Згадати все ч.1
Це була весна. Молоді листочки щойно з"явилися з бруньок...
Сонце заходило, відбиваючись казковим заревом у воді, що стояла на полях. Я був іще дитиною, ми їхали з бабцею на село в майже порожньому автобусі, що підскакував на дорожніх вибоїнах і з шумом розплискував дорожні калюжі. Коли автобус поламався, сонце вже зайшло і з"явився місяць. Повня. До пункту нашого призначення лишалося кілометрів дев"ять - велетенська віддаль для тодішнього мене. Водій випустив нечисленних пасажирів, що попрямували дорогою, але ми завернули вбік "коротшим шляхом"...
"Короткий шлях" починався від території колишнього монастиря в будівлях якого тоді були улаштовані будинок інвалідів та колхоз. Це була навіть не дорога, а така собі гать, що йшла через ліс і нам постійно доводилося йти по краях зачіпаючись за кущі, бо посередині трактори роз"їздили такі калюжі, що їх я не зміг би перебрести, навіть якби взув бабині чоботи. Справа були болота, струмочки з яких час від часу перетинали нам шлях, а озирнувшись можна було побачити два місяці: один, надзвичайно яскравий, з неба, прошивав своїм промінням гілочки утворюючи кругом чудернацькі тіні, другий, не менш яскравий - відбивався, переливаючись хвильками, в черговій здоровенній калюжі.
Певно, далеко не кожна бабця поведе дитину по такому маршруту, і, певно, деякі дітки після такої нічної подорожі (нехай і при місячному світлі) поставали б заіками, адже з болота лунали поправді страшні звуки, що могли б послужити треками до фільмів жахів: чого лише варте несамовите ревіння болотяної пташки - "бугая". Ця непоказна пташечка активізується весняними ночами і "співає" так, ніби волає про допомогу якась корова, що, задихаючись, давиться багном, тонучи в бездонній трясовині, або як невідомий страшний звір - володар болота дмухає в якусь трубу. Остання частина шляху пролягала полем, де, почувши улюлюкання "вудуда", непідготовлену людину може вхопити інфаркт...
Проте, мені було зовсім не страшно, навпаки, було дивне відчуття, ніби в цьому лісі я вдома. Бабця, розповідала мені всяких цікавинок, поки ми ішли, і про "вудуда", і про "бугая", і про колишнє Оріхове озеро, якого більше нема, і про те, як люди колись жили, про те, як була війна, і як ховалися по болотах, по лісах і не боялися ніяких лісових чудовиськ.
Від кого саме ховалися ті люди і хто вони були я взнав значно пізніше, коли Союз вже упав, а тоді, маленьким, найбільше враження на мене справило навіть не те, яка в мене крута бабця, як безстрашно ходила по таких місцевостях, а її розповідь про ті часи, коли в нас була своя пасіка, де був найсмачніший мед, було дві пари коней, було шість корів і своя паша, а іще було багато землі, був великий садок на хуторі та власна ділянка в лісі...
Поки ми ішли я розпитував про різні дрібниці, як то, а чи кусалися ті пчоли, що сиділи у вуликах, і чи багато їх там сиділо та скільки було вуликів, хто звідти діставав мед і яким способом, що робили з вуликами зимою, щоб пчоли не змерзли, а іще різні "технічні деталі" про колишні часи, як то з якою швидкістю коні тягли віз, і чи часто він ламався...
Але найбільше мене допекло інше питання, яке мені маленькому було якось "невдобно" запитати... Все, що відбувалося в часи "коли всі їздили на возах" для мене тоді було старовиною і бабина розповідь дуже суперечила тому образові старовинного селянина-страждальця, який нам втовкмачували в школі: колись було погано і всі селяни були бідними пригніченими ніщебродами, а тепер стало добре бо всі звільнилися від панського гніту. За бабиними ж словами виходило, щось таке, що суперечило моїм уявленням, я не міг зрозуміти, як же так, бо в бабиній розповіді не було жодних згадок про те, звідки то все колишнє добро взялося і куди поділося, це був просто спогад про минулі часи.
І саме в оцьому красивому спогаді я побачив щось ніби "кримінальне" для себе, бо я вирішив, що моя бабця походить з роду якихось "панів-гнітителів", про яких так недобре відзивалося моє шкільне виховання. Коли я про це запитав, то дуже розсмішив бабцю, і довідався незвичайну новину: виявляється бабина родина не була унікальна, дід теж був з небідної родини, навіть багатшої за бабину, і багато тоді людей, наприклад теперішні наші сусіди, теж не були бідняками, і добули вони своє багатство зовсім не шляхом пригнічування наймитів, а власною працею.
Ця чарівна нічна подорож, є визначною для мене не лише тому, що це, можливо, один з найпрекрасніших спогадів мого дитинства..., це є дата народження в мені маленького куркуля. Я не про те куркульство як воно визначене в словниках, я про куркульство як певний світогляд.
Моє дитинство було безтурботним, цікавим та щасливим, але, не зважаючи на це, тоді мені захотілося переселитися в той, інший, іще цікавіший, розказаний бабцею світ, де є великий садок на хуторі, що квітне весною наповнюючи повітря духм"яним ароматом, а потім там стигнуть найсмачніші вишні та яблука, де є пасіка з кусючими пчолами, що приносять найсмачніший мед, і це все моє... і лани, на яких пасуться мої коні і поля на яких росте мій хліб... Я захотів стати тим, ким були мої діди, а були вони, кажучи термінологією комуняк, - злісними куркулями.
Я тоді не розумів, що вони були куркулі... Я іще а не знав багато чого, наприклад, про те, що саме війна врятувала родини моїх дідусів та бабусь від вивезення в Сибір, я ще не знав, що по війні, з приходом "визволителів" доводилося пекти хліб з жолудів, але вже тоді, без жодних ідеологічних настанов(!), мій світогляд невідворотно змінився, й хоча, повернувшись до Львова я продовжував, як і раніше, малювати танчики з червоними зірками на бортах, проте вже моє ставлення до усього ідеологічно радянського було зовсім іншим ніж раніше, бо тепер мені було відомо, що існує якась інша, ліпша минувшина, ніж та, що нам вповідають у школі чи з кіноекранів. І хоч, усякі оті "неуловімі мстітєлі", усякі "тімури і їх команди", фільми та розповіді про них здавалися мені цікавими і прикольними, але вони вже ніколи не були для мене героями... Я ще тоді, в дитинстві зрозумів, що без діянь "доблесних большевіків" мені жилося б ліпше.
To be continued...