Cпідниця кольору хакі або Моя проща до Києва
(Настя Галата, 2010 рік)
Моя прабабця Ганна ще замолоду ходила на прощу до Києва. Прабабця мала рішучий («бойовий») характер і саме її «подвиги» складають більшу частину родинного фольклору (Наприклад, історія про те, як вона вдарила качалкою німця, що тягнув її порося, є справжньою гордістю нашої сім’ї ).
Родинні перекази зберегли купу подробиць того пішого походу до Києва. Відомі навіть імена «групи підтримки» - бабиних подруг Варки і Катерини. Вони, майже як баба Палажка з творів Нечуй-Левицького, ходили «од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до Притиського Миколая». Чесно кажучи, мені давно хотілося повторити їхній шлях і, хай і не з Харківської губернії, але пройти пішки по святих київських місцях.
На жаль, від тих «Миколаїв» у Києві мало що залишилося. На місці Воєнного Миколая стоїть нині Київський палац дітей та юнацтва, на руїнах Десятинного Миколая «воюють» православні київського і московського підпорядкування. Від Доброго і Малого Миколаїв теж лишилися лише згадки… Тому вирішую йти до Лаври. (Від мого будинку це шість зупинок пішки!).
Ретельно збираюся. Чесно дістаю з шафи мою єдину спідницю, оскільки саме таку форму одягу наполегливо рекомендують церковні служителі. На жаль, довжина моєї спідниці аж ніяк не налаштовує на покаянний лад (і обіцяє серйозні неприємності від ревних бабусь). Відкладаю вбік зухвалу міні і вирішую йти в джинсах. Врешті-решт, Господь сказав: «Дай мені твоє серце», - і нічого не додав про одяг…
Іду обабіч автомагістралі. Зупинки через чотири вкриваюся таким шаром пилу, який моїй прабабці і за тиждень дороги не приснився б. Мужньо думаю про вічне. Наприклад, про те, що Києво-Печерська Лавра завжди мала для України особливе значення. І до того моменту, поки Петро I не заборонив монахам мати в келіях чорнило та папір, і не звелів друкувати книги тільки «на вєлікорусском нарєчіі», Лавра була світильником української віри, освіти і культури. У Печерській обителі навіть образ Бога був інший, ніж у Московському царстві! Києво-Печерський патерик розповідає про милосердного Бога, воля якого була для лаврських насельників важливішою за князівську. А в лаврських печерах зберігаються мощі українського богатиря Іллі Муромця, першого іконописця Аліпія, лікаря Агапита, Нестора Літописця…
Черга до печер виявилася чималенькою. Поки вона просувалася, зодягнені в ряси «активісти» вручили мені та сусідам по черзі цілу купу глянцевих буклетиків. «Мабуть, молитовки до святих», - радію я. Але помиляюся! У буклетиках «Спілка православних братств» пояснює «соотєчєствєннікам» про «єдність православних народів під проводом Третього Риму», про необхідність «об’єднання слов’янських народів перед приходом антихриста». Найбільше вразила цитата, яку чомусь приписують Серафиму Саровському: «Россия сольется в одно море великое с прочими землями и народами славянскими, она составит грозное и непобедимое царство всероссийское, всеславянское Гога-Магога, пред которым в трепете все народы будут. Соединенными силами России и других, Константинополь и Иерусалим будут полонены…». Намагаюся не перейматися і проходжу до печер.
Але до печер мене не пускають! Енергійна тітка зі свічної лавки повідомляє, що без спідниці вхід до печер заборонено і, взявши з мене десять гривень «под залог», видає неймовірну спідницю кольору… хакі. Одягаю і відчуваю себе новобранцем на полі бою. Намагаюся думати про те, що ця «брань» - духовна, і «воювати» мені доведеться з гріхами і «духами злоби піднебесної». Намагаюся також переконати себе, що плями на спідниці - від свічного воску… Проходжу далі, а за моєю спиною починають «наряджати» спантеличену іноземку. Вам ніколи не уявити виразу її обличчя!..
Спускаюся сходами у підземелля. По дорозі - ще один «блок-пост» - лаврський послушник перевіряє жінок на предмет помади. Саме в цей момент із мене спадає «казьонна» спідниця. Добре, що під нею були джинси!
«Святі лаврські угодники, моліть Бога за нас», - зітхаю винувато і з благоговінням прикладаюся до святих мощей. За ті майже 100 років, коли тут була моя прабабуся, печери аніскілечки не змінилися. І людські прохання, які звучать під древніми склепіннями, мабуть, такі ж самісінькі. З теплим воском спливають благання допомогти, зцілити від хвороби, врятувати від відчаю… А мені лаврські угодники ніби допомагають зустрітися з молодою прабабцею, худенька постать якої так само схилялася колись при вході до низеньких і вузеньких келій…
Зі світлим серцем піднімаюся сходами наверх. Гарного настрою не псує навіть окрик дебелої прихожанки: «Не дмухай на свічку, задмухаєш іскру Божу!». Твердо кажу собі, що забобони - гріх. І якщо у когось гасне свічка - то це не прикмета швидкої смерті, а всього лише ознака протягу.
...Уже вийшовши з лаврської хвірточки до Дніпра, зашпортуюсь у спідниці кольору хакі, про яку я зовсім забула. З полегшенням знімаю «мілітарі» і повертаюся, щоб здати «обмундирування». У духовній боротьбі воно мені, все ж таки, аніскілечки не потрібне!.
Моя прабабця Ганна ще замолоду ходила на прощу до Києва. Прабабця мала рішучий («бойовий») характер і саме її «подвиги» складають більшу частину родинного фольклору (Наприклад, історія про те, як вона вдарила качалкою німця, що тягнув її порося, є справжньою гордістю нашої сім’ї ).
Родинні перекази зберегли купу подробиць того пішого походу до Києва. Відомі навіть імена «групи підтримки» - бабиних подруг Варки і Катерини. Вони, майже як баба Палажка з творів Нечуй-Левицького, ходили «од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до Притиського Миколая». Чесно кажучи, мені давно хотілося повторити їхній шлях і, хай і не з Харківської губернії, але пройти пішки по святих київських місцях.
На жаль, від тих «Миколаїв» у Києві мало що залишилося. На місці Воєнного Миколая стоїть нині Київський палац дітей та юнацтва, на руїнах Десятинного Миколая «воюють» православні київського і московського підпорядкування. Від Доброго і Малого Миколаїв теж лишилися лише згадки… Тому вирішую йти до Лаври. (Від мого будинку це шість зупинок пішки!).
Ретельно збираюся. Чесно дістаю з шафи мою єдину спідницю, оскільки саме таку форму одягу наполегливо рекомендують церковні служителі. На жаль, довжина моєї спідниці аж ніяк не налаштовує на покаянний лад (і обіцяє серйозні неприємності від ревних бабусь). Відкладаю вбік зухвалу міні і вирішую йти в джинсах. Врешті-решт, Господь сказав: «Дай мені твоє серце», - і нічого не додав про одяг…
Іду обабіч автомагістралі. Зупинки через чотири вкриваюся таким шаром пилу, який моїй прабабці і за тиждень дороги не приснився б. Мужньо думаю про вічне. Наприклад, про те, що Києво-Печерська Лавра завжди мала для України особливе значення. І до того моменту, поки Петро I не заборонив монахам мати в келіях чорнило та папір, і не звелів друкувати книги тільки «на вєлікорусском нарєчіі», Лавра була світильником української віри, освіти і культури. У Печерській обителі навіть образ Бога був інший, ніж у Московському царстві! Києво-Печерський патерик розповідає про милосердного Бога, воля якого була для лаврських насельників важливішою за князівську. А в лаврських печерах зберігаються мощі українського богатиря Іллі Муромця, першого іконописця Аліпія, лікаря Агапита, Нестора Літописця…
Черга до печер виявилася чималенькою. Поки вона просувалася, зодягнені в ряси «активісти» вручили мені та сусідам по черзі цілу купу глянцевих буклетиків. «Мабуть, молитовки до святих», - радію я. Але помиляюся! У буклетиках «Спілка православних братств» пояснює «соотєчєствєннікам» про «єдність православних народів під проводом Третього Риму», про необхідність «об’єднання слов’янських народів перед приходом антихриста». Найбільше вразила цитата, яку чомусь приписують Серафиму Саровському: «Россия сольется в одно море великое с прочими землями и народами славянскими, она составит грозное и непобедимое царство всероссийское, всеславянское Гога-Магога, пред которым в трепете все народы будут. Соединенными силами России и других, Константинополь и Иерусалим будут полонены…». Намагаюся не перейматися і проходжу до печер.
Але до печер мене не пускають! Енергійна тітка зі свічної лавки повідомляє, що без спідниці вхід до печер заборонено і, взявши з мене десять гривень «под залог», видає неймовірну спідницю кольору… хакі. Одягаю і відчуваю себе новобранцем на полі бою. Намагаюся думати про те, що ця «брань» - духовна, і «воювати» мені доведеться з гріхами і «духами злоби піднебесної». Намагаюся також переконати себе, що плями на спідниці - від свічного воску… Проходжу далі, а за моєю спиною починають «наряджати» спантеличену іноземку. Вам ніколи не уявити виразу її обличчя!..
Спускаюся сходами у підземелля. По дорозі - ще один «блок-пост» - лаврський послушник перевіряє жінок на предмет помади. Саме в цей момент із мене спадає «казьонна» спідниця. Добре, що під нею були джинси!
«Святі лаврські угодники, моліть Бога за нас», - зітхаю винувато і з благоговінням прикладаюся до святих мощей. За ті майже 100 років, коли тут була моя прабабуся, печери аніскілечки не змінилися. І людські прохання, які звучать під древніми склепіннями, мабуть, такі ж самісінькі. З теплим воском спливають благання допомогти, зцілити від хвороби, врятувати від відчаю… А мені лаврські угодники ніби допомагають зустрітися з молодою прабабцею, худенька постать якої так само схилялася колись при вході до низеньких і вузеньких келій…
Зі світлим серцем піднімаюся сходами наверх. Гарного настрою не псує навіть окрик дебелої прихожанки: «Не дмухай на свічку, задмухаєш іскру Божу!». Твердо кажу собі, що забобони - гріх. І якщо у когось гасне свічка - то це не прикмета швидкої смерті, а всього лише ознака протягу.
...Уже вийшовши з лаврської хвірточки до Дніпра, зашпортуюсь у спідниці кольору хакі, про яку я зовсім забула. З полегшенням знімаю «мілітарі» і повертаюся, щоб здати «обмундирування». У духовній боротьбі воно мені, все ж таки, аніскілечки не потрібне!.