УУУУУУУУУУПАЛА...
«Ну давай - кричи, стрибай, волай, тупай ногами, бийся головою об стінку! Ти вирвалась, порвалась на клапті, ти почала жити... Що боляче? Ги! Ну сама ж того хотіла. Тепер терпи, дорогенька. Бо ж назад ти все одно не підеш - не така ти, я тебе знаю. Не хочеться більше йти? Падай! Прямо сюди!..»
...Язиком злизую кров з коліна. Поламаний ніготь звисає з великого пальця. Ліва нога не слухається. Між хребцями в спині хрустить сіль, між зубами - пісок. З розпатланого волосся стесаними пальцями виймаю тогорішню суху траву і якісь сині квіточки.... Я дуже високо злетіла і дуже боляче впала. Я впала. Я свого добилась. Великі і болючі фіолетові плями на тілі нагадують про те, як я «брала» висоту. Але мені раптом перехотілось злітати вище...
Я йду. Сліди коротких нерівномірних кроків не схожі на людські. У цьому полі нема нікого, такого як я. Всі вже в дорозі на верх і міцно вхопились зубами за СВОЄ. Вони не збираються падати. Бо це ж страшно і дуже соромно... Вони робитимуть все аби тільки залишитись на висоті. Я тут одна. Хіба є в тому страшна помилка, що я впала?
Тягну свою ногу по теплій землі. Але мені не соромно... Мені не соромно дивитись в вись. Ну да, я високо злетіла і боляче впала. Втім, тепер мені не страшно підніматись знов, бо я вже знаю, що таке падіння. З повним ротом піску, але з невимовним щастям, я йду у напрямку покинутого містечка, де живуть ті, хто не боїться падати. Ми будемо разом, не соромлячись, злітати і падати.
...Бо ж тільки тоді, коли ти зі свистом летиш донизу, починаєш розуміти цінність тієї висоти, яку досягла...