ЖИТОННИЦЯ. P.S
…У день вистави на своїй он-лайн сторінці я побачила напис від Наці «Ну все, Стара, я поїхала, доганяй…» В Житомирі ми були майже одночасно. Зручно розмістившись в орендованій квартирі, ми пошурували в театр. А отут то й буде саме той момент, коли всі читачі захочуть примружити очі, хитро посміхнутись і подумати «Ну і шо, я ж знала\знав, що ти кисло розчаруєшся за витрачений аванс..»
А от і нє! За цих дві години в мені прибавилось більше розуму, ніж за чотири роки в університеті. А за університет, повірте, я плачу більше. Я ніколи не скуплюсь робити інвестиції в себе, бо точно знаю, що через деякий час завдяки цьому я зароблятиму більше. А, знаєте, яка інвестиція найприбутковіша? Інвестуйте в щастя, в те, що приносить вам задоволення! Бо тільки тоді, коли людина щаслива, сита і здорова, вона може нормально працювати. А значить, заробляє більше… Я от завжди заробляю завдяки своєму щастю, а ви?
Після вистави, завдяки якій я колись буду заробляти, ми разом з Вікторовичем і Бондом, які вже чекали нас під театром з коньяком, потопали до нас. Під час посиденьок, Наця згадала, власне, чому хотіла приїхати в Житомир - вона їхала стрибати з мотузкою. Мої вмовляння, застерігання і залякування не подіяли - Наця близько одинадцятої ночі телефонувала зовсім незнайомим хлопцям з мотузками та карабінами і просила їх спихнути її з мосту. Разом зі мною, зрозуміло. Бо ше колись ми з нею домовились, що все перше в житті будемо робити разом.
…Добре, що в ніч перед стрибком ніхто не спав. Бо навіть, якби і спали, то я б все одно рахувала шпалерні зірки на стелі. Ні, не тому, що я боюсь, просто не хотілось. Моя спрацьована інтуїція тоді робила мені черговий звіт. І у ньому йшлося - не твоє…
Наця стрибнула перша, після неї до води кинувся Віталій Вікторович, згодом ще один не менш шалений мотоцикліст. Коли дійшла моя черга, вже стемніло. Було холодно. Відірвавшись від мосту, в очах бликали вогники нічного Житомира. Це був ще один політ в моєму житті. Тільки штучний, тільки несправжній, тільки з мосту. Тільки я його не хотіла…
Це як йти на побачення з тим, хто тобі не подобається - нічого в цьому гидкого чи страшного нема. Просто ніяк. Просто виділилось там кілька гормонів і все. І нічого. Це побачення можна навіть повторити, його чи її можна навіть поцілувати! Тільки ж від цього не стане він більше подобатись, правда? І не захочеться завтра йому зателефонувати. А про справжню любов так просто писати і казати не будеш. Нєєєє, не будеш. Тебе просто буде тягнути туди, де вона є. І все. І ти мовчки, будеш до неї йти, їхати, летіти…
…Я ніколи не напишу вам про любов, я ніколи не напишу вам про небо, я не буду вам писати про справжній політ. Бо там любов, бо небо - то спальня, а літак - ліжко. І з нього просто треба впасти... А на мостах кохання нема, і мотузкою його не прив’язати…