Кіноода любові
"Рівні" (Equels, 2016) - фільм, що змушує тріпотіти серце з першого до останнього кадру.
Подивилася його два дні тому на великому екрані і досі не можу зібрати слів до купи, який він прекрасний. Одного разу побачивши трейлер, я зрозуміла, що не можу пропустити цю стрічку і, хай би там що, повинна глянути її у кінотеатрі.
Звісно, були думки, що це якась чергова лажа про світ майбутнього, а в трейлер дали лише найкращі кадри та найсоковитіші моменти, однак як же я помилялась, як же я помилялась...
Ця стрічка затягує у свій світ з першого кадру, з першого звуку. Сюжет тут щось другорядне, щось, що потрібне лише аби називати цей фільм фільмом, хоча насправді - це одна суцільна емоція, яка переповнює тебе протягом усього перегляду і вибухає у фіналі неймовірно доречним завершенням (там, де і мають завершуватися такі фільми).
Більшу частину часу головні герої мовчать, лише музика, доторки та атмосфера грають свою симфонію і дають зрозуміти, так само мовчки, що і до чого, а в залі кінотеатру не чути жодних перешіптувать та жування попкорну чи то просто я в цей момент занадто переповнена подіями на екрані, а ніж тим, що відбувається навколо. Пишу це, а відчуття, ніби знову сиджу у темному кінозалі, переймаючись, чим завершиться ця історія, ще не знаючи, що це буде один із тих небагатьох випадків, коли крапку зуміли поставити там, де тобі самому хотілося її поставити.
Любителям фантастики не варто шукати у цій стрічці чогось нового і вражаючого. Вона зовсім про інше. Це довершена ода любові, хай і любові у нібито недалекому майбутньому, однак тим не менш тій самій любові, котра змушує писати вірші, пісні, книги і, зрештою, знімати отаке кіно.
Коли останній кадр погас, мені хотілося водночас аплодувати і плакати, проте вдавалося робити лише останнє: щиро, багато, довго.
Дрейк Дорімус, дякую! Ти зняв ще одне кіно (в нього є ще неймовірна стрічка Like crazy), яке хочеться якось подивитися знову.
Click to view