ще-про-ідентичність
з’їздила я на весілля до триюрідної сестри
і навіть не в місто, де минули мої шкільні роки, а просто в середовище того міста, яке пам’ятаю з дитинства
і тепер я можу з впевненістю сказати, що воно - те місто - таки сформувало мене-сьогодні
тільки в основному від протилежного
можливо, рівень життя і суворі 90-ті визначили існування всього того, що я в результаті не прийняла і чому не стала монастирищанкою, чому ніколи не сумувала за містом і чому, власне, й не знаю його - окрім тих доріг, якими ходила до школи, у гості, на прогулянку, наче сама була в ньому гостею.
та річ не в місті, і може не в людях. а може і в місті, і в людях. і змісті життя людей у містах. і в моєму змісті життя.
от зміст весілля був у веселощах. природно, чи не так? але для мене - не так. і тому далі - не критика цього конкретного весілля, воно традиційно таке, які і більшість українських весіль, мабуть. традицій, обрядовості, символів - того, в чому для мене власне й сенс - майже не залишилося: всього кілька жінок знали весільні пісні і як слід виводити наречену, різати коровай чи знімати фату, змінюючи її на хустину. це були чи не всі частини обряду. натомість їх було доповнено киданням букетика (для дівчат) і підв’язки для панчох з ноги нареченої (для хлопців), псевдо-еротичними танцями мачо і мачесси й подібними речами. вийшла така мішанина, що доводилося періодично втікати з залу на вулицю - милуватися краєвидом Південного Буга, фотографуватися з сестричками і рятувати цим вечір. а ще - рятуватися від нав’язливих хлопів, які обрали собі за завдання напоїти всіх навколо, включно з собою. двоє з них невдало капітулювали - один до лікарні з розбитою головою (вдарився, падаючи, об кам’яний паркан), а інший просто в невідомому напрямку, може відсипатися десь, тим часом з першим його дівчина поїхала до лікарні, а вагітна другою дитиною дружина іншого залишилася сидіти за столом у залі і чекати на цього принца.
таким чином, це весілля стало для мене заходом для "згадати все". згадати про те, що я відкинула, поїхавши вчитися в університет. що не любити алкоголь / не любити неякісний алкоголь / пити мало / не хотіти пити взагалі - це не відхилення від норми, це норма. що "сонце, якщо ти не вип’єш, я вилию це вино тобі за пазуху" від незнайомого мені досі хлопа - свідчення того, що я правильно обрала свій шлях, життя і коло спілкування. що бути собою означає мати право бути собою, цінувати і відстоювати свою свободу і волю - щодо їжі, напоїв, одягу, взуття, музики, занять, відпочинку, часу.
правду кажучи, я б втратила чотири дні життя через те, що поїхала на це весілля. але я провела ці дні з мамою, складаючи їй компанію у дорозі туди й назад (а їхали ми електричками-автобусами, і тривало це вічність), тримаючи її речі, коли вона мала, як хрещена, супроводжувати наречену. а також із двоюрідними сестричками, які також приїхали на весілля. з ними, до слова, ми й забиралися геть із залу, щоб від нас відстали як однолітки (їхні і мої), так і дорослі (віку наших батьків).
це те, від чого в своїй ідентичності я відмовилася свідомо - викреслила разом із містом, з якого поїхала, сказавши собі "це-не-я". але є і те, чого я не встигла з тих чи інших причин увібрати, але що хотіла б мати як частину себе: знання обрядів і лінії свого роду. я знаю дуже мало про свою родину - лише те, що вдалося розвідати-записати у нечисленні відвідини старших родичів, коли, до моєї радості, вони починали згадувати минуле або гортати альбоми з фото. але я зовсім не знаю традицій: майже жодних церемоній, пісень, страв, обрядів... трішечки лиш із того, що прийшло через маму. і я дуже сумую за бабусями по маминій лінії, що частина їх у мені не така велика, як я б того хотіла.
але, все прекрасно, як є. і те, від чого я відмовилася, таке ж цінне, як і те, що я ввібрала й залишила в собі. а останнє - це ще любов до природи, розуміння і відчуття природи і її ритмів. хто зна, що було б, якби я постійно жила у більшому місті. а так, я знаю, як упізнати горіх, з ядра якого ще знімається гірка молода шкірка :) або які на дотик кроленята :) і як гронами достигають на деревах яблука і ще довго звисають зимові груші. або як стеляться над ставками тумани і пахне сирістю надвечір земля. ця частина ідентичності дуже цінна мені. тому коли мене запитуватимуть про "звідки", обов’язково говоритиму про Черкащину й Монастирище.
і трохи фото, щоб не надто нудними були ці роздуми-спогади :)
~Південний Буг~
~наречена і моя-мама-її-хрещена~
~сестрички і я~
і навіть не в місто, де минули мої шкільні роки, а просто в середовище того міста, яке пам’ятаю з дитинства
і тепер я можу з впевненістю сказати, що воно - те місто - таки сформувало мене-сьогодні
тільки в основному від протилежного
можливо, рівень життя і суворі 90-ті визначили існування всього того, що я в результаті не прийняла і чому не стала монастирищанкою, чому ніколи не сумувала за містом і чому, власне, й не знаю його - окрім тих доріг, якими ходила до школи, у гості, на прогулянку, наче сама була в ньому гостею.
та річ не в місті, і може не в людях. а може і в місті, і в людях. і змісті життя людей у містах. і в моєму змісті життя.
от зміст весілля був у веселощах. природно, чи не так? але для мене - не так. і тому далі - не критика цього конкретного весілля, воно традиційно таке, які і більшість українських весіль, мабуть. традицій, обрядовості, символів - того, в чому для мене власне й сенс - майже не залишилося: всього кілька жінок знали весільні пісні і як слід виводити наречену, різати коровай чи знімати фату, змінюючи її на хустину. це були чи не всі частини обряду. натомість їх було доповнено киданням букетика (для дівчат) і підв’язки для панчох з ноги нареченої (для хлопців), псевдо-еротичними танцями мачо і мачесси й подібними речами. вийшла така мішанина, що доводилося періодично втікати з залу на вулицю - милуватися краєвидом Південного Буга, фотографуватися з сестричками і рятувати цим вечір. а ще - рятуватися від нав’язливих хлопів, які обрали собі за завдання напоїти всіх навколо, включно з собою. двоє з них невдало капітулювали - один до лікарні з розбитою головою (вдарився, падаючи, об кам’яний паркан), а інший просто в невідомому напрямку, може відсипатися десь, тим часом з першим його дівчина поїхала до лікарні, а вагітна другою дитиною дружина іншого залишилася сидіти за столом у залі і чекати на цього принца.
таким чином, це весілля стало для мене заходом для "згадати все". згадати про те, що я відкинула, поїхавши вчитися в університет. що не любити алкоголь / не любити неякісний алкоголь / пити мало / не хотіти пити взагалі - це не відхилення від норми, це норма. що "сонце, якщо ти не вип’єш, я вилию це вино тобі за пазуху" від незнайомого мені досі хлопа - свідчення того, що я правильно обрала свій шлях, життя і коло спілкування. що бути собою означає мати право бути собою, цінувати і відстоювати свою свободу і волю - щодо їжі, напоїв, одягу, взуття, музики, занять, відпочинку, часу.
правду кажучи, я б втратила чотири дні життя через те, що поїхала на це весілля. але я провела ці дні з мамою, складаючи їй компанію у дорозі туди й назад (а їхали ми електричками-автобусами, і тривало це вічність), тримаючи її речі, коли вона мала, як хрещена, супроводжувати наречену. а також із двоюрідними сестричками, які також приїхали на весілля. з ними, до слова, ми й забиралися геть із залу, щоб від нас відстали як однолітки (їхні і мої), так і дорослі (віку наших батьків).
це те, від чого в своїй ідентичності я відмовилася свідомо - викреслила разом із містом, з якого поїхала, сказавши собі "це-не-я". але є і те, чого я не встигла з тих чи інших причин увібрати, але що хотіла б мати як частину себе: знання обрядів і лінії свого роду. я знаю дуже мало про свою родину - лише те, що вдалося розвідати-записати у нечисленні відвідини старших родичів, коли, до моєї радості, вони починали згадувати минуле або гортати альбоми з фото. але я зовсім не знаю традицій: майже жодних церемоній, пісень, страв, обрядів... трішечки лиш із того, що прийшло через маму. і я дуже сумую за бабусями по маминій лінії, що частина їх у мені не така велика, як я б того хотіла.
але, все прекрасно, як є. і те, від чого я відмовилася, таке ж цінне, як і те, що я ввібрала й залишила в собі. а останнє - це ще любов до природи, розуміння і відчуття природи і її ритмів. хто зна, що було б, якби я постійно жила у більшому місті. а так, я знаю, як упізнати горіх, з ядра якого ще знімається гірка молода шкірка :) або які на дотик кроленята :) і як гронами достигають на деревах яблука і ще довго звисають зимові груші. або як стеляться над ставками тумани і пахне сирістю надвечір земля. ця частина ідентичності дуже цінна мені. тому коли мене запитуватимуть про "звідки", обов’язково говоритиму про Черкащину й Монастирище.
і трохи фото, щоб не надто нудними були ці роздуми-спогади :)
~Південний Буг~
~наречена і моя-мама-її-хрещена~
~сестрички і я~