Кіноклітка
Ще коли я тільки-но розпочинав своє студентське життя в українській столиці, мене вразило тутешнє розмаїття кіно. Звичайно, я виріс у мільйонному місті - Донецьку, де вже давно були сучасні кінотеатри і показували всі світові прем’єри, на які ми ходили. Але тут, у Києві, я зрозумів, що є інше кіно в кінотеатрах, те кіно, яке ми здебільшого захоплено дивилися перед моніторами комп’ютерів, з потертих дисків, які передавали один одному. Тут це кіно було на екранах. Більше того - його показували в окремих кінотеатрах, в окремі періоди і для окремих людей. І це кіно стало прийнято називати фестивальним.
Сьогодні фестивалі кіно - не лише замануха тих, кому нема куди викинути гроші й кому хочеться потішитися тим, що робиш щось неформатне і вартісне. Сьогодні в українських реаліях фестивальне кіно може бути справжнім бізнесом, нехай і з досить невеликим прибутком. Більше того, таке кіно може бути інструментом політичного і дипломатичного впливу. І такі заходи дедалі активніше проводяться культурними центрами різних країн. І якщо починалося все із Франції, яка щовесни франкофонить Києвом, то сьогодні з нею в боротьбу вступають іспанці, британці, німці, серби, поляки і навіть азіати. Хіба що останні поки континентально, не розбиваючись на етнічні підгрупки.
Люди йдуть на це кіно, дивляться і навіть якщо плюються після тих фільмів, але ж сприймають ідеологічний підтекст на підсвідомому рівні, проникаються культурою того чи іншого народу. Більше того, кіно стає одним із основних джерел інформації про країну, адже це є мистецтво (шкода, звичайно, що далеко не все кіно можна так обізвати!), себто впливає на людину емоційно й часто стає для реціпієнта набагато інформативнішим за сухий сюжет з новин, зліплений молодим журналістом із відео Рейтера.
На тобі проблема турків у Німеччині, арабів у Франції, негрів у Британії. На тобі їхні способи життя, звички, світогляди. І ось ти вже й сам переймаєшся цими проблемами. Ти навіть підсвідомо готовий боротися з ними - тут, в Україні. Себто проблема із суто німецької чи французької стає проблемою маленького українця.
Звичайно, це гіпербола. Звичайно, це не так масштабно. Але це є і за це хочеться поважати країну, яка чинить свій культурний і ментальний вплив. Особливо коли робить це якісно і красиво.
Після появи фестивального кіно різних народів у мене почали з’являтися знайомі, які стали закохані в ту чи іншу країну, той чи інший народ. І так сліпо, не бувавши там, навіть жодного разу не спілкувавшись із корінним населенням. Але будучи впевненим, що то є тобі вже рідне. Ніде правди діти, я і сам захопився Німеччиною саме під впливом німецького кіно. Хоча тверезо можу визнати, що це слабкий кінематограф, значно слабший за той самий російський.
Але тверезіють захоплені Франціями і Британіями хлопчики й дівчатка, коли приходять у посольства і намагаються отримати візи. Вони простоюють у воріт у світ своєї мрії кілометрові черги, відповідають на принизливі запитання, слухають зверхніх представників посольської касти. І моє питання: нащо? Нащо дражнити і фонити, а потім ображати? Напевно, наші європейські друзі думають, що їхнє кіно дивляться якісь інопланетяни і аж ніяк не ті страшні печерні люди українці, про яких по європейському тіві показують хіба сварки політиків, страйки, злиденність і кримінал… Так може визначитеся нарешті, для кого це кіно у цій великій клітці?
Сьогодні фестивалі кіно - не лише замануха тих, кому нема куди викинути гроші й кому хочеться потішитися тим, що робиш щось неформатне і вартісне. Сьогодні в українських реаліях фестивальне кіно може бути справжнім бізнесом, нехай і з досить невеликим прибутком. Більше того, таке кіно може бути інструментом політичного і дипломатичного впливу. І такі заходи дедалі активніше проводяться культурними центрами різних країн. І якщо починалося все із Франції, яка щовесни франкофонить Києвом, то сьогодні з нею в боротьбу вступають іспанці, британці, німці, серби, поляки і навіть азіати. Хіба що останні поки континентально, не розбиваючись на етнічні підгрупки.
Люди йдуть на це кіно, дивляться і навіть якщо плюються після тих фільмів, але ж сприймають ідеологічний підтекст на підсвідомому рівні, проникаються культурою того чи іншого народу. Більше того, кіно стає одним із основних джерел інформації про країну, адже це є мистецтво (шкода, звичайно, що далеко не все кіно можна так обізвати!), себто впливає на людину емоційно й часто стає для реціпієнта набагато інформативнішим за сухий сюжет з новин, зліплений молодим журналістом із відео Рейтера.
На тобі проблема турків у Німеччині, арабів у Франції, негрів у Британії. На тобі їхні способи життя, звички, світогляди. І ось ти вже й сам переймаєшся цими проблемами. Ти навіть підсвідомо готовий боротися з ними - тут, в Україні. Себто проблема із суто німецької чи французької стає проблемою маленького українця.
Звичайно, це гіпербола. Звичайно, це не так масштабно. Але це є і за це хочеться поважати країну, яка чинить свій культурний і ментальний вплив. Особливо коли робить це якісно і красиво.
Після появи фестивального кіно різних народів у мене почали з’являтися знайомі, які стали закохані в ту чи іншу країну, той чи інший народ. І так сліпо, не бувавши там, навіть жодного разу не спілкувавшись із корінним населенням. Але будучи впевненим, що то є тобі вже рідне. Ніде правди діти, я і сам захопився Німеччиною саме під впливом німецького кіно. Хоча тверезо можу визнати, що це слабкий кінематограф, значно слабший за той самий російський.
Але тверезіють захоплені Франціями і Британіями хлопчики й дівчатка, коли приходять у посольства і намагаються отримати візи. Вони простоюють у воріт у світ своєї мрії кілометрові черги, відповідають на принизливі запитання, слухають зверхніх представників посольської касти. І моє питання: нащо? Нащо дражнити і фонити, а потім ображати? Напевно, наші європейські друзі думають, що їхнє кіно дивляться якісь інопланетяни і аж ніяк не ті страшні печерні люди українці, про яких по європейському тіві показують хіба сварки політиків, страйки, злиденність і кримінал… Так може визначитеся нарешті, для кого це кіно у цій великій клітці?