євгена Єрмакова каплицю реконструювали у нову церкву на честь Ікони Володимирської Божої Матері. У липні 1901 року Святійший Синод розпорядився реорганізувати «чернечий гуртожиток» у Феофанії на чоловічий скит, приписаний до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Відтоді обитель мала власний бюджет, власні джерела прибутків.
Але настоятель Михайлівського монастиря разом з тим був настоятелем скиту і продовжував використовувати його як дачу. Станом на 1901 рік у розпорядженні обителі була територія площею понад 140 га, основну частину якої займав ліс. У скиті мешкали понад 20 ченців і близько 70 послушників.
Велетень із цегли та бетону
Із 1903 року Феофанію очолював отець Леонід (Яроцький). У цей час було запропоновано вибудувати в обителі, що саме відсвяткувала своє 100-річчя, величний соборний храм. Адже численним прочанам вже не вистачало тутешніх невеликих церков. Звісно, таке будівництво вимагало величезних витрат, але братія сподівалася поступово накопичити потрібні суми. Що ж до проекту, то його склав єпархіальний архітектор - цивільний інженер Євген Єрмаков, один із провідних фахівців у сакральному зодчестві Києва. Креслення були офіційно погоджені у грудні 1904 року. Спершу головний престол собору, що будувався, пропонували найменувати на честь Чуда Архістратига Михаїла, а два бічні приділи назвати в ім’я Св. Великомученика і Цілителя Пантелеймона та Св. Преподобного Сергія Радонезького Чудотворця. Але братія скиту взяла до уваги, що в день Св. Пантелеймона (27 липня за ст.ст.) збирається набагато більше прочан, ніж на свято Чуда Архістратига Михаїла (6 вересня за ст.ст.). Враховуючи це, у вересні 1912 року було вирішено найменувати храм Пантелеймонівським.
Урочисте освячення собору Св. Пантелеймона у Феофанії відбулося 1 (14) червня 1914 року. Він став найбільшим і найвеличнішим православним храмом київських околиць, приймаючи одночасно до 1500 вірян. Собор був увінчаний масивним куполом, оточеним чотирма наріжними шатровими баньками. Висота його становила близько 50 м без урахування центрального хреста. У декоративному оформленні фасадів застосовано елементи «російського стилю» в по-єднанні з мотивами модерну. Поряд з цеглою в конструкціях собору був активно використаний залізобетон.
Організацією будівництва грандіозного храму відав отець Софроній (Гаркуша). Його заслугою можна також вважати появу в обителі нового капітального готелю для прочан. Двоповерховий на цокольному поверсі цегляний корпус готелю був збудований за проектом того ж Євгена Єрмакова у 1908-1909 роках (нинішня адреса - вулиця Академіка Лебедєва, 19). Окрім цього, в обителі з’явилося ще декілька нових житлових і господарчих будівель. Таким чином, у передреволюційний період забудова Феофаніївського скиту являла собою вже ціле містечко. На 1912 рік в обителі перебувало 9 ієромонахів, 5 ієродияконів, 23 ченці, 94 послушники.
Сумна доля нового монастиря
Під час Першої світової війни, у лютому 1915 року, Святійший Синод ухвалив перетворити скит, приписаний до Михайлівської Золотоверхої обителі, на самостійний чоловічий Феофаніївський Пантелеймонівський монастир. Його першим настоятелем призначили отця Софронія. У зв’язку з військовими діями в будинку настоятеля одразу довелося відкрити військовий госпіталь.
Благоустрій соборного храму тривав до 1917 року. Тут здійснювався розпис інтер’єрів. Але художні роботи не вдалося завершити через початок революційних подій. Ці події вписали чимало сумних сторінок в історію релігії і чернецтва. Розповідають, що ченці-художники, розписуючи склепіння собору, прийняли мученицьку смерть: вони відмовилися перервати свій послух і припинити роботу на вимогу повстанців, які вдерлися до храму... А після встановлення в Україні радянської влади монастирське майно перетворилося на державну власність.
Тут, зокрема, розмістили господарство робітничої кооперації (Соробкоопу) - скотарню й птахоферму. Храми колишньої обителі деякий час продовжували діяти, проте 1930 року Київська окружна адміністрація написала скаргу до органів НКВС, в якій обурювалася, що ченці «наумисне ходять по території господарства, чим заважають роботі Соробкоопу». У скарзі підкреслювалося: «Немає жодної гарантії, що з боку ченців та осіб, що відвідують церкви, не може бути будь-якого шкідництва щодо ведення Соробкоопом свого господарства та розплоду курчат». Органи внутрішніх справ поставилися з усією серйозністю до цього блюзнірського звинувачення ченців у шкідництві на птахофермі, й «класово чужий елемент» було видворено з Феофанії...
Надалі починався період фізичного знищення як церков, так і церковних служителів. Були знесені старі храми Чуда Архістратига Михаїла, Ікони Божої Матері Володимирської. Те, що не встигли зруйнувати войовничі атеїсти, потрапило під удар у 1941 році, в дні оборони Києва. Оскільки бані Пантелеймонівського собору могли бути використані як вогневі точки, на храм обрушили шквал мінометного вогню. Від нього залишилися самі стіни. Пожежа пошкодила і колишній готель.
Від комп’ютерів до відновлених келій
Після звільнення Києва від гітлерівців, з 1944 року, територія Феофанії належала Академії наук УРСР. При цьому нові користувачі не надто піклувалися про збереження старовинних святинь. Зокрема, наукові установи перетворили руїни Пантелеймонівського собору на лабораторію. Що ж до корпусу колишнього готелю, то його відбудували, замінивши перекриття на залізобетонні. З цією будівлею пов’язані чи не найцікавіші події в радянській історії Феофанії. Саме тут під керівництвом директора Інституту електротехніки академіка АН УРСР Сергія Лебедєва була влаштована дослідна лабораторія для створення першої в СРСР цифрової обчислювальної машини (ЦВМ). У 1950-1951 роках у цьому приміщенні почала діяти «МЭСМ» («малая электронно-счетная машина») - громіздкий пристрій на радіолампах. Таким чином, у Феофанії понад шість десятиліть тому почалася вітчизняна комп’ютерна ера! Поблизу академічних установ на мальовничій околиці з’явилася також урядова лікарня. А старовинна обитель здавалася знищеною та забутою. Проте в останні десятиліття вона все ж відродилася. Руїнам собору повернули сакральне значення. Архітектори Яків Діхтяр і Юрій Лосицький підготували проект реставрації храму. 1998-го відновлений в історичних формах Пантелеймонівський собор знову було освячено. Організацією робіт відав настоятель храму архімандрит Серафим (Дем’янов). У соборі був споруджений триярусний іконостас, розгорнулося художнє оформлення інтер’єрів.
Тим часом 1993 року рішенням Синоду Української Православної Церкви майже відбудований соборний храм і навколишні угіддя та будівлі були передані Покровському жіночому монастирю, який організував скит в ім’я Св. Пантелеймона. З 2002-го обитель діє як самостійний Свято-Пантелеймонівський монастир у Феофанії. Тепер тут мешкає понад 70 сестер. Будинок колишнього готелю перетворено на келії. До складу монастиря повернули й відновлену церкву Всіх Святих. Нині на території обителі виріс великий комплекс, що включає також новий храм Чуда Архістратига Михаїла, трапезну, келії та дзвіницю; монастир оточено муром з красивими брамами. Місця святих джерел у схилі яру впорядковано й позначено хрестами.
Відтак Феофанія повернула собі славу однієї з найбільш значних святинь київських околиць. Сюди прибувають численні прочани й екскурсанти, аби долучитися до високих духовних традицій, закладених понад два століття тому, побачити відроджені пам’ятки церковної архітектури в мальовничому природному оточенні
Михайло Кальницький