пам'ятаємо #ukraine
В історії моєї родини є два факти, які є сплетіням мене з цією землею, з моєю Батьківщино, яку я не в силах покинути і за яку я борюсь більшу частину свого життя.
Один факт, це той що одна дитина з сім'ї мого діда, його сестра, померла в голодомор на першому році життя.
І другий факт, це те що мій прадід загинув в сталінських таборах на Беломорканалі.
Ці два факти мене тримають за серце прив'язавши ланцюгами до цієї землі.
І ще одна історія, яку я сьогодні прочитала у 4ornobile
Моя бабця народилася 1 січня 1932.
Вона не пам'ятає Великого Голоду. Пам'ятає лише затируху і суп на траві 34-35 років. І як щупами шукали заховане зерно. І як, уходячи, перекинули й втоптали в землю останні півкружки якоїсь замоченої крупи, з яких мати збиралася зварити юшку.
Тоді ж, у 32-33, померти просто не встигла. Вже була опухла, як і старші брати та сестри (а була останньою, наймолодшою), і не знали, чи ще дихає. На щастя, повернувся з пошуків батько. Приніс мішечок чи то борошна, чи то зерна якогось. Робили затируху, завертали у тканину і вкладали їй у рота, раптом насмокче.
Вижила.
Батька наприкінці 30-х чи то розстріляли під Бердичевом, чи то захворів і помер у вагоні на Сибір. Ворог народу, що не хтів йти до колгоспу. Бабця досі дуже тепло його згадує.
Ще три роки тому бабця, розповідаючи про це, трохи налякано запитувала, чи за це нічого не буде.
Я це пам'ятаю. І це одна з небагатьох тем, здатна викликати у мене шалену, непереможну лють.
Це моя історія. Це історія мого народу.