"Ровенское лихолетье: глазами свидетелей, языком документов". Спогади Колоска П.О. (Часть 1)
На территории Украины готовится к изданию интересная книга по краеведению, в которой рассматриваются различные периоды истории небольшого района в Западной Украине. Будет там и глава, посвящённая трагическому периоду Второй мировой войны, когда ОУН (Б) "строила независимое Соборное украинское госудаство". Как это выглядело, рассказывают в книге очевидцы событий. Одно из таких свиджетельств опубликовано ниже на языке оригинала - на украинском языке.
Спогади Колоска Петра Олександровича, 1930 р. н.
Як мені відомо з розповідей мого батька та матері, коли вони були живі до 1945 р., а мені тоді було 15 років, то батько розказував про нашу родину, звідки прийшло наше прізвище Колосок...
...Жили бідно, не було землі, брат Йон прислав з Америки доларів, тоді купили одну десятину землі в урочищі Свидерщина, купили воли, та воза і почали господарювати. Народилось троє дітей: дочка Марія, 1926 р. н, я - Петро, 1930 р. н., та брат Микола, 1934 р. н.
...Радянські війська пішли із Степаня і зразу прийшли німці. Стало тихо, люди рушили іти до своїх домівок, які уціліли, прийшли і ми додому, тільки без батька, він залишився у Якима. Коли прийшли до хати, то там уже були німці, прямо на столі палили огонь, спалили календар, газети, всі учнівські книжки, зошити, де був зображений Сталін. В городі, по грядках німці походили своїми чоботами, повиривали моркву, цибулю. Офіцери бігали з пістолетами за курми, у дворі стояла польова кухня. Постояли, мабуть, з тиждень і пішли далі.
Я бачив уже вдома, як із сторони села Мельниця, вели німці трьох полонених, наших. Німець у чорному сидів ззаду, на дошці воза, з автоматом, полонені були прив’язані за шиї мотузкою до воза, як худоба, із зав’язаними руками ззаду. Я якраз біля хати бовтався в калюжі, один з них каже: «Мальчик, подай водички», німець його штурнув автоматом і поїхали далі. На другий день ми, хлопці, побігли далі. Коли ми побачили біля восьмирічної тепер школи, був хлів штукатурений, троє німців вивели тих трьох розстрілювати, поставили їх під стіну, але двох полонених рушили втікати, одного відразу застрілили, іншого проштовхнули штиком, а один побіг через городи, на вулицю Халапівку і вони його згубили. Німці прибігли на вулицю, там стояла жінка Сича Ігната, вона німцям показала, куди той побіг і вони погнались за ним, чи втік він я не бачив, але потім люди говорили, що він вибіг на поле, там були скошені посіви під аеродром, і, здається, його вбили.
В Степані оставили сім німців і вони почали створювати свою владу. Об’явили: «Хто добровільно хоче бути старостою, поліцаєм, приходьте!». Старостою назначили Хижого, поліцаїв прийшло багато, комендантом назначили Кромфа, його заступником Цецика Василя і багато поліцаїв. Вони зігнали всіх євреїв на берег над Гориню, і загородили для них гето, позначили тих євреїв жовтими кружками на грудях і спині. Через прохідну гонили їх на роботу, строїти моста на р.Горині та клали сошу в «Нових хатах», їсти їм ніхто не давав, тільки грабували їх, особливо відбирали золото.
В 1942 р. частину їх погнали через с. Золоталин під Любашу в ліс, там розстріляли. Потім відібрали сильніших, погнали в ліс за село Калинівка, там вони викопали величезну яму, а потім водили їх до тієї ями і розстрілювали. Я з такими хлопцями, як сам, бігали дивитися, нам було по 12 р., їх підводили до ями по 5 чоловік, біля ями заставляли роздягатись наголо, заходили у яму, над ямою сидів на спеціально зробленій лавці поліцай Цецік з кулеметом і розстрілював цих євреїв. Батьки та матері несли на руках дітей, діти часом падали живими у яму, то німець Франц, який був один серед них, ходив понад ямою і дострілював дітей. Один молодий єврей рушив тікати та поліцай Красовский Миколай та Левко, з гвинтівки застрелив його, й почали вони сміятись: - «Бач хотів утекти». Це було страшне побоїще. І так в Степані євреїв нараховувалось дві тисячі, їх всіх перебили поліцаї, а в основному Цецік В.К. Коли поліцаї закінчили з євреями, німці прислали солдат з Костополя, вони роззброїли поліцаїв, погрузили у машини і везли туди ж, у Любашу, розстріляти їх як і євреїв, але поліцаї розрізали брезенти на машинах, напали на німців, і втекли, німцям тільки трьох втікачів вдалося вбити.
Початок осені 1941р. радянською армією на степанщину було спущено два парашутних десанти, один у Березнівському районі, біля села Рудні - Бобровської, очолюваний майором Медведєвим, там був створений загін Медведєва, а другий тут у нас, поміж селами В. Вербче, М. Вербче, Веліхів та Ромейки, очолюваний ст. лейтенантом Кочетковим. У цьому десанті було троє наших, які тоді служили в армії: з Степаня Чуприна Микола, з М. Вербча Шеремет Арсеній С., з В. Вербча Кошмак Микола О.
Коли вони спустились на парашутах, то втікли від своїх однополчан і пішли додому. Кошмак ще забрав з собою радіостанцію. Чуприна, коли прийшов додому, то йому сказали, що його сусід Кромф - комендант поліції, і про це повідомили Кромфа. На ранок всі поліцаї під командою Кромфа, виїхали на місце спущеного десанту і всіх десантників знищили. Лейтенант Кочетков над річкою у М. Вербчі вбив тільки одного поліцая - Боришкевича Гриця.
Весною 1942 р. із загону Медведєва, були послані люди на зв’язок у Волинську обл. Вони зайшли на хутір Островки до Грищенка Олексія, щоб відпочити і поїсти, але господар хати виявився продажним, він верхом на коні поїхав у м. Степань (12 км) і повідомив німців та поліцаїв. Поліцаї під командою Кромфа, на підводах виїхали на місце, окружили хату і знищили партизан. Одному кричильському (із с. Кричильськ) вдалося втекти через вікно. Тут загинула і прославлена партизанка, мати трьох синів партизан Марфа Іллівна Струтинська, з сином Жоржем. Їх, господар повозив у бомбову яму, що була за пів кілометра від хати і закопав. Потім їх перевезли в м. Ровно на кладовище.
Після того партизани медведєвці прийшли в м. Степань, розігнали німців, одного Франца вбили, іншим вдалось втекти, спалили їхнє приміщення відділення поліції та пошту і пішли.
Степанські поліцаї тоді перетворились у бандерівців і почали далі господарювати. Першими жертвами стали бутейські поляки, всю їхню сім’ю порубали сокирами. Хоронити привезли у Степань, до костела, тут вони біля нашої лікарні і зараз. Потім, у нашому лісництві залишився лісничий з жінкою та двома дітьми, він був із Східної України. Його з жінкою пов’язали, завезли до лісу в ур. Спаське (36 квартал лісу). Його та жінку порубали сокирами, а двох хлопчиків били, взявши за ноги, об пеньок головою. Мені розказував очевидець, який возив їх, Сорока Іван Гаврилович з с. Коросту, це були коростські бандерівці, потім ще й убили лісника. Вони були українці, і жертви, і вбивці.
Весною 1943 р. в Степань наїхали якісь не наші. Вони були частина у німецьких шинелях, а частина у чорних, з великими тризубами на кашкетах. Вони дуже скоро ходили і матюкались не по степанські.
Люди казали, що то наїхали галичаки. Мені довелося бачити, як вони вели низенького дядечка, який ніс за плечима мішок і в мішку було пуд жита, то був поляк з х. Кам’януха, він на х. Труди заробив харчів дітям. Його повели біля спаленого постерунка, там був льох (зараз 2-й корпус санаторія), впихнули його у той льох, там уже лежав один убитий і сокира, і його тою сокирою вбили, ми хлопчаки все це бачили через віконце. Після цього поляки почали тікати із м. Степаня на с. Гута. В нас було два сусіди поляки Стефан Келбасінський та Казімеж Конопінський - коваль, а Стефан був мельник, мав свого вітряного млина, вони теж втікли на с. Гута. Поляки господарювали на Гуті, а бандерівці у Степані. Тоді люди говорили: «Від Кричильська до Постійна - Україна самостійна».
Весною 1943р. я з своїм другом Чумаком Миколою Петровичем (нема в живих) в Неміриному лісі ур. Свидерщина пасли корів. Це було після обіду, коли бачимо тут неподалік від нас з Якимця Юхима лісу, виїхав вершник на карому коні, він під’їхав до ур. Галого болота, там по шляху ішла жінка в сторону села Мельниці. Він направив жінку до лісу, вона іде попереду коня, а він їде верхом за нею, коли вони зайшли у ліс, то ми почули постріл. Десь через годину ми погнали корів у Юхимів ліс, щоб їх попоїти, бо тільки там була вода. Я побачив під суковатою сосною, що лежить та жінка вбита, біля неї лежала біла хустинка і в ній було пару жмень солі, уже окровавленої. Як потім стало відомо, то була мати нашого колишнього бригадира Швайки С. Ф. Вона тоді жила на Гуті між поляками і прийшла до родичів випросити солі, щоб посолити дітям бульбу. А бандерівець вершник був Кудря Василь, називали його «Лампір», його жінка Потапусиха Марія.
Тієї ж весни я пас корів над шляхом Степань - Гута біля Каленикового лісу та біля Буцових хат, де зараз залишилася велика тополя, бандерівці зігнали туда людей і викопали дві ями поперек дороги. Потім нарізали дерев, переложили ями гіллям і засипали землею, щоб як буде їхати поляк з Гути, то упав в ту яму. Цією роботою керував бандерівець з Мельниці Пінчук Гриць (що потім була його жінка Ладуниха), але стало не так, як вони задумали.
В Степань на той час наїхали німці, а бандерівці втекли в ліс. Німцям потрібно було на Гуту до поляків, вони під’їхали до тих ям походили, подивились і пішли до Буцових хат. Забрали Буців, Берника Гриця, Берника Данила, в них ще був хлопець з Нових хат Шустик, далі пішли у ліс, де була клуня Матюши Степана, там ще був наш сусід Новак Микита, забрали і їх. Німці, цих п’ять чоловік пов’язали за шиї вірьовкою і прив’язали до воза як скотину, завели у Степань на міст і скинули пов’язаних з мосту у воду. Я це бачив своїми очима.
Німці у Степані були не довго. Вони боялись ночувати, то на ніч запалювали якусь хату і цілу ніч стріляли, так тоді спалили дуже гарну хату Катюхи Федора, де зараз живе його внук Лазарчук Микола. Далі почалась боротьба між українцями та поляками. Поляки напали на Бутейки, де ночували бандерівці, вони хотіли визволити своїх людей, але потерпіли поразку з великими жертвами. Після цього бандерівці зібрали всі сили і напали на село Гута. Бій ішов три доби, поляки оборонялись, бандерівці окружили Гуту з усіх сторін. У поляків була цегляна школа і її не можна було взяти, вони десь знайшли 45-мм гармату, що залишилась від фронту, але стріляти з неї не вміли, знайшли в Степані Багнія Максима, який у царському війську служив в артилерії наводчиком, завезли його на с. Рудню і почали вони стріляти у ту школу, і тоді поляки почали втікати у сторону Маневич. Хто сильніший утік, а хто слабший залишився, всі були знищені катуванням. Це було перед жнивами, далі почались кроваві жнива.
Гонили з усіх сіл людей з кіньми та волами, щоб зібрати польський урожай. Зганяли людей, молодих хлопців, давали їм сірники, щоб ті ішли і палили всі хати, які залишились, спалили всю Гуту, села Кам’янку, Вірку, Зівку, Їльнік, Ледно, хутір Камянуху і всі хати, які належали полякам. По полі, в пашнях находили багато дітей та жінок. Два брати, Берники Степан та Володя, знайшли у житі дівчинку полячку, вони нагнули дві берези, прив’язали її ноги, пустили дерева і розірвали її живу навпіл. Мені розповідав Шульган Іван Феодосійович з с. Золотолин: - «Я привіз із Золотолина бандерівців туди на жнива, і якогось Марчука, він був від служби безпеки УПА, тут прибіг якийсь бандерівець і доложив йому, що вони у житі знайшли ляхиню. Марчук каже - давай її сюди. Її зараз привели до нього, то була вагітна жінка, вона просила відпустити її, говорила що у неї ще двоє дітей. Марчук дістав з своєї сумки волоку, закрутив їй за шию, обернувся до неї спиною, взяв волоку через своє плече і задушив її. Бандерівці вкинули її мені у віз і заставили завезти до ями, там уже було таких багато. І так ці жнива продовжувались аж до осені.
Після жнив мене забрав той же Марчук, щоб я їх із Золоталина завіз у с. Вулька, там ми приїхали на якийсь хутір. Під’їхали до бідної хати, з хати вийшли чоловік, жінка та двоє дітей: хлопчик і дівчинка.
Марчук із своїми хлопцями повели господарів у хату, я почув крик, їх пов’язали, вивели у комору батьків і дітей, сокирою спочатку побили дітей перед батьками, а потім батьків. У коморі в стінах були шпари і я заглянув у шпар, що вони там роблять. Вони потім вийшли надвір і до мене: - «Що побачив?». Марчук каже спускай штани, дайте йому 20 шомполів, дали, а тепер їдь додому і як кому скажеш, то тобі буде теж що і цим. Я якось уже лежачи доїхав додому і місяць не виходив з хати, поки трохи зажили рани».
Після розгрому с. Гути, в с. Бутейки розташувався відділ Кори. Сам Кора розташувався на хуторі між Бутейками та Вербчем у Гольонка Федора, з ним була жінка чи коханка, якась дуже рижа, і його охоронці. Кора наказав, що, як кого піймають на польській Гуті, то приводити всіх до нього. Це було в жнива, привели вагітну жінку, заставили її викопати яму та й лопатою її вбили а дядько Жирун закопав труп. На другий день привели двох хлопчиків, їх теж заставили викопати яму, а привели їх молоді бандерівці.
Кора сказав господарю, Жируну, щоб той приніс косу, він приніс і дає одному з тих, що привели та й каже:- «На ріж поляків». Той каже, що я не можу. Він кличе ту свою рижу коханку і каже: «На, покажи як треба різати ляхів». Та перерізала шию спочатку тому бандерівцю що не хотів різати дітей, а потім тим двом хлопчикам полякам. Це розповідь господаря хати - Гольонко Федора (Жируна).
В нас була ще одна партизанка - бульбівці. Бульба - Боровець родом з Березнівського району с. Бистричі, він по приходу німців переховувався на Трудах у Вітряків і на Погулянці у Кудри. Він боровся за незалежність України. Створив шеститисячну армію без держави. У свою партизанку він приймав людей різних національностей і українців не вбивав. Розумніші хлопці із бандерівців почали переходити до бульбівців. І в них виникала ворожнеча, почали воювати одні з другими. Бандерівці хотіли вбити Бульбу, але їм цього не вдалось, то вони впіймали Бульбину жінку, вона була чешка по національності і на хуторі Гутвін при допитах її замордували. Почалась серед них війна. Бандерівці ловили бульбівців і жорстоко замордовували.
Так стали жертвами, яких я знаю, перший - чоловік моєї сестри Колович Іван Іванович, та Чвертка, їх впіймали у с. Кузьмівка і повісили. Нашого сусіда - Сича Павла Яковича, та Кривого Володимира, за селом Комарівкою в лісі розділи на голо, прив’язали до дерев і їх заїли живих комахи, при катуванні був присутній друг і сусід Сича Павла, Берник Петро (Тропак). Павло просився, а той сказав, що я його не знаю. Очевидець був Якимець Максим (Олійник). Бульбівців українців було знищено бандерівцями біля трьох тисяч, частина пішла на Чернігівщину, в другу партизанку Сабурова.
Весною 1943 р. ст. Малинськ охороняли німецькі власівці. Вони почули, що в м. Степані партизани зробили повстання. Тоді власівці побили німців, які були у Малинську, забрали зброю, майно і кіньми та пішком прийшли в Степань, щоб разом воювати з фашистами. Бандерівці їх гарно зустріли, власівцями виявились українці та білоруси. Вони ходили по Степані і співали українські пісні. Ми хлопці, бігали дивитись, вони були у німецькій формі, молоді гарні воїни. Бандерівці приготували обід і пригостили їх обідом та самогоном. І на вечір, у Пастовнику розвели по п’ять чоловік, по хатах ночувати, а самі підготували деревяну довбешку, та волоки і заходили в хату де ночують ці власівці, кожного били довбешкою по голові, накидали волоку на шию і додушували. Так їх за ніч перебили всіх. Їх було 45 чоловік. З села Коросту прислали бандерівцям підводи і повозили всі трупи за Чайчишину хату, під Коростів ліс і там корощани їх закопали, а людям об’явили, що то вони німців побили. Я знаю місце тієї могили.
В кінці літа 1943 р. я вигнав пасти корів і тільки загнав туди де зараз хім. склад, як зі сторони Золотолина вилетів літак, «рама» або тоді ще казали санки, дуже він був страшний. У Нових хатах, у дворі Середи Петра стояли бандерівці, вони почали з гвинтівок по ньому стріляти, він полетів у кінець Степаня на Пастовник, розвернувся і полетів на Погулянку, розвернувся знову на Степань і почав бомбардувати і строчити з кулеметів, викинув бомби, і полетів назад загружатись бомбами, а потім прилетів ще один літак. І так вони бомбардували, десь аж до після обіду, я з коровами утік у Грицути Йосипа ліс. Там був колодязь, як літак робив розворот понад лісом, то я опускався по цебринах у колодязь.
Тоді розбомбили і спалили половину Степаня, побили дуже багато людей. Коли закінчували бомбити, то зі сторони Коросту прийшли німці, вони зігнали всіх людей, які залишились в яму, де зараз Лещикова хата, і там їх мали розстріляти, але десь узялась єврейка, яка вміла по німецьки говорити і вижила від німців та бандерівців, розказала німцям, що це невинні люди, а винні повтікали в ліс. Німці відпустили людей і в Степані розділились на дві частини, одна пішла на Бутейки, а друга на Мидськ. З лісу бандерівці попахкали на них із гвинтівок, то вони у селі Мидську за це, зігнали у клуню сто вісімдесят людей і там їх спалили. Люди згоріли живцем. Туди попали два степанці, молоді хлопці - Ярмолюк Петро та Михайло.
Одному тільки малому хлопчику вдалось вижити, його люди висадили з клуні через дірку і він втік. Це був Романцов Микола Григорович, ще живий і живе у Ледному.
Осінню 1943 р. вранці, тільки ми повставали, я вийшов виганяти корів на пашу, коли бачу, із центру щось дуже швидко йдуть в сторону лісу бандерівці. Поки вони спали, то у Степань через Горинь переправився Ковпак зі своїм загоном. Я погнав корів у ліс до села Мельниці і бандерівці розташувались біля нас та біля мельницьких будинків, копали якісь ями. Ковпаківці в Степані пообідали, відпочили і рушили в похід на Мельницю, Мидськ, Гуту. Вони йшли на Волинь. Коли прибігає мій батько та й каже: «швидше втікаймо звідси». Тільки ми рушили втікати, як застрочили кулемети, гвинтівки, батько кричить: - «Падай в розору!». Я впав, але вони по нас не стріляли, ми схопились, зайняли корів і погнали до хати Нікіфорця Якима. Там теж бандерівці залягли, стріляють. Батько побіг до Крисюка Максима, там вінзалишив брата Миколу, а хата Нікіфорця вже горить. Біля Крисюка горить стожок з сіном, горить Юркова хата. Батько забрав брата Миколу і ми пішли на хутір Плиски. Вночі тільки добрались додому, вдома було тихо. На другий день я знову погнав туди пасти корів, там були спалені хати Берників Гриця та Данила (Буцові), Лазарчука Петра (Зеленець), біля хати був вбитий дід, обгорів коли горіла хата, дві хати братів Лук’янців (Штибові). По Крисюковій хаті не стріляли, там не було бандерівців і вона залишилась. У Сичовому лісі в канаві лежало сім вбитих бандерівців і на лисичному болоті теж було сім вбитих, більше я не бачив. Їх повозили в Степань на кладовище і похоронили. Хоронити приїжджали якісь в німецьких шинелях з тризубами.
Після розгрому Гути, в Степані ці хлопці із тризубами спалили костел, спочатку спалили, а потім дістали десь вибухівку і ще й зірвали, упала тільки одна стіна, остальне розібрали. Де зараз наша лікарня, спалили дві школи, одна була навпроти магазину Пінчатника, друга земська, спалили два млини, один був біля валу, другий - де сільгосптехніка. Спалили лікарню, яка була біля Горині, де жив Капля, спалили моста через Горинь, якого побудували євреї, міст був новий, не хотів горіти, то возили від людей солом’яні кулі із Степаня, Коросту та Кричильська, таки спалили, щоб не пройшли совіти.
Так це продовжувалось до зими 1944 року. 14 січня 1944 р. в Степань прийшли радянські війська, бандерівці сховались у лісі, поробили собі криївки. На день ховались, а ніччю полювали на людей: грабували, забирали добру одежу та заготовляли собі добрі харчі, забирали форму у тих, хто приходив з фронту. На початку березня почалась мобілізація на фронт чоловіків до 45 років, під мобілізацію попали брати Колоски, Олександр-батько, Ілля та Гриць, їх повезли у місто Коростень, там був збірний пересильний пункт. Іллю направили у першу частину на західний фронт, Гриця на північний фронт, а батько на пересильному зустрів Чеха Сергія Антоновича, в званні майора, він повертався з госпіталя, після поранення, у свою частину на західний фронт. Чех на пересильному переговорив з тими, що розподіляють і забрав батька у свою частину, в артилерію. І так вони провоювали разом до кінця війни, пройшли всю Польщу і війну закінчили в м. Кенінзберг (Кемнігсберг - П.М.). Чех був командиром батареї, а батько наводчиком гармати.
По приходу Радянських військ у Степань бандерівці нападали на солдатів фронтовиків. В нас та сусідів зупинились фронтовики артилеристи, одного дня їх підняли по тривозі і повезли в село Тростянець, а звідти привезли двадцять два солдати вбитими. Вони в нас лежать в братській могилі, всі вони жертви бандерівців. Після оголошення Перемоги, на третій день батька Колоска та майора Чеха С.А. зразу демобілізували і направили в Степань для встановлення влади. Коли приїхали, то Чех став працювати уповноваженим Степанського раймінзагу, батько зав. обліком землі раймінзагу.
Брат батька - Ілля, перед наступом наших військ у Чехословаччині розміновував мінне поле, попав під мінометний обстріл противника, був тяжко поранений в ліву руку та праву ногу, прийшов з війни інвалідом другої групи. Брат Гриць загинув на фінському фронті, загинув і брат Василь, раніше, при відступі наших військ, на якого не отримали навіть похоронки, безвісті зниклий...
16 жовтня 1945 року у вечері, в хату ввійшли двоє у формі радянських офіцерів з автоматами та наганами, один був у сірій шинелі, а другий в зеленій, це були бандерівці, Немчук Степан Макарович, кличка Сірко та Катюха Степан Олексійович, кличка Соболь, Немчук двоюрідний брат моєї матері. Батько лежав на ліжку читав книжку, я та брат Микола сиділи біля батька на другому ліжку, мати сиділа біля столу, сестра Марія була з немовлям на печі. Немчук взяв на столі губну гармошку, яку мені подарували солдати, походив по хаті погравши і вийшов. Катюха з автоматом в руках ходив по хаті і жував сушені грушки, які сушились на плиті. Немчук з Пінчуком, який був на дворі, ходили до Крота Арсентія, щоб його вбити, але того не було вдома. Немчук повернувся, зайшов у хату і сказав до Катюхи, щоб стріляв і той дав чергу в батька, в голову та груди, мене тільки облило батьківською кров’ю, і пішли з хати. Мати знепритомніла, нам наказали до ранку з хати не виходити, але ми ранку не дочекалися. Я з сестрою Марією через деякий час пішли в центр до Чеха, розбудили його і розказали, що сталося. Після вбивства мого батька, Немчук ще встиг вбити на селі Мельниця капітана райвійськомату Обухова, який прийшов з фронту без одного ока і прокурора Попова. На другий день зійшлися родичі, приїхав Чех і похоронили батька.
Через сорок днів після смерті батька відправили сорокову панахиду. Прийшли родичі: брат Ілля та сестра Ганна з шістнадцятирічною донькою Надією і прийшла Немчукова мати Зоська - теж родичка. Пообідали і сестра Ганна каже: «Навіщо так зробили родичі?» Зоська це почула і розказала сину. Через три дні за ці слова забрали Ганну, її сліпого від катаракти Василя Сича та доньку Надю, їх завезли в ліс і замордували.
До нас ввечері під’їхали підводою і стали забирати кормлену свиню, у хлівчику біля хати. Баба Варка відкрила двері і каже: «Люди добрі залиште сиротинам свиню», у відповідь пролунав постріл і ми всі завмерли. Свиню забрали, а пострілом прострілили корову. Ми вранці зайшли в хлів, лежить корова прострілена в лопатки. Це були бандерівськи заготовителі, які їм заготовляли харчі і сусід Берник Степан Григорович (сліпий Буц.), Ширко Степан Гнатович та Грицюта. Корову ми дорізали, але те м’ясо майже пропало і ми залишилися голі і голодні. Це все продовжувалось, гинули невинні люди.
Спогади Колоска Петра Олександровича, 1930 р. н.
Як мені відомо з розповідей мого батька та матері, коли вони були живі до 1945 р., а мені тоді було 15 років, то батько розказував про нашу родину, звідки прийшло наше прізвище Колосок...
...Жили бідно, не було землі, брат Йон прислав з Америки доларів, тоді купили одну десятину землі в урочищі Свидерщина, купили воли, та воза і почали господарювати. Народилось троє дітей: дочка Марія, 1926 р. н, я - Петро, 1930 р. н., та брат Микола, 1934 р. н.
...Радянські війська пішли із Степаня і зразу прийшли німці. Стало тихо, люди рушили іти до своїх домівок, які уціліли, прийшли і ми додому, тільки без батька, він залишився у Якима. Коли прийшли до хати, то там уже були німці, прямо на столі палили огонь, спалили календар, газети, всі учнівські книжки, зошити, де був зображений Сталін. В городі, по грядках німці походили своїми чоботами, повиривали моркву, цибулю. Офіцери бігали з пістолетами за курми, у дворі стояла польова кухня. Постояли, мабуть, з тиждень і пішли далі.
Я бачив уже вдома, як із сторони села Мельниця, вели німці трьох полонених, наших. Німець у чорному сидів ззаду, на дошці воза, з автоматом, полонені були прив’язані за шиї мотузкою до воза, як худоба, із зав’язаними руками ззаду. Я якраз біля хати бовтався в калюжі, один з них каже: «Мальчик, подай водички», німець його штурнув автоматом і поїхали далі. На другий день ми, хлопці, побігли далі. Коли ми побачили біля восьмирічної тепер школи, був хлів штукатурений, троє німців вивели тих трьох розстрілювати, поставили їх під стіну, але двох полонених рушили втікати, одного відразу застрілили, іншого проштовхнули штиком, а один побіг через городи, на вулицю Халапівку і вони його згубили. Німці прибігли на вулицю, там стояла жінка Сича Ігната, вона німцям показала, куди той побіг і вони погнались за ним, чи втік він я не бачив, але потім люди говорили, що він вибіг на поле, там були скошені посіви під аеродром, і, здається, його вбили.
В Степані оставили сім німців і вони почали створювати свою владу. Об’явили: «Хто добровільно хоче бути старостою, поліцаєм, приходьте!». Старостою назначили Хижого, поліцаїв прийшло багато, комендантом назначили Кромфа, його заступником Цецика Василя і багато поліцаїв. Вони зігнали всіх євреїв на берег над Гориню, і загородили для них гето, позначили тих євреїв жовтими кружками на грудях і спині. Через прохідну гонили їх на роботу, строїти моста на р.Горині та клали сошу в «Нових хатах», їсти їм ніхто не давав, тільки грабували їх, особливо відбирали золото.
В 1942 р. частину їх погнали через с. Золоталин під Любашу в ліс, там розстріляли. Потім відібрали сильніших, погнали в ліс за село Калинівка, там вони викопали величезну яму, а потім водили їх до тієї ями і розстрілювали. Я з такими хлопцями, як сам, бігали дивитися, нам було по 12 р., їх підводили до ями по 5 чоловік, біля ями заставляли роздягатись наголо, заходили у яму, над ямою сидів на спеціально зробленій лавці поліцай Цецік з кулеметом і розстрілював цих євреїв. Батьки та матері несли на руках дітей, діти часом падали живими у яму, то німець Франц, який був один серед них, ходив понад ямою і дострілював дітей. Один молодий єврей рушив тікати та поліцай Красовский Миколай та Левко, з гвинтівки застрелив його, й почали вони сміятись: - «Бач хотів утекти». Це було страшне побоїще. І так в Степані євреїв нараховувалось дві тисячі, їх всіх перебили поліцаї, а в основному Цецік В.К. Коли поліцаї закінчили з євреями, німці прислали солдат з Костополя, вони роззброїли поліцаїв, погрузили у машини і везли туди ж, у Любашу, розстріляти їх як і євреїв, але поліцаї розрізали брезенти на машинах, напали на німців, і втекли, німцям тільки трьох втікачів вдалося вбити.
Початок осені 1941р. радянською армією на степанщину було спущено два парашутних десанти, один у Березнівському районі, біля села Рудні - Бобровської, очолюваний майором Медведєвим, там був створений загін Медведєва, а другий тут у нас, поміж селами В. Вербче, М. Вербче, Веліхів та Ромейки, очолюваний ст. лейтенантом Кочетковим. У цьому десанті було троє наших, які тоді служили в армії: з Степаня Чуприна Микола, з М. Вербча Шеремет Арсеній С., з В. Вербча Кошмак Микола О.
Коли вони спустились на парашутах, то втікли від своїх однополчан і пішли додому. Кошмак ще забрав з собою радіостанцію. Чуприна, коли прийшов додому, то йому сказали, що його сусід Кромф - комендант поліції, і про це повідомили Кромфа. На ранок всі поліцаї під командою Кромфа, виїхали на місце спущеного десанту і всіх десантників знищили. Лейтенант Кочетков над річкою у М. Вербчі вбив тільки одного поліцая - Боришкевича Гриця.
Весною 1942 р. із загону Медведєва, були послані люди на зв’язок у Волинську обл. Вони зайшли на хутір Островки до Грищенка Олексія, щоб відпочити і поїсти, але господар хати виявився продажним, він верхом на коні поїхав у м. Степань (12 км) і повідомив німців та поліцаїв. Поліцаї під командою Кромфа, на підводах виїхали на місце, окружили хату і знищили партизан. Одному кричильському (із с. Кричильськ) вдалося втекти через вікно. Тут загинула і прославлена партизанка, мати трьох синів партизан Марфа Іллівна Струтинська, з сином Жоржем. Їх, господар повозив у бомбову яму, що була за пів кілометра від хати і закопав. Потім їх перевезли в м. Ровно на кладовище.
Після того партизани медведєвці прийшли в м. Степань, розігнали німців, одного Франца вбили, іншим вдалось втекти, спалили їхнє приміщення відділення поліції та пошту і пішли.
Степанські поліцаї тоді перетворились у бандерівців і почали далі господарювати. Першими жертвами стали бутейські поляки, всю їхню сім’ю порубали сокирами. Хоронити привезли у Степань, до костела, тут вони біля нашої лікарні і зараз. Потім, у нашому лісництві залишився лісничий з жінкою та двома дітьми, він був із Східної України. Його з жінкою пов’язали, завезли до лісу в ур. Спаське (36 квартал лісу). Його та жінку порубали сокирами, а двох хлопчиків били, взявши за ноги, об пеньок головою. Мені розказував очевидець, який возив їх, Сорока Іван Гаврилович з с. Коросту, це були коростські бандерівці, потім ще й убили лісника. Вони були українці, і жертви, і вбивці.
Весною 1943 р. в Степань наїхали якісь не наші. Вони були частина у німецьких шинелях, а частина у чорних, з великими тризубами на кашкетах. Вони дуже скоро ходили і матюкались не по степанські.
Люди казали, що то наїхали галичаки. Мені довелося бачити, як вони вели низенького дядечка, який ніс за плечима мішок і в мішку було пуд жита, то був поляк з х. Кам’януха, він на х. Труди заробив харчів дітям. Його повели біля спаленого постерунка, там був льох (зараз 2-й корпус санаторія), впихнули його у той льох, там уже лежав один убитий і сокира, і його тою сокирою вбили, ми хлопчаки все це бачили через віконце. Після цього поляки почали тікати із м. Степаня на с. Гута. В нас було два сусіди поляки Стефан Келбасінський та Казімеж Конопінський - коваль, а Стефан був мельник, мав свого вітряного млина, вони теж втікли на с. Гута. Поляки господарювали на Гуті, а бандерівці у Степані. Тоді люди говорили: «Від Кричильська до Постійна - Україна самостійна».
Весною 1943р. я з своїм другом Чумаком Миколою Петровичем (нема в живих) в Неміриному лісі ур. Свидерщина пасли корів. Це було після обіду, коли бачимо тут неподалік від нас з Якимця Юхима лісу, виїхав вершник на карому коні, він під’їхав до ур. Галого болота, там по шляху ішла жінка в сторону села Мельниці. Він направив жінку до лісу, вона іде попереду коня, а він їде верхом за нею, коли вони зайшли у ліс, то ми почули постріл. Десь через годину ми погнали корів у Юхимів ліс, щоб їх попоїти, бо тільки там була вода. Я побачив під суковатою сосною, що лежить та жінка вбита, біля неї лежала біла хустинка і в ній було пару жмень солі, уже окровавленої. Як потім стало відомо, то була мати нашого колишнього бригадира Швайки С. Ф. Вона тоді жила на Гуті між поляками і прийшла до родичів випросити солі, щоб посолити дітям бульбу. А бандерівець вершник був Кудря Василь, називали його «Лампір», його жінка Потапусиха Марія.
Тієї ж весни я пас корів над шляхом Степань - Гута біля Каленикового лісу та біля Буцових хат, де зараз залишилася велика тополя, бандерівці зігнали туда людей і викопали дві ями поперек дороги. Потім нарізали дерев, переложили ями гіллям і засипали землею, щоб як буде їхати поляк з Гути, то упав в ту яму. Цією роботою керував бандерівець з Мельниці Пінчук Гриць (що потім була його жінка Ладуниха), але стало не так, як вони задумали.
В Степань на той час наїхали німці, а бандерівці втекли в ліс. Німцям потрібно було на Гуту до поляків, вони під’їхали до тих ям походили, подивились і пішли до Буцових хат. Забрали Буців, Берника Гриця, Берника Данила, в них ще був хлопець з Нових хат Шустик, далі пішли у ліс, де була клуня Матюши Степана, там ще був наш сусід Новак Микита, забрали і їх. Німці, цих п’ять чоловік пов’язали за шиї вірьовкою і прив’язали до воза як скотину, завели у Степань на міст і скинули пов’язаних з мосту у воду. Я це бачив своїми очима.
Німці у Степані були не довго. Вони боялись ночувати, то на ніч запалювали якусь хату і цілу ніч стріляли, так тоді спалили дуже гарну хату Катюхи Федора, де зараз живе його внук Лазарчук Микола. Далі почалась боротьба між українцями та поляками. Поляки напали на Бутейки, де ночували бандерівці, вони хотіли визволити своїх людей, але потерпіли поразку з великими жертвами. Після цього бандерівці зібрали всі сили і напали на село Гута. Бій ішов три доби, поляки оборонялись, бандерівці окружили Гуту з усіх сторін. У поляків була цегляна школа і її не можна було взяти, вони десь знайшли 45-мм гармату, що залишилась від фронту, але стріляти з неї не вміли, знайшли в Степані Багнія Максима, який у царському війську служив в артилерії наводчиком, завезли його на с. Рудню і почали вони стріляти у ту школу, і тоді поляки почали втікати у сторону Маневич. Хто сильніший утік, а хто слабший залишився, всі були знищені катуванням. Це було перед жнивами, далі почались кроваві жнива.
Гонили з усіх сіл людей з кіньми та волами, щоб зібрати польський урожай. Зганяли людей, молодих хлопців, давали їм сірники, щоб ті ішли і палили всі хати, які залишились, спалили всю Гуту, села Кам’янку, Вірку, Зівку, Їльнік, Ледно, хутір Камянуху і всі хати, які належали полякам. По полі, в пашнях находили багато дітей та жінок. Два брати, Берники Степан та Володя, знайшли у житі дівчинку полячку, вони нагнули дві берези, прив’язали її ноги, пустили дерева і розірвали її живу навпіл. Мені розповідав Шульган Іван Феодосійович з с. Золотолин: - «Я привіз із Золотолина бандерівців туди на жнива, і якогось Марчука, він був від служби безпеки УПА, тут прибіг якийсь бандерівець і доложив йому, що вони у житі знайшли ляхиню. Марчук каже - давай її сюди. Її зараз привели до нього, то була вагітна жінка, вона просила відпустити її, говорила що у неї ще двоє дітей. Марчук дістав з своєї сумки волоку, закрутив їй за шию, обернувся до неї спиною, взяв волоку через своє плече і задушив її. Бандерівці вкинули її мені у віз і заставили завезти до ями, там уже було таких багато. І так ці жнива продовжувались аж до осені.
Після жнив мене забрав той же Марчук, щоб я їх із Золоталина завіз у с. Вулька, там ми приїхали на якийсь хутір. Під’їхали до бідної хати, з хати вийшли чоловік, жінка та двоє дітей: хлопчик і дівчинка.
Марчук із своїми хлопцями повели господарів у хату, я почув крик, їх пов’язали, вивели у комору батьків і дітей, сокирою спочатку побили дітей перед батьками, а потім батьків. У коморі в стінах були шпари і я заглянув у шпар, що вони там роблять. Вони потім вийшли надвір і до мене: - «Що побачив?». Марчук каже спускай штани, дайте йому 20 шомполів, дали, а тепер їдь додому і як кому скажеш, то тобі буде теж що і цим. Я якось уже лежачи доїхав додому і місяць не виходив з хати, поки трохи зажили рани».
Після розгрому с. Гути, в с. Бутейки розташувався відділ Кори. Сам Кора розташувався на хуторі між Бутейками та Вербчем у Гольонка Федора, з ним була жінка чи коханка, якась дуже рижа, і його охоронці. Кора наказав, що, як кого піймають на польській Гуті, то приводити всіх до нього. Це було в жнива, привели вагітну жінку, заставили її викопати яму та й лопатою її вбили а дядько Жирун закопав труп. На другий день привели двох хлопчиків, їх теж заставили викопати яму, а привели їх молоді бандерівці.
Кора сказав господарю, Жируну, щоб той приніс косу, він приніс і дає одному з тих, що привели та й каже:- «На ріж поляків». Той каже, що я не можу. Він кличе ту свою рижу коханку і каже: «На, покажи як треба різати ляхів». Та перерізала шию спочатку тому бандерівцю що не хотів різати дітей, а потім тим двом хлопчикам полякам. Це розповідь господаря хати - Гольонко Федора (Жируна).
В нас була ще одна партизанка - бульбівці. Бульба - Боровець родом з Березнівського району с. Бистричі, він по приходу німців переховувався на Трудах у Вітряків і на Погулянці у Кудри. Він боровся за незалежність України. Створив шеститисячну армію без держави. У свою партизанку він приймав людей різних національностей і українців не вбивав. Розумніші хлопці із бандерівців почали переходити до бульбівців. І в них виникала ворожнеча, почали воювати одні з другими. Бандерівці хотіли вбити Бульбу, але їм цього не вдалось, то вони впіймали Бульбину жінку, вона була чешка по національності і на хуторі Гутвін при допитах її замордували. Почалась серед них війна. Бандерівці ловили бульбівців і жорстоко замордовували.
Так стали жертвами, яких я знаю, перший - чоловік моєї сестри Колович Іван Іванович, та Чвертка, їх впіймали у с. Кузьмівка і повісили. Нашого сусіда - Сича Павла Яковича, та Кривого Володимира, за селом Комарівкою в лісі розділи на голо, прив’язали до дерев і їх заїли живих комахи, при катуванні був присутній друг і сусід Сича Павла, Берник Петро (Тропак). Павло просився, а той сказав, що я його не знаю. Очевидець був Якимець Максим (Олійник). Бульбівців українців було знищено бандерівцями біля трьох тисяч, частина пішла на Чернігівщину, в другу партизанку Сабурова.
Весною 1943 р. ст. Малинськ охороняли німецькі власівці. Вони почули, що в м. Степані партизани зробили повстання. Тоді власівці побили німців, які були у Малинську, забрали зброю, майно і кіньми та пішком прийшли в Степань, щоб разом воювати з фашистами. Бандерівці їх гарно зустріли, власівцями виявились українці та білоруси. Вони ходили по Степані і співали українські пісні. Ми хлопці, бігали дивитись, вони були у німецькій формі, молоді гарні воїни. Бандерівці приготували обід і пригостили їх обідом та самогоном. І на вечір, у Пастовнику розвели по п’ять чоловік, по хатах ночувати, а самі підготували деревяну довбешку, та волоки і заходили в хату де ночують ці власівці, кожного били довбешкою по голові, накидали волоку на шию і додушували. Так їх за ніч перебили всіх. Їх було 45 чоловік. З села Коросту прислали бандерівцям підводи і повозили всі трупи за Чайчишину хату, під Коростів ліс і там корощани їх закопали, а людям об’явили, що то вони німців побили. Я знаю місце тієї могили.
В кінці літа 1943 р. я вигнав пасти корів і тільки загнав туди де зараз хім. склад, як зі сторони Золотолина вилетів літак, «рама» або тоді ще казали санки, дуже він був страшний. У Нових хатах, у дворі Середи Петра стояли бандерівці, вони почали з гвинтівок по ньому стріляти, він полетів у кінець Степаня на Пастовник, розвернувся і полетів на Погулянку, розвернувся знову на Степань і почав бомбардувати і строчити з кулеметів, викинув бомби, і полетів назад загружатись бомбами, а потім прилетів ще один літак. І так вони бомбардували, десь аж до після обіду, я з коровами утік у Грицути Йосипа ліс. Там був колодязь, як літак робив розворот понад лісом, то я опускався по цебринах у колодязь.
Тоді розбомбили і спалили половину Степаня, побили дуже багато людей. Коли закінчували бомбити, то зі сторони Коросту прийшли німці, вони зігнали всіх людей, які залишились в яму, де зараз Лещикова хата, і там їх мали розстріляти, але десь узялась єврейка, яка вміла по німецьки говорити і вижила від німців та бандерівців, розказала німцям, що це невинні люди, а винні повтікали в ліс. Німці відпустили людей і в Степані розділились на дві частини, одна пішла на Бутейки, а друга на Мидськ. З лісу бандерівці попахкали на них із гвинтівок, то вони у селі Мидську за це, зігнали у клуню сто вісімдесят людей і там їх спалили. Люди згоріли живцем. Туди попали два степанці, молоді хлопці - Ярмолюк Петро та Михайло.
Одному тільки малому хлопчику вдалось вижити, його люди висадили з клуні через дірку і він втік. Це був Романцов Микола Григорович, ще живий і живе у Ледному.
Осінню 1943 р. вранці, тільки ми повставали, я вийшов виганяти корів на пашу, коли бачу, із центру щось дуже швидко йдуть в сторону лісу бандерівці. Поки вони спали, то у Степань через Горинь переправився Ковпак зі своїм загоном. Я погнав корів у ліс до села Мельниці і бандерівці розташувались біля нас та біля мельницьких будинків, копали якісь ями. Ковпаківці в Степані пообідали, відпочили і рушили в похід на Мельницю, Мидськ, Гуту. Вони йшли на Волинь. Коли прибігає мій батько та й каже: «швидше втікаймо звідси». Тільки ми рушили втікати, як застрочили кулемети, гвинтівки, батько кричить: - «Падай в розору!». Я впав, але вони по нас не стріляли, ми схопились, зайняли корів і погнали до хати Нікіфорця Якима. Там теж бандерівці залягли, стріляють. Батько побіг до Крисюка Максима, там вінзалишив брата Миколу, а хата Нікіфорця вже горить. Біля Крисюка горить стожок з сіном, горить Юркова хата. Батько забрав брата Миколу і ми пішли на хутір Плиски. Вночі тільки добрались додому, вдома було тихо. На другий день я знову погнав туди пасти корів, там були спалені хати Берників Гриця та Данила (Буцові), Лазарчука Петра (Зеленець), біля хати був вбитий дід, обгорів коли горіла хата, дві хати братів Лук’янців (Штибові). По Крисюковій хаті не стріляли, там не було бандерівців і вона залишилась. У Сичовому лісі в канаві лежало сім вбитих бандерівців і на лисичному болоті теж було сім вбитих, більше я не бачив. Їх повозили в Степань на кладовище і похоронили. Хоронити приїжджали якісь в німецьких шинелях з тризубами.
Після розгрому Гути, в Степані ці хлопці із тризубами спалили костел, спочатку спалили, а потім дістали десь вибухівку і ще й зірвали, упала тільки одна стіна, остальне розібрали. Де зараз наша лікарня, спалили дві школи, одна була навпроти магазину Пінчатника, друга земська, спалили два млини, один був біля валу, другий - де сільгосптехніка. Спалили лікарню, яка була біля Горині, де жив Капля, спалили моста через Горинь, якого побудували євреї, міст був новий, не хотів горіти, то возили від людей солом’яні кулі із Степаня, Коросту та Кричильська, таки спалили, щоб не пройшли совіти.
Так це продовжувалось до зими 1944 року. 14 січня 1944 р. в Степань прийшли радянські війська, бандерівці сховались у лісі, поробили собі криївки. На день ховались, а ніччю полювали на людей: грабували, забирали добру одежу та заготовляли собі добрі харчі, забирали форму у тих, хто приходив з фронту. На початку березня почалась мобілізація на фронт чоловіків до 45 років, під мобілізацію попали брати Колоски, Олександр-батько, Ілля та Гриць, їх повезли у місто Коростень, там був збірний пересильний пункт. Іллю направили у першу частину на західний фронт, Гриця на північний фронт, а батько на пересильному зустрів Чеха Сергія Антоновича, в званні майора, він повертався з госпіталя, після поранення, у свою частину на західний фронт. Чех на пересильному переговорив з тими, що розподіляють і забрав батька у свою частину, в артилерію. І так вони провоювали разом до кінця війни, пройшли всю Польщу і війну закінчили в м. Кенінзберг (Кемнігсберг - П.М.). Чех був командиром батареї, а батько наводчиком гармати.
По приходу Радянських військ у Степань бандерівці нападали на солдатів фронтовиків. В нас та сусідів зупинились фронтовики артилеристи, одного дня їх підняли по тривозі і повезли в село Тростянець, а звідти привезли двадцять два солдати вбитими. Вони в нас лежать в братській могилі, всі вони жертви бандерівців. Після оголошення Перемоги, на третій день батька Колоска та майора Чеха С.А. зразу демобілізували і направили в Степань для встановлення влади. Коли приїхали, то Чех став працювати уповноваженим Степанського раймінзагу, батько зав. обліком землі раймінзагу.
Брат батька - Ілля, перед наступом наших військ у Чехословаччині розміновував мінне поле, попав під мінометний обстріл противника, був тяжко поранений в ліву руку та праву ногу, прийшов з війни інвалідом другої групи. Брат Гриць загинув на фінському фронті, загинув і брат Василь, раніше, при відступі наших військ, на якого не отримали навіть похоронки, безвісті зниклий...
16 жовтня 1945 року у вечері, в хату ввійшли двоє у формі радянських офіцерів з автоматами та наганами, один був у сірій шинелі, а другий в зеленій, це були бандерівці, Немчук Степан Макарович, кличка Сірко та Катюха Степан Олексійович, кличка Соболь, Немчук двоюрідний брат моєї матері. Батько лежав на ліжку читав книжку, я та брат Микола сиділи біля батька на другому ліжку, мати сиділа біля столу, сестра Марія була з немовлям на печі. Немчук взяв на столі губну гармошку, яку мені подарували солдати, походив по хаті погравши і вийшов. Катюха з автоматом в руках ходив по хаті і жував сушені грушки, які сушились на плиті. Немчук з Пінчуком, який був на дворі, ходили до Крота Арсентія, щоб його вбити, але того не було вдома. Немчук повернувся, зайшов у хату і сказав до Катюхи, щоб стріляв і той дав чергу в батька, в голову та груди, мене тільки облило батьківською кров’ю, і пішли з хати. Мати знепритомніла, нам наказали до ранку з хати не виходити, але ми ранку не дочекалися. Я з сестрою Марією через деякий час пішли в центр до Чеха, розбудили його і розказали, що сталося. Після вбивства мого батька, Немчук ще встиг вбити на селі Мельниця капітана райвійськомату Обухова, який прийшов з фронту без одного ока і прокурора Попова. На другий день зійшлися родичі, приїхав Чех і похоронили батька.
Через сорок днів після смерті батька відправили сорокову панахиду. Прийшли родичі: брат Ілля та сестра Ганна з шістнадцятирічною донькою Надією і прийшла Немчукова мати Зоська - теж родичка. Пообідали і сестра Ганна каже: «Навіщо так зробили родичі?» Зоська це почула і розказала сину. Через три дні за ці слова забрали Ганну, її сліпого від катаракти Василя Сича та доньку Надю, їх завезли в ліс і замордували.
До нас ввечері під’їхали підводою і стали забирати кормлену свиню, у хлівчику біля хати. Баба Варка відкрила двері і каже: «Люди добрі залиште сиротинам свиню», у відповідь пролунав постріл і ми всі завмерли. Свиню забрали, а пострілом прострілили корову. Ми вранці зайшли в хлів, лежить корова прострілена в лопатки. Це були бандерівськи заготовителі, які їм заготовляли харчі і сусід Берник Степан Григорович (сліпий Буц.), Ширко Степан Гнатович та Грицюта. Корову ми дорізали, але те м’ясо майже пропало і ми залишилися голі і голодні. Це все продовжувалось, гинули невинні люди.