між-великим-і-вказівним
сьогодні готувала вечерю для батьків і себе
для себе, бо зазирнувши до холодильника не побачила в ньому нічого, чим хотіла б перекусити (наприклад стиглого м’якенького жовтаво-зеленого авокадо, бо в Україні, скажу вам, з ними халепа)
для батьків, бо ці найдобріші в світі люди змирилися з усіма моїми дивацтвами і навіть просять мене не купувати продуктів, а натомість витратити ці гроші на поїздку з ними (а поїздки мені взагалі замість хліба))
готуючи, я різала цибулину, яку тримала в долоні. ніж зіскочив і різанув шкіру між великим і вказівним
і цей легкий біль, що посмикує, залишився зі мною поки я готувала (бо ж цибуля - це був лише початок), вечеряла, мила посуд (особливо, поки мила посуд), читала, писала, редагувала інстаграмівські фотки, і зараз, теж
поріз зовсім маленький, його навіть не видно, а пече досі
і нічого з ним не зробиш. можна розплакатися, пожалітися, написати про нього пост у жж, та він не зникне цієї ж миті і біль не зникне.
заклеїти пластирем і жити далі, готувати далі, писати далі. спостерігати це нове відчуття між великим і вказівним. яке воно особливе. бо воно зміниться. у свій час.
так зараз з моїм серцем. так зараз з моєю роботою. так зараз з моєю країною.
для себе, бо зазирнувши до холодильника не побачила в ньому нічого, чим хотіла б перекусити (наприклад стиглого м’якенького жовтаво-зеленого авокадо, бо в Україні, скажу вам, з ними халепа)
для батьків, бо ці найдобріші в світі люди змирилися з усіма моїми дивацтвами і навіть просять мене не купувати продуктів, а натомість витратити ці гроші на поїздку з ними (а поїздки мені взагалі замість хліба))
готуючи, я різала цибулину, яку тримала в долоні. ніж зіскочив і різанув шкіру між великим і вказівним
і цей легкий біль, що посмикує, залишився зі мною поки я готувала (бо ж цибуля - це був лише початок), вечеряла, мила посуд (особливо, поки мила посуд), читала, писала, редагувала інстаграмівські фотки, і зараз, теж
поріз зовсім маленький, його навіть не видно, а пече досі
і нічого з ним не зробиш. можна розплакатися, пожалітися, написати про нього пост у жж, та він не зникне цієї ж миті і біль не зникне.
заклеїти пластирем і жити далі, готувати далі, писати далі. спостерігати це нове відчуття між великим і вказівним. яке воно особливе. бо воно зміниться. у свій час.
так зараз з моїм серцем. так зараз з моєю роботою. так зараз з моєю країною.