Про різницю світосприйняття
Знаєте, друзі, мені, як мандрівнику з певним стажем (маю на увазі не туристичний стаж, а саме стаж проживання), закортіло написати про таку рису характеру, яку ми і наші співвітчизники зазвичай ховаємо і показуємо лише невеликому числу обраних. Про дружнє ставлення.
Спробую оминути проповідницькі теми на зразок - треба дружньо ставитися до інших і воздасться вам.
Але мене все-таки не полишає одне маленьке питання: чому, ну чому в чужій країні тобі посміхаються на вулиці і ввічливо відповідають у магазині, хоча фактично ти не платник податків цієї країни, ти приїхав з досить далекого, і тому, можливо, напівдикого краю, який, за поглядами тих же американців, дуже і дуже близький до балалайок, ведмедів і хутряних шапок, а у країні, де ти народився, тобі готові плюнути у спину, якщо ти зайшов у магазин і, нічого не купивши, попрямував до виходу.
І ще раз: я не намагаюся сказати, що всі іноземці хороші. Тут багато різних людей. Але загальна вибірка - позитивно налаштована до оточуючих. Так само і в нас безліч приємних, милих, ввічливих людей, але загальна вибірка явно не на нашу користь.
Здавалося б, це щось генетичне. Якийсь ген ненависті і заздрості до інших переслідує українця. А ті, хто таким геном не володіє, виїжджають в більшості за кордон, і примножують міжнародні гени ввічливості, залишаючи на батьківщині все більший і більший відсоток ГМО.
Але ж ні. Ті, хто у маршрутці здатні виколоти тобі око, в більшості удома, у колі рідних і друзів - прекрасні милі люди, ніжні, готові до співчуття і вміють любити. Але варто їм ступити за поріг - вони замикаються, вкриваються бронею ненависті до інших людей, готові відбити будь-який випад у їхній бік, навіть якщо він і гаданий.
Коли випадково наступаєш людині на ногу чи штовхаєш, за кордоном завжди кажуть "вибачте". Навіть тоді, коли вони взагалі ні до чого і вся вина на тобі. Коли це відбувається в Україні - тому, кого ви випадково, далеко не з прагнення всесвітнього зла, штовхнули, навіть вибачень ваших мало. Він обов"язково починає читати моралізаторські тексти з відтінком зневаги, на зразок - куди преш, корова, треба під ноги дивитися. Чому щирого вибачення для нас так мало? Чому наші комплекси заважають нам прийняти вибачення? Чому ми постійно вимагаємо для себе екстра-сатисфакції. Нам мало вибачень. Ми хочемо принизити людину, яка нас штовхнула абсолютно випадково.
Мені здається, тут проблема не у вихованні, і не навколишній обстановці. Не варто мені говорити, що тут вже нічого не поробиш, така країна, політики знавісніли, роботи немає, транспорт погано їздить і т.д. Це все не пояснює, чому пасажир маршрутки, прокинувшись зранку і не встигши подивитися новини, починає матюкати водія, чим злить останнього і знижує його увагу і реакцію, забуваючи, що у цієї тепер злої людини кермо транспортного засобу, і таким чином матюки однієї людини стають загрозою життя для усіх пасажирів маршрутки.
Це, як на мене, просто недолік самоусвідомелення і інтеграції у суспільство українця. Він, вибачаючи собі якісь речі понад міру, не може вибачити тим, хто навколо, навіть найменшої дрібниці. Відсутність самокритики і надмірна добрість до себе - виливаються в непримиренність і навколишнім. Адже мозок так чи інакше намагається осягнути невідповідність самосприйняття і сприйняття тебе іншими, а, оскільки людина вже просто стає нездатною тверезо сприймати свої вчинки (адже всі роки вона повторювала собі, що вона сама хороша), вона починає шукати зовнішню причину речей. Тобто винуватити когось, а не себе. І тоді всі навколо у такої людини винні. І визнати свою помилку вона здатна, та й то не завжди, тільки у колі своїх найближчих людей, які все ж здатні пробитися крізь "броню". Це у нас наскрізна реакція. Від державного рівня (Ми українці, у нас два крутих шевченка, у нас клички, ми - центр європи, у нас чорноземи і вапше. А раз ми такі хороші, а на нас євросоюз чхав, значить це євросоюз такий поганий) до рівня особистісного (Я прекрасна і неперевершена, а раз тобі щось не подобається, то ти лох і сам винен). І допоки ми не виховаємо самокритичного ставлення до себе, доти не знайдемо внутрішньої гармонії і не перестанемо звинувачувати інших у наших бідах.
Звісно, тих же американців мені важко уявити в ролі жорстких самокритиків. Але тут ситуація інакша. У них внутрішнє відчуття кращості узгоджується із зовнішнім. Вони пишаються собою, своєю країною, своїми співвітчизниками. Так, зараз велика частина цієї нації - тіла на товстих ніжках. І у нас викликає подив, як в такому стані можна собою пишатися. Але не забуваймо, що цій країні вже не мало років, її заснували суворі і сміливі люди, які були морально здатні покинути затишні домівки і поїхати кудись так далеко, що аж дух захоплює. Навіть якщо їхали вони не з доброго життя, вони виявили у собі сили протистояти долі. І, думаю, ті, перші, здатні були до самокритики, і здатні були робити щось, щоб змінити своє життя на краще, а цього лише зовнішніми чинниками не досягнеш, для цього необхідна внутрішня міць. Зараз, звісно, це вже досить "старе" у плані державного становлення суспільство країни, у якої були і жахливі падіння, і неймовірні злети. Тут все більш-менш стабільне і трохи старе, але тим не менше, навіть старе воно нагадує про зіркове минуле і колишню колосальну міць. І по інерції іде захоплення цією країною. І закріплені колись патерни поведінки впливають на людей. Патерни успішності в тому числі. Щоб бути успішним, не обов"язково бути багатим, головне багато працювати і мати особливий погляд на речі. У нас цей патерн по-перше викликає класову, ще з радянських часів, неприязнь: успішний, значить хтось його кудись всунув, багатий, значить краде, і взагалі куркуль. І в більшості ці оцінки є справедливими. Бо для більшості нормально і звично, що за візит у державну клініку лікарю треба заплатити, хоча інколи дешевше реально піти у платну поліклініку; що за вступ у вуз треба комусь дати на лапу, хоча логічніше найняти репетитора за ці гроші і дати дитині знання, а не пнути її під зад на перший курс. Тобто у нас зовнішня успішність, точніше видимість успішності, перекриває прагнення успішності внутрішньої, і внутрішня успішність підміняється видимими речами на зразок машини, квартири, золотих перснів і т.д. Але більшість забуває, що, ставши зовні успішними (накупивши лєапьрду і перснів), людина не стає успішнішою всередині. І тут починається найсумніше. Неспроможність мозку співвіднести два факти - зовнішнього успіху (хай то шуба, машина чи золотий ланцюжок, на який пішла уся зп) і внутрішнього провалу виливається у агресію до інших. Щоб хоч такою демонстрацією своєї сили (подібно до того, як шимпанзе показують зуби чи геніталії, доводячи свою успішність перед конкурентами) виглядати у своїх очах успішніше. Саме у своїх, а не в чужих. І не розуміє, що вона оточна такими ж псевдоуспішними (навіть видима інтелектуальна вищість може стати для частини із нас видимою успішністю), які, будучи стриманішими, просто хмикнуть про себе - от бидлота - і таким чином підвищать свою самовпевненість і усвідомлення вищості... і так по колу...
Спробую оминути проповідницькі теми на зразок - треба дружньо ставитися до інших і воздасться вам.
Але мене все-таки не полишає одне маленьке питання: чому, ну чому в чужій країні тобі посміхаються на вулиці і ввічливо відповідають у магазині, хоча фактично ти не платник податків цієї країни, ти приїхав з досить далекого, і тому, можливо, напівдикого краю, який, за поглядами тих же американців, дуже і дуже близький до балалайок, ведмедів і хутряних шапок, а у країні, де ти народився, тобі готові плюнути у спину, якщо ти зайшов у магазин і, нічого не купивши, попрямував до виходу.
І ще раз: я не намагаюся сказати, що всі іноземці хороші. Тут багато різних людей. Але загальна вибірка - позитивно налаштована до оточуючих. Так само і в нас безліч приємних, милих, ввічливих людей, але загальна вибірка явно не на нашу користь.
Здавалося б, це щось генетичне. Якийсь ген ненависті і заздрості до інших переслідує українця. А ті, хто таким геном не володіє, виїжджають в більшості за кордон, і примножують міжнародні гени ввічливості, залишаючи на батьківщині все більший і більший відсоток ГМО.
Але ж ні. Ті, хто у маршрутці здатні виколоти тобі око, в більшості удома, у колі рідних і друзів - прекрасні милі люди, ніжні, готові до співчуття і вміють любити. Але варто їм ступити за поріг - вони замикаються, вкриваються бронею ненависті до інших людей, готові відбити будь-який випад у їхній бік, навіть якщо він і гаданий.
Коли випадково наступаєш людині на ногу чи штовхаєш, за кордоном завжди кажуть "вибачте". Навіть тоді, коли вони взагалі ні до чого і вся вина на тобі. Коли це відбувається в Україні - тому, кого ви випадково, далеко не з прагнення всесвітнього зла, штовхнули, навіть вибачень ваших мало. Він обов"язково починає читати моралізаторські тексти з відтінком зневаги, на зразок - куди преш, корова, треба під ноги дивитися. Чому щирого вибачення для нас так мало? Чому наші комплекси заважають нам прийняти вибачення? Чому ми постійно вимагаємо для себе екстра-сатисфакції. Нам мало вибачень. Ми хочемо принизити людину, яка нас штовхнула абсолютно випадково.
Мені здається, тут проблема не у вихованні, і не навколишній обстановці. Не варто мені говорити, що тут вже нічого не поробиш, така країна, політики знавісніли, роботи немає, транспорт погано їздить і т.д. Це все не пояснює, чому пасажир маршрутки, прокинувшись зранку і не встигши подивитися новини, починає матюкати водія, чим злить останнього і знижує його увагу і реакцію, забуваючи, що у цієї тепер злої людини кермо транспортного засобу, і таким чином матюки однієї людини стають загрозою життя для усіх пасажирів маршрутки.
Це, як на мене, просто недолік самоусвідомелення і інтеграції у суспільство українця. Він, вибачаючи собі якісь речі понад міру, не може вибачити тим, хто навколо, навіть найменшої дрібниці. Відсутність самокритики і надмірна добрість до себе - виливаються в непримиренність і навколишнім. Адже мозок так чи інакше намагається осягнути невідповідність самосприйняття і сприйняття тебе іншими, а, оскільки людина вже просто стає нездатною тверезо сприймати свої вчинки (адже всі роки вона повторювала собі, що вона сама хороша), вона починає шукати зовнішню причину речей. Тобто винуватити когось, а не себе. І тоді всі навколо у такої людини винні. І визнати свою помилку вона здатна, та й то не завжди, тільки у колі своїх найближчих людей, які все ж здатні пробитися крізь "броню". Це у нас наскрізна реакція. Від державного рівня (Ми українці, у нас два крутих шевченка, у нас клички, ми - центр європи, у нас чорноземи і вапше. А раз ми такі хороші, а на нас євросоюз чхав, значить це євросоюз такий поганий) до рівня особистісного (Я прекрасна і неперевершена, а раз тобі щось не подобається, то ти лох і сам винен). І допоки ми не виховаємо самокритичного ставлення до себе, доти не знайдемо внутрішньої гармонії і не перестанемо звинувачувати інших у наших бідах.
Звісно, тих же американців мені важко уявити в ролі жорстких самокритиків. Але тут ситуація інакша. У них внутрішнє відчуття кращості узгоджується із зовнішнім. Вони пишаються собою, своєю країною, своїми співвітчизниками. Так, зараз велика частина цієї нації - тіла на товстих ніжках. І у нас викликає подив, як в такому стані можна собою пишатися. Але не забуваймо, що цій країні вже не мало років, її заснували суворі і сміливі люди, які були морально здатні покинути затишні домівки і поїхати кудись так далеко, що аж дух захоплює. Навіть якщо їхали вони не з доброго життя, вони виявили у собі сили протистояти долі. І, думаю, ті, перші, здатні були до самокритики, і здатні були робити щось, щоб змінити своє життя на краще, а цього лише зовнішніми чинниками не досягнеш, для цього необхідна внутрішня міць. Зараз, звісно, це вже досить "старе" у плані державного становлення суспільство країни, у якої були і жахливі падіння, і неймовірні злети. Тут все більш-менш стабільне і трохи старе, але тим не менше, навіть старе воно нагадує про зіркове минуле і колишню колосальну міць. І по інерції іде захоплення цією країною. І закріплені колись патерни поведінки впливають на людей. Патерни успішності в тому числі. Щоб бути успішним, не обов"язково бути багатим, головне багато працювати і мати особливий погляд на речі. У нас цей патерн по-перше викликає класову, ще з радянських часів, неприязнь: успішний, значить хтось його кудись всунув, багатий, значить краде, і взагалі куркуль. І в більшості ці оцінки є справедливими. Бо для більшості нормально і звично, що за візит у державну клініку лікарю треба заплатити, хоча інколи дешевше реально піти у платну поліклініку; що за вступ у вуз треба комусь дати на лапу, хоча логічніше найняти репетитора за ці гроші і дати дитині знання, а не пнути її під зад на перший курс. Тобто у нас зовнішня успішність, точніше видимість успішності, перекриває прагнення успішності внутрішньої, і внутрішня успішність підміняється видимими речами на зразок машини, квартири, золотих перснів і т.д. Але більшість забуває, що, ставши зовні успішними (накупивши лєапьрду і перснів), людина не стає успішнішою всередині. І тут починається найсумніше. Неспроможність мозку співвіднести два факти - зовнішнього успіху (хай то шуба, машина чи золотий ланцюжок, на який пішла уся зп) і внутрішнього провалу виливається у агресію до інших. Щоб хоч такою демонстрацією своєї сили (подібно до того, як шимпанзе показують зуби чи геніталії, доводячи свою успішність перед конкурентами) виглядати у своїх очах успішніше. Саме у своїх, а не в чужих. І не розуміє, що вона оточна такими ж псевдоуспішними (навіть видима інтелектуальна вищість може стати для частини із нас видимою успішністю), які, будучи стриманішими, просто хмикнуть про себе - от бидлота - і таким чином підвищать свою самовпевненість і усвідомлення вищості... і так по колу...