СИН СТАМБУЛУ, АБО ПОМПЕЗНА ІСТОРІЯ
Було місто мальовниче,
Мальовничий край -
Хати, верби, усе звично,
Зовні, наче рай.
Та летить у місто звістка
Долом, по ярам:
Наші хлопці-активісти
Захопили храм!
Тихо, мирно, не жорстоко,
Почитайте звіт!
Двом бабусям дали в око
І одній в живіт.
В церкву вдерлися, десь, троє
В героїчний час.
І за те усім героям
Видали аванс.
- Ворогів погнали звідси!
(Тут і гімн заграв)
Прощавайте! Помоліться!
В нас багато справ.
Уклонивсь громаді кожний,
Мить - і їх нема!
Та стоїть той храм порожній.
Холод і пітьма.
Тільки якось по безналу
З доброї руки
Трошки люду підігнали
Хлопці-вояки.
І з’явився на тих зборах
Панчик юних літ.
- Хто такий? - питають хором.
- Я? Митрополит.
Звуть мене Семен Куменко.
Ні, я не гуцул.
Вся Вкраїна моя ненька,
Хоч прислав Стамбул.
Відпустивши охорону,
Став служить Семен.
Всюди вішає ікони.
На іконах - мен.
- Що за мен ото, Семене?
Правди не ховай!
- О! То, браття, сам Помпео,
Найсвятіший Майк!
Мене любить він, як сина.
Тут ударив дзвін.
Впав Куменко на коліна
І зробив уклін.
Так затято і поштиво
Той Семен служив.
І від того сталось диво,
Навіть диво з див.
На іконі Майк всміхнувся
Добрим дідусем.
І, немов живий, звернувся:
- Ну, як справи, Сем?
Сем зашарівся, та згодом
Проказав своє:
- Білий Брат! Отець народу!
В нас прохання є.
Ось, шановний, яке діло
(Він вклонився знов)
Нам потрібне ваше тіло
І, як можна, кров.
- Ти, Семен, не крейзі, часом?
Що це ти верзеш?
Мало ти одержав баксів -
І безнал, і кеш?
Так іще моєї крові
Хочеш, сучий пан!
Сем зомлів на тому слові,
Затремтів пацан.
- О, надія та підмога!
Парус кораблю!
Ти для нас тепер за бога,
Не карай, молю!
Майк Помпео подобрішав
І сказав: - О'кей!
Тільки, думав я, хтось інший
Богом є в Юкрейн.
Сем зітхнув, неначе з лиха,
І вдягнув пальто.
- Хто? - спитав він тихо-тихо, -
Ми не знаєм, хто!
Я писав аж до Стамбулу:
«Отче наш, навчай!»
Та вони там теж забули,
Кажуть: «Вибачай…»
Ян Таксюр