чотири
сьогодні рівно 4 місяці з тих пір, як провідєніє занесло мене в жопу тундру. ну, точніше, це не справжня тундра - це лісостепова смуга : ) бориспільського району київської області. проте особисто я різниці особливої (на жаль) не бачу. ремонт у квартирі, який (за попередніми прогнозами) мав тривати місяць, ну від сили півтора, ще не закінчився. проте ремонт не можна закінчити - його можна лише зупинити. але це вже інша пєсня. спочатку було весело - ночівлі в друзів, в гуртожитку, в родичів, які лишили в моє тижневе користування свої квадратні метри. а потім - бац! - і набридло. і вже зовсім не весело стало гуляти з восьмої ранку академією за умови, що пари починаються о третій. не весело стало не бачити друзів, бо "развозка" рушає з міста о шостій вечора. зовсім не весело стало перманентно сидіти вдома і не мати змоги ходити на концерти-вистави-презентації-паті-танці-тощо-тощо.
інколи развозку (точніше, вивозку) о сьомій ранку вдавалось проігнорувати й вибратись звідси місцевим транспортом. під гордою назвою "транспорт" шифрується віз задрипана жовта маршрутка, що кожного разу якимось дивом з усіма чотирма колесами і двома майжеавтоматичними дверима доїжджає до метро. але це не єдиний її мінус. найбільше напрягає її розклад: опцій дві - 9 ранку і 4 вечора. і все, більше варіантів немає.
оскільки мій пасьолок переважно дачний, а зараз, відповідно, не сезон (єдиний варіант розваг - йти топитись у калюжу дніпро. благо, до нього метрів 150 і він не замерзає біля берега), то вибірка пасажирів становить 90% будівничих і 9% маньяків-пенсіонерів. я - це той єдиний відсоток, що катається цим ковбойським рейсом, де від нав'язливих оповідачів пошлих і дуже пошлих анекдотів рятує книжка і плеєр... до речі, моя зупинка дуже нагадує легендарну автобусну зупинку посеред поля в фільмі хічхока north by northwest - інколи сама не вірю, що до столиці лише 20 км : )
це була присказка. а тепер до суті - Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, КИЄВЕ!
не так, як на тих каштаново-бузкових плакатах до дня міста, а ...інакше. мені бракує твоїх маршруток в години пік, натовпів у переходах метро, людей-людей-людей на вулицях, маріїнського парку і парку слави, андріївського, набережних, подій, зустрічей, прогулянок і посиденьок, висоток, вічнозламаних ліфтів, психів, скаженого ритму... життя, врешті-решт.
єдиний місцевий бонус - це низьке небо. воно таке темне, зоряне-зоряне і надзвичайно красиве, що хочеться залізти на дах будинку і покласти собі шматочок у кишеню, аби там, у великому місті, мати собі трошки... я обов'язково повертатимусь, аби подивитися на оригінал, але зараз я просто хочу додому...