Чи варто іти у кіно на "Гніздо горлиці"
"Гніздо горлиці" - українська стрічка, котра довго йшла до свого глядача (через різні нюанси), але таки з'явилася на великих екранах. Попри не надто оптимістичний синопсис, я вирішила, що мушу її побачити в кінотеатрі.
Поспішаючи на пізній п'ятничний сеанс, навіть не думала, що таких бажаючих буде багато. У нашому майже єдиному кінотеатрі це кіно чи не одне серйозне з усього прокату, тож повірити, що однолітки можуть обрати його для перегляду було для мене вкрай сумнівно.
Однак майже повністю заповнений зал із різною віковою категорією переконав - люди ішли, тому що це українське кіно і тому, що воно їм близьке.
А стрічка й справді про наболіле з максимально точним відтворенням життя в українському забутому цивілізацією селі і контрастами заробляння грошей в Італії. Місцями від правдоподібності хочеться скрикнути, місцями відвернути очі, ще деколи розгніватися так, ніби те, що відбувається на екрані відбувається з тобою. Словом, під час стрічки переповнюють різні емоції, окрім, хіба що байдужості. А фінал не ставить остаточної крапки і дозволяє розмірковувати над стрічкою і зараз, коли пишу ці рядки. Після перегляду прочитала, що режисер зумисне зробив таку розмиту кінцівку і зараз збирає враження у людей. Йому цікаво хто як зрозумів цей фільм.
Між тим після сеансу жіночки виходили заплакані і ще довго обговорювали, що у стрічці нічого не вигадали, бо так воно є. І так, на неї варто іти у кінотеатр, бо хтозна коли ще випаде можливість глянути призера кількох кінофестивалів у легальному доступі.
Єдине, що мене все ж засмучує, то це те, що ми досі знімаємо про сумне, а так хочеться врешті піти в кінотеатр на наше кіно про щось хороше.