Рецепт різдвяної казки
Ну от, зимові свята набігають до свого завершення. Хіба що любителі святкувати старий Новий рік (як це звучить! Я з дитинства насолоджуюсь цим поєднанням) й Нового року за східним календарем можуть ще розраховувати на щось надзвичайне і дивовижно-святкове.
Усі інші видихають та й повертаються до буденних справ. А отже, із френд-стрічки до наступної зими зникнуть пости про старовинні новорічні листівки, найрізноманітніші зображення Діда Мороза, Санта Клауса та інших диво-персонажів й ошатних красунь-ялинок, а також спогади про новорічні дива.
Ну й, звісно, розповіді про «різдвяні» книги. Зокрема, про «Лускунчика» Гофмана, про який якраз і хочу згадати.
Так, добре розумію, що не те, що стрибаю в останній вагон потяга, а й промахуюсь повз нього. Тож навіть не пробую його, той примарний потяг зимових свят, наздогнати, а неспішно уздовж примарних же колій, розмірковуючи про те, як інколи дивно мають збігтися зірки, аби виникло різдвяне диво. Якщо що, то я знову про створення всесвітньо відомої казки.
От і тут, якби комусь із легендарних засновників родини Фюхтнерів, що мешкали аж ген-ген коли у крихітному селищі Зайфен у Рудних горах у Німеччині, не спало на думку довгими зимовими вечорами вирізьбити із духмяного дерев’яного брусочка не звичайну для тої місцини фігурку коника чи відьми, а франтуватого солдатика в яскравому мундирі із великими зубами, борідкою та доглянутої кіскою…
Дехто стверджує, що то була досить дотепна, хоч і зла карикатура на місцевих князів та їх прислужників, що витискали з рудокопів всі соки. Хоча, може, це була лише спроба розсіяти нудьгу довгих зимових вечорів, коли селище тижнями залишалося відрізаним від усього світу. Не дарма ж вирізьблені іграшки взимку виготовляли в кожній родині.
Якби у 1699 році один із мешканців Зайфена Іоганн Хіман не виявив неабиякі ділові якості в спробі заробити хоч який дріб’язок, відвізши різьблені іграшки на ярмарку в Лейпциг...
Бо руди в горах ставало все менше, все зменшувався і прибуток мешканців Зайфена, тож і доводилося крутитися, аби звести кінці з кінцями. Ще добре, що оті іграшки зацікавили шановну публіку, найбільшим же попитом почав користуватись солдат-лускунчик. Можливо, через своє досить утилітарне призначення, хоча далеко не завжди нові власники відразу підсовували бравому воякові твердіші горішки. А може, він, той Лускунчик, просто зміг сподобатись публіці. Тож і довелося всьому селищу остаточно перетворюватись із рудокопів на іграшкових майстрів. До речі, саме своїми штучними іграшками ця місцина відома й зараз.
І що ж? Саме лускунчик набув такої популярності, що у XVIII столітті він навіть опинився у Новому світі: хтось із торговців не мав сумніву, що й колоністам ця іграшка припаде до смаку.
Але, попри те, що лялька набула неабиякої популярності, ще рано говорити про диво.
Диво сталося тоді, коли на початку ХІХ сторіччя чудовий казкар Ернст Теодор Амадей Гофман зацікавився дерев’яною іграшкою - найпопулярнішим дешевим подарунком на Різдво у тогочасній Німеччині.
Дуже хотілося б написати, що він отримав таку іграшку у подарунок за умов, які його розчулили й саме тому скромна лялька стала героєм відомої казки. Однак, жодного свідчення такого розвитку подій я не знайшла, тож таке твердження було відверта вигадка. До того ж, не потрібна. Не завжди варто знати, де саме і як відбулася зустріч письменника та героя його відомого твору. Головне ж - результат, правда?У цьому випадку - диво-атмосфера різдвяного дитячого свята, перерахування іграшок, казка в казці, боротьба зі смертельним ворогом, мужність, поразка, випробування й перемога й, звісно, кохання красуні у винагороду. Одним словом, казкова історія, варта того. аби знайти прихильників у всьому світі.
Кажуть, що книга «Лускунчик і Мишачий король» мала неабиякий вплив на традицію влаштовувати різдвяні дитячі вечори й на території Російської імперії, та й, узагалі, справила величезне враження на наших співвітчизників. З останнім твердженням важко не погодитись: принаймні, на тоді ще малого Петра Чайковського вона мала такий вплив, що, вирісши і ставши відомим композитором, він створив справді геніальний балет «Лускунчик», який давно сприймається як символ новорічних свят.
Кажете, що одного талановитого казкаря для такого розвитку подій було б досить, а всі попередні «якби» для цього необов’язкові? Можливо, не буду сперечатися. Я не надто петраю у рецептах створення див. хоч і дуже їх люблю.
Я впевнена, що побажань, при чому - щирих, від усього серця, ви із початку року отримали достатньо. Тож лише повторюся: миру, злагоди, здоров’я й любові всім нам. А ще, особисто від себе, бажаю, аби вміння бачити казку в буденності збереглося у вас не лише у свята, коли здається, що дива - за найближчим рогом, але й у будні. Тоді більше шансі, що збудуться й обов’язкові побажання, якими так люблять прикрашати святкові листівки.
Усі інші видихають та й повертаються до буденних справ. А отже, із френд-стрічки до наступної зими зникнуть пости про старовинні новорічні листівки, найрізноманітніші зображення Діда Мороза, Санта Клауса та інших диво-персонажів й ошатних красунь-ялинок, а також спогади про новорічні дива.
Ну й, звісно, розповіді про «різдвяні» книги. Зокрема, про «Лускунчика» Гофмана, про який якраз і хочу згадати.
Так, добре розумію, що не те, що стрибаю в останній вагон потяга, а й промахуюсь повз нього. Тож навіть не пробую його, той примарний потяг зимових свят, наздогнати, а неспішно уздовж примарних же колій, розмірковуючи про те, як інколи дивно мають збігтися зірки, аби виникло різдвяне диво. Якщо що, то я знову про створення всесвітньо відомої казки.
От і тут, якби комусь із легендарних засновників родини Фюхтнерів, що мешкали аж ген-ген коли у крихітному селищі Зайфен у Рудних горах у Німеччині, не спало на думку довгими зимовими вечорами вирізьбити із духмяного дерев’яного брусочка не звичайну для тої місцини фігурку коника чи відьми, а франтуватого солдатика в яскравому мундирі із великими зубами, борідкою та доглянутої кіскою…
Дехто стверджує, що то була досить дотепна, хоч і зла карикатура на місцевих князів та їх прислужників, що витискали з рудокопів всі соки. Хоча, може, це була лише спроба розсіяти нудьгу довгих зимових вечорів, коли селище тижнями залишалося відрізаним від усього світу. Не дарма ж вирізьблені іграшки взимку виготовляли в кожній родині.
Якби у 1699 році один із мешканців Зайфена Іоганн Хіман не виявив неабиякі ділові якості в спробі заробити хоч який дріб’язок, відвізши різьблені іграшки на ярмарку в Лейпциг...
Бо руди в горах ставало все менше, все зменшувався і прибуток мешканців Зайфена, тож і доводилося крутитися, аби звести кінці з кінцями. Ще добре, що оті іграшки зацікавили шановну публіку, найбільшим же попитом почав користуватись солдат-лускунчик. Можливо, через своє досить утилітарне призначення, хоча далеко не завжди нові власники відразу підсовували бравому воякові твердіші горішки. А може, він, той Лускунчик, просто зміг сподобатись публіці. Тож і довелося всьому селищу остаточно перетворюватись із рудокопів на іграшкових майстрів. До речі, саме своїми штучними іграшками ця місцина відома й зараз.
І що ж? Саме лускунчик набув такої популярності, що у XVIII столітті він навіть опинився у Новому світі: хтось із торговців не мав сумніву, що й колоністам ця іграшка припаде до смаку.
Але, попри те, що лялька набула неабиякої популярності, ще рано говорити про диво.
Диво сталося тоді, коли на початку ХІХ сторіччя чудовий казкар Ернст Теодор Амадей Гофман зацікавився дерев’яною іграшкою - найпопулярнішим дешевим подарунком на Різдво у тогочасній Німеччині.
Дуже хотілося б написати, що він отримав таку іграшку у подарунок за умов, які його розчулили й саме тому скромна лялька стала героєм відомої казки. Однак, жодного свідчення такого розвитку подій я не знайшла, тож таке твердження було відверта вигадка. До того ж, не потрібна. Не завжди варто знати, де саме і як відбулася зустріч письменника та героя його відомого твору. Головне ж - результат, правда?У цьому випадку - диво-атмосфера різдвяного дитячого свята, перерахування іграшок, казка в казці, боротьба зі смертельним ворогом, мужність, поразка, випробування й перемога й, звісно, кохання красуні у винагороду. Одним словом, казкова історія, варта того. аби знайти прихильників у всьому світі.
Кажуть, що книга «Лускунчик і Мишачий король» мала неабиякий вплив на традицію влаштовувати різдвяні дитячі вечори й на території Російської імперії, та й, узагалі, справила величезне враження на наших співвітчизників. З останнім твердженням важко не погодитись: принаймні, на тоді ще малого Петра Чайковського вона мала такий вплив, що, вирісши і ставши відомим композитором, він створив справді геніальний балет «Лускунчик», який давно сприймається як символ новорічних свят.
Кажете, що одного талановитого казкаря для такого розвитку подій було б досить, а всі попередні «якби» для цього необов’язкові? Можливо, не буду сперечатися. Я не надто петраю у рецептах створення див. хоч і дуже їх люблю.
Я впевнена, що побажань, при чому - щирих, від усього серця, ви із початку року отримали достатньо. Тож лише повторюся: миру, злагоди, здоров’я й любові всім нам. А ще, особисто від себе, бажаю, аби вміння бачити казку в буденності збереглося у вас не лише у свята, коли здається, що дива - за найближчим рогом, але й у будні. Тоді більше шансі, що збудуться й обов’язкові побажання, якими так люблять прикрашати святкові листівки.