Оказывается, новостворені українці не всех галицких русинов в талергофах сгубили
Вот они - пробуждающиеся души русского мира. Мучительно прорываются сквозь галицайскую оболочку.
Это Стэпан Галь (помните такого - «поет-антимоскаль»?):
Учора зранку, як прокинулась земля,
Почав я у собі вбивати москаля.
А разом з ним вбивав та рвав мов звір
Треклятий «Рускій мір»,
Бо залишки отого «міра»
Душа іще несла
http://alternatio.org
Немов забруднена квартира.
О! Боротьба була така важка!
Москаль тримавсь і «мір» кусавсь,
Вмирать обидва не хотіли,
Бо їм у серці у моєму жить кортіло.
Та після героїчних спроб
Прийшла до мене перемога -
Забив та викинув (туди їм і дорога).
А що ж залишилось?
Лишився тільки жлоб
Нахабний, темний, повний злоби.
І навіть і не жлоб, а так…
Маленький жлобик.
А вот размышления ненаціоналістичного галичанина vitaliyke - человека ни при каких обстоятельствах не жлобика:
Мене постійно допитують:
-яка доля Галичини?
-чому Галичина прагне бути європейською повією, а не російською сестрою?
-як запобігти трагедії розподілу між галичанами і руськими людьми?...
Тяжкі запитання, а ще важче давати на них відповіді.Та я спробую.
Тим паче такі, чи майже такі запитання я і сам задаю собі щоденно.
Галичина - моя бАтьківщина, а Русь - моя Батьківщина.
Русь-Галичина; такі близькі , такі рідні і такі невимовно далекі.
Русь, куда ж несёшься ты? Дай ответ. Не дает ответа. Чудным звоном заливается колокольчик; гремит и становится ветром разорванный в куски воздух; летит мимо все, что ни есть на земле, и, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства
Для мене Галичина та ж Русь.
Відірвалась, відбилась від тієї трійки, загубилась, сирота і нікуди не мчить.
Блукає світом як мале лошатко.
То збрикне та вдарить копитом не видимого ворога, то приляже на райську полонину і плаче про свою гірку долю неначе в пеклі пребуває.
Час від часу полониною промчить то огер німецький то кобила татарська.
Завше їй, сиротині дістається.
Через не розумну голівоньку і до своєї Русь-трійки не єднається та за огером марно літає. Впрягтись в німецьку збрую, гарну та пишну, хоче.
Манить він тією пишнотою молоденьку галичанку, боїться як би вона до Русь-трійки не приєдналась. Знає німчура: перед такою трійкою косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства.
Галичина то не Європа, не банки, мости, дороги. То, найперше, люди що вірують.
Саме на Галичині зійшлись в протистоянні монументальність храмів та чистота помислів. Саме тут, можливо, і буде вирішено долю вселенського Завтра.
І вирішать цю долю - долі простих людей, наші долі, наш вибір.
Виходячи з цього продовжу свої оповідки про галичан.
Саме в деталях їхнього побуту можна роздивитись майбутнє.
Історія перша. Саша.
Його всі люблять. Є за що. Двохметровий ріст, недавно спортивна статура набула вайлуватості від надмірного сидження на роботі та поза нею. Його вчинки сама відкритість і простота. Опісля роботи на нього завше чатували двоє-троє друзів. Всім від нього щось було треба. Саша нікому ні в чому, практично, не відмовляв, тому потік страждущих спілкування не скінчився і по сей день. Як і багато галичан симпатик Помаранчевої революції. Мене, ще тоді, неприємно, шпигонула його заява:
-До влади мають прийти патріоти.
Здавалось то говорив не він, а той самий «оспіваний» дух Майдан. Навіть голос та інтонація була не його. Мав би я під боком освячену воду - був би його окропив.
Саша на половину галичанин на половину росіянин. Мені було ясно, що говорить тільки його галицька половинка. Російська часточка його душі була приспана вічними стенаннями рідних тіток-галичанок про багатовікове московське ярмо. Батьки по Росіях -Італіях пропадають, гроші заробляють. Тітчина «наука» дуже добре засвоювалась Сашком під пироги з картоплею, сиром, капустою, грибами та маком, які ті регулярно слали йому до міста. Російська половинка його душі проснулась рівно перед 9 травня 2011 року. Акції ультра патріотичної, «Свободи» тоді захоплювали більшу частину нашої молоді. На моє питання кинуте напівжартома:
- На 9 травня ти також у Львів їздив - він відповів раптом дуже серйозно:
- Ні. Я росіянин . Хоч і на половину та все ж росіянин. Бити ветеранів ВВВ я не поїду.
Ось вона; частинка руського міра в якому превалює розуміння і прощення, а не жорстокість та нетерпимість під крики «Ганьба!»
Якщо хочете змінити галичанина на краще - розбудіть його руське їство.
Не легко це, звичайно. Подекуди ця руськість тільки війною будиться.
Скільки галичан воювало «за Родину, за Сталина» і скільки їх щиросердечно проголосить «Бандера - наш герой»? Мабуть ні один.
А призивали тих юнаків не дуже питаючи про політичні уподобання.
Пліч-о-пліч з іншими воювали довгі роки. Інтернаціоналізм, слов’янська єдність, руськість - стали засобом вижити і перемогти.
Бій під Бродами з СС «Галичина» багато прошли. Дивізійників розбили і як належиться руським людям не катували, не страчували, а лиш співчуваючи пробачали. Я себе запитую; а якби навпаки? Якби 14 дивізія СС виграла той бій та захопила полонених радянських солдат, братів-українців. Чи побачили б ми таке саме прощення в душах галичан з загубленою руською самосвідомістю?
На докори свідомих про можливість жити за німецької окупації маючи роботу, зарплату і залізний порядок, якого «так нам бракує», ці ветерани тільки роздратовано здвигують плечима та відвертаються. Хіба може руська людина тішитись комфортом рабства?
Так що не запитуйте мене скільки процентів «за Бандеру» , а скільки «за Сталіна».
Такої цифри не існує. Безстрасна статистика «руські-німці» тут ні до чого. Саме наявність третього, змінного параметра, руськості, є індикатором того, що відбувається саме зараз.
Все тече- все змінюється.
Я вірю: ненависть частини галичан до Росії і росіян минеться, як минулась нестерпна ненависть галичан до поляків.
Російський кнут і адміністративна вакханалія, після 20 років незалежності, нас вже не лякають.
Папський престол не дає відповіді на запитання чому політичні права не роблять нас вільними та щасливими.
На такі питання відповідь можна знайти на Афоні чи в Лаврі.
А то вже наш, Руський Мір.