*Вкололася*
Моментами, коли я згадую деякі дні свого минулого, відчуття ніби кров в моїх жилах холоне. Руки таки відчувають холод і знесилення. Я намагаюся відповісти на безліч запитань, які мені не під силу знати.
І лякає навіть не те, що пройшло. Лякає те, що міняється, не з моєї волі на те. Сонце світить вже якось по-іншому, радію я вже якось по-іншому. Аби лиш завжди залишалося по-справжньому! Бо як жити без того сприйняття, без тих думок, з не тим вже теплом?
Стільки інших обставин. Вони змушують мене жити у світі прагматичному і систематизованому, не в моєму радісному світі відчуттів, дотиків і знаків. Я не можу собі дозволити закрити очі, втратити те, чим так дорожила і що вже давно мною втрачене.
А все ж треба змушувати розум бачити, що речі, які є іншими, не обов'язково є поганими. І розуміти ВСЕ теж не дається мені легко.
