Юрій МУШКЕТИК: У НАС НЕ НАРОД, А РОЗСМИКАНА МИЧКА
(архів, 2009 рік)
Для мене особисто зустріч з Юрієм Мушкетиком стала зустріччю з юністю. Його роман «Яса» ми, першокурсники факультету журналістики КДУ, потайки читали під партами на лекціях…
З 1958 по 1972 рік Юрій Мушкетик був головним редактором журналу «Дніпро», у постперебудовчі часи очолював Національну Спілку письменників України.
Нині Юрiй Михайлович з ранньої весни до пізньої осені живе на дачi в Кончi-Озернiй пiд Києвом. Колись на «письменницькому хуторі» було шістдесят садиб (сусідами Мушкетика були Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко…). Але сьогодні письменників залишилося всього восьмеро: сусідами Юрія Михайловича є Олександр Сизоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Олег Чорногуз, Валерій Шевчук і Раїса Іванченко. «Хутір» завжди був відкритий усім вітрам, але нещодавно, після того, як поруч з невеликим будиночком Юрія Мушкетика почала зводити «хатинку» донька Юлії Тимошенко, територію обгородили величезним зеленим парканом…
Останнi роки для Юрiя Михайловича були важкими: хвороба, смерть дружини. Однак письменник залишається активним громадянином, який, незважаючи ні на що, вірить у майбутнє України. Нещодавно патріарху української літератури виповнилося 80. Указом Президента Юрію Мушкетику присвоєно звання Героя України.
- Кілька років тому ваша стаття «Прощай, Україно!» викликала величезний суспільний резонанс. Ви писали, що України вже залишилося так мало, що її майже не видно. Що президент стає знаряддям у руках олігархічних кланів, котрі захопили в свої руки всі національні багатства, а народ бабрається на сміттєзвалищах…
- І що ось-ось набуде чинності закон про продаж землі, й тоді селяни вже "законно" стануть кріпаками, як то було за Петра І і Катерини ІІ. Я писав про те, що скрізь туск, байдужість, похилені голови. А ви пригадайте мітинги 1989-1991 років! Які вибухові слова лунали, яка ясна віра летіла в небо… Де вони? Куди поділися? Де наші Наливайки, Богуни, Залізняки? Де Сухомлинські, Довженки? Пішли в брокери, бізнесмени, там "піклуються" про народ і показують приклад, як треба жити?.. На жаль, у нас немає жодної сили, яка б чітко і вповні (як на початку Рух) ставила своїм завданням боротьбу за Україну. Партії борються, щоб пробитися в парламент і стати при владі. З часу написання цієї статті минуло уже кілька років, але, на жаль, нічого не змінилося…
- Хтось із класиків сказав, що люди нині дбають про хліб і забувають, що народ постав із книги. А література завжди давала людині орієнтири в житті, письменників називали володарями людських дум. Хто задає орієнтири в нинішньому суспільстві?
- Орієнтири намагаються задавати політики, але кожен на свій кшталт, кожен на свій бік і кожен на свою користь… А загальнонаціонального ідейного напрямку немає. Я сказав би (можливо, трохи грубо), що народ оскотинюється… Культура занепадає (вже зараз на українських сценах гуцикають у синьому, червоному, жовтому диму тільки зарубіжні гастролери), українською мовою говорить англійський посол, а наші посли й «сенатори» навіть до власних дітей здебільшого бурмочуть чужою…
У мене нещодавно був ювілей, і мені спала на думку одна сентенція філософа Емануїла Канта. Що для нас є найвищим у світі? Найвище в світі - зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас. У наш час цей моральний закон стає все непомітнішим і непомітнішим.
- Чому так?
- Моральні кодекси занепали, занепала культура, занепала книжка, все посіли вигода, гроші. Колись найпершим мораль підтримувало село, з села йшла моральність. А тепер село занепало доконечно, село гине. Нещодавно до мене заїхав знайомий із Житомирщини і розказує, що в його селі вісімдесят хат, кругом села поля заросли вже не бур’янами, а підліском. В селі немає жодного адміністративного будинку. У школі в чотирьох класах семеро дітей. Якої можна чекати культури? Хоча я не ідеалізую село, - всього бувало, і за межу билися, і за худобу лаялися. Але якась глибока моральність, якась правда існувала. Ось я в селі жив. Моя мати була головою одного з найбільших на Чернігівщині колгоспів. Мій дід загинув у Сибіру. А я був найбіднішим учнем у класі…
- Звучить неймовірно. Мати - голова колгоспу, а ви - найбідніший учень?
- Мати як голова колгоспу мала пристойну зарплату в грошах (а не в одних трудоднях, як решта селян). Але вона жодного разу не взяла цих грошей. Я вже був підпарубійком, ходив у клуб на танці у валянках, зшитих з трьох шматків шинельного сукна, і в чунях (це такі склеєні з камери калоші). Я бувало, кажу: мамо, та візьми хоч раз зарплату, купимо мені чоботи, а вона відповідала: не можу, синку, люди зарплат не отримують, значить, і я не маю права. Ось так жили тоді люди. І не тільки моя мати, таких людей багато було. І коли я порівнюю їх із сучасними зверхниками, які «з-під копит» рвуть, щоб щось урвати, то мені просто душа болить. Можливо, ми були трохи наївними, всерйоз сприймаючи гасло Великої французької революції «Всі повинні їсти однаково чорний хліб рівності». І хоча насправді цієї справедливості було дуже мало (а тепер я її й зовсім не бачу), це почуття в мені залишилося. Я й сьогодні душею - з отими, хто в підземних переходах простягає руку за милостинею, з безневинно засудженими, обібраними, пограбованими.
Втім, хороші люди бувають в усі часи і на всіх посадах. От розкажу такий випадок, який стався у моєму селі Вертіївці Ніжинського району. Йшов сорок сьомий, голодний рік. У полі жінки перебирали кагат з картоплею. А йдучи додому, кожна несла трохи картоплі у відерці. Жінок перестріла міліція, тут же склали акт, й одвезли жінок до Ніжина, у в’язницю. Моя мати приїхала коником додому - юшки якоїсь переїсти, а до неї позбігалися родичі заарештованих. Вона їде в район до голови райвиконкому. А та кричить: ти що, Сибіру захотіла? Мати з плачем вийшла, постояла-постояла і, хоч і безпартійна, пішла до першого секретаря райкому, Чотириуса. Той викликав прокурора і з’ясував, що жінок можна взяти на поруки. Мати підписала заяву, але прокурор каже: одного підпису - мало. Тоді секретар райкому каже: «То буде два», бере ручку і підписує. А прокурор, коли Чотириус підписував, аж за руку його схопив, мовляв, це ж для вас смертельний вирок. Але той все одно підписав і людей випустили…
А мати була дочкою куркуля і Сибіру уникла лише тому, що вийшла за бідняка. А скільки селян, хороших господарів, вивезли до Сибіру… От, наприклад, старша материна сестра - Тетяна. Їхній батько був багатенький, мав будинок, худобу…
- А скільки статків треба було мати, щоб вважатися «багатеньким»?
- У діда був сад, дім і одинадцятеро дітей (землі, до речі, було небагато). Його старша дочка, Тетяна, вийшла заміж за наймита. І разом зі своїм чоловіком пасла людську худобу. Село надало їм шість десятин «невдобій», тобто піску. Вони пасли де пасли, а тирлувати (тобто на обіднє доїння) гнали на свою ділянку. Таким чином землю угноїли, і вона почала родити. Спочатку в них була хата з тину, обмазана кізяками, але потім, тягнучи з себе жили, поставили хорошу хату… А тут колективізація. І ось одного разу комбід прийшов їхнє хазяйство описувати. А чоловік мав гвинтівку з австрійського фронту. То він ту гвинтівку кинув у картоплю, а патрони висипав у корито для свиней і зверху бур’яном прикрив. А одне порося проламало тинок, біжить, і патрон у зубах. І чоловіка зразу забрали. А дружину - через два тижні. Рушати в район довелося проти ночі, тож заночували у знайомих. Тітку зачинили у коморі, але селянська відповідальність і обов’язковість у неї були настільки великими (от такі були справжні селяни!), що навіть знаючи, що ніколи вже до села не повернеться, вона вибралася через маленький лаз під стелею і сім верст бігла до себе додому. Бо знала, що корова не доєна, свині й коняка не годовані. Попорала хазяйство, доручила сусідам доглянути за худобою і - назад. А вранці її відвезли до чоловіка, а потім їх разом - до Сибіру…
Діда також у колективізацію забрали. Хоча його ще раніше розстрілювали, куля йому груди наскрізь прошила, але тоді він вижив.
- А за що розстрілювали?
- Розстрілювали за те, що його свого часу від села вибрали уповноваженим на збори до Києва обирати гетьмана. До речі, розстрілював Микола Крапив’янський, батька якого дід свого часу врятував від смерті.
- Той самий легендарний Крапив’янський, командир першої революційної дивізії?
- Так. Микола Крапив’янський у першу світову війну вибився у підполковники, діди в селі згадували, що коли приїжджав, то йшов селом і шабля на коліщатку котилася, а два ад’ютанти ззаду йшли. Потім він у партію вступив, був командиром Української революційної дивізії. А 38-го року його забрали і випустили аж 45-го. Я пам’ятаю, як він повернувся до села з отакенною бородою, у куфайці, влаштувався конюхом у районній лікарні, збирав кусні хліба, а одного разу впав і помер…
- Цікаво порівняти тих «багатих», яких за дві корови висилали до Сибіру, з нинішніми нуворишами...
- Та хіба можна порівняти! Що було в «куркуля»? Будинок, пара коней, трохи землі… І коли я дивлюся зараз на ті палаци та вілли з білого мармуру, які виросли обабіч Дніпра (а від Києва до Канева ви й до Дніпра не підійдете, скрізь стоять вілли, яких я і в Америці не бачив…), то серце крається. Все загарбали, п’ють кров з людей і дивляться, де ще можна щось хапонуть. Я дивлюся на сьогоднішніх очільників, на сьогоднішню владу, і не бачу там людей, яким би боліла доля народу, доля того ж села, і які б клопоталися про майбутнє України.
Інколи слухаю, як депутати у Верховній Раді «працюють». Мабуть, таки правду кажуть, що там 380 мільйонерів із 450 депутатів… Що можна від них чекати? До того ж, мене дуже гнітить падіння морального закону в національному плані. Нікому з них нічого не треба: не потрібна ні українська держава, ні українська мова. Більшість запродалися б сьогодні кому хоч…
Я чув нещодавно, як Путін сказав, що він російський націоналіст у кращому значенні цього слова. І подумав: хто б з наших зверхників міг таке сказати? Та багато хто навіть боїться сказати, що він українець. Оце ідуть вибори, і нема за кого голосувати…
- Справді, часи змінилися, але політика подвійних стандартів залишилася. Коли росіянин каже, що він любить Росію, то це означає, що він патріот, а коли українець каже, що любить Україну, значить, він «бандерівець недорізаний»...
- Та отож. Бандерівець, петлюрівець і так далі… Я хотів би сказати й про ставлення до УПА. У нас спостерігається дуже спрощене сприйняття УПА: або на «ура», або «ганьба». А треба аналізувати причини її виникнення. От візьміть підшивки газет за 1939 рік. Коли Червона армія вступала до Західної України, то як її зустрічали? Сльозами радості, поцілунками. А коли через два роки відступали, їм стріляли в спину. Чому так? А тому, що вони прийшли, роздали людям землю. А коли люди посіяли, землю одразу ж забрали. Виникає питання - для чого ж було роздавати?.. Але це не єдина причина. У Східній Україні церкви закривали, священиків висилали, але це був довгий період. А в західних областях священиків зразу «змели» і в Сибір. А ким для людей був священик? Пастором, вихователем, моральним авторитетом. Звичайно, такі дії не додали авторитету радянській владі.
І таких різких «рухів» було дуже багато. Наприклад, була комуністична партія в Західній Україні. А її зразу розпустили, мовляв, здавайте партквитки. А комуніст відповідає: я двадцять років у партії, за цей партквиток п’ятнадцять років просидів у польській тюрмі в Березі-Картузькій, не здам! А йому: ах не здаси? В Сибір! І коли проаналізувати ці причини, то стане ясно, чому народ підтримував УПА. Адже чому УПА була такою сильною? Бо її підтримував народ. А звинувачувати увесь народ - це останнє діло. Треба спробувати його зрозуміти.
- Ви очолювали Спілку саме в ті часи, коли в ній народжувався Народний рух України. Тепер, на жаль, Рух «зійшов на пси»…
- Нещодавно прочитав про відзначення двадцятиліття Руху. На засідання запрошували й мене. Але я гірко сказав: що святкувати? Те, що Рух розколовся?! Що тепер він нічого не важить?! Ця політична сила справді творилася у Спілці письменників. Бувало, туди приходило стільки люду, що технічні працівники жахалися: «Зараз упаде перекриття другого поверху». Вважайте, що я був «завгоспом» Руху. На початку Рух навіть користувався спілчанськими бланками. У нас версталася «рухівська» газета. І коли її везли друкувати у містечко Камінь-Каширський, що на Волині, чи в Житомир, у супровідному листі я мусив писати, що оплату гарантую. І програму у Спілці писали... Мені гірко від того, що про Рух уже й фоліанти написано, а ім’я письменника і генерала Фоки Бурлачука, автора ідеї його створення, ніде й не згадано... Очевидно, одна з причин розколу цієї політичної сили - наше одвічне отаманство.
До того ж, на превеликий жаль, чимало демократів, які в роки становлення незалежності галасували на мітингах, закликали до справедливості та істини, нині повкублювалися по теплих місцях, на "хлібних" посадах і не хочуть нічого змінювати.
- У вас за плечима чималий журналістський досвід (ви два десятки років працювали в редакції журналу «Дніпро»). Нині, в часи кризи, медіа-бізнес виявився найбільш вразливим (газети і журнали закриваються чи не кожного тижня), а тому найбільш «наляканим». Як би ви, з вершин досвіду, оцінили нинішні ЗМІ, цю «горду запоруку свободи»?
- Я не скажу, що вся преса продажна. Річ у тому, що значна частина преси служить багатим світу цього, так званим олігархам. Але багато журналістів намагаються говорити правду, і в деяких газетах ця правда пробивається до народу. Я читаю й вашу газету, бачу намагання сказати правду. Біда в тому, що навіть коли журналісти пишуть про якісь зловживання, то на це ніхто не зважає. Нікого не судять, не звільняють з посад за крадіжки чи корупцію. А за радянських часів преса робила те, що їй казали. Я багато років був редактором журналу «Дніпро», і пам’ятаю наші «стосунки» з цензурою й ЦК комсомолу…
- Ви друкували в журналі твори тодішніх дисидентів - Світличного, Сверстюка, Стуса. Не страшно було?
- Друкували також твори Михайлини Коцюбинської, Юрія Бадзьо. Друкували під псевдонімами, коли вже жоден журнал їх не друкував. Звичайно, було страшно. Я приносив додому верстку журналу і бувало, цілими ночами думав, як зберегти той чи інший віршик чи статтю. У душі ніби змагалися прокурор і захисник. Прокурор казав: ну що ти мучишся, викресли і лягай спати, скажеш автору, що цензура не пропустила. А захисник заперечував: ну ти ж себе вважаєш порядним, спробуй відстояти. У ваганнях і внутрішній боротьбі минуло безліч безсонних ночей. І врешті-решт 1972 року мене таки звільнили постановою ЦК ВЛКСМ (звичайно, за вказівкою ЦК КПУ). Телефон зразу замовк, друзі перестали заходити… Я, бувало, дітей відведу до школи, сідаю і пишу. І так мені писалося… Я ніби опонував усьому світові. Тоді я написав роман «Біла тінь». Його надрукували в журналі, і зразу на мене накинулася ціла «зграя» критиків. Перший, звичайно, Шамота (він тоді був директором Інституту літератури), скотина, яких мало було. Зібрали у Спілці збори, і написали, що громадськість засудила шкідливий роман Мушкетика. У видавництві роман розсипали…
Але в Москві атмосфера була вільніша, і роман вийшов там. А потім - латиською, чеською, угорською, німецькою, іспанською мовами… Хоча я не скажу, що це був мій найсміливіший роман.
- Ви сказали, що коли були редактором, то у вашій душі боролися прокурор і захисник. А як часто у вашому житті боролися ці прокурор і захисник?
- Час був такий. А часи, як відомо, не обирають, в них живуть і помирають… Багато було страху. На кожних партійних зборах могли людину просто «змолоти». Наприклад, одні збори. Олеся Гончара критикують за роман «Собор». На трибуну виходить письменник Кость Басенко (до речі, порядна людина і непоганий письменник) і починає «нести» на «Собор», мовляв, всі мовчать, але я моряк, я скажу правду-матку. Тоді встає Іван Немирович, який розказує, що ми, мовляв, були на Амурі, пливли на теплоході, а на човниках підпливали китайці і кидали в нас банки з нечистотами. А банки вдарялися об борт і падали назад на китайців. «Так я як моряк морякові тобі скажу, - підсумував Немирович, - ти зрозумів мене, Костя!?» І бичування роману зірвалося… Отакі бували збори.
Або ще такий приклад. Я був у Ірпіні, після сніданку до мене підійшов критик і функціонер Леонід Новиченко і каже: у вашому журналі з’явилося забагато псевдонімів, ви що, не розумієте, що це вам тюрма? Я, мовляв, вас як батько, як старший товариш попереджаю… Того ж дня на партійних зборах у Спілці виступає той самий Новиченко, і раптом тиче пальцем в зал: «А тепер я запитаю свого друга Юрія Мушкетика, - кого він ховає під псевдонімами? Ворогів?».
Мене одразу ж викликали в ЦК комсомолу до завсектором преси, у якого на столі уже були розкладені наші журнали. І почалося… Питає - хто така Ганна Квасик? Я відповідаю, що радянські закони дозволяють псевдоніми. А мені у відповідь: ми вам покажемо радянські закони… Тоді мене врятувало те, що за псевдонімом Ганни Квасик «ховалася» секретар Донецького обкому комсомолу. «Грозу» над моєю головою і пронесло. Але це, звичайно, був лише один із сотень таких випадків…
- І так усе життя…
- І так все життя. Цензура лютувала. Наш цензор був ще більш-менш зговірливий, перед випуском номера ми возили його до ресторану, підпоювали, і він підписував номер. Але, бувало, його заміняв інший цензор, Цвігун. Я запитую в нього, мовляв, куди це поділася стаття з номера? А він потирає руки: «Скрылась в туманной дали!». Навіть до кумедного доходило. У одному часописі друкувалося оповідання, в якому наприкінці писалося, що «він обняв її, поцілував», а далі йшла легенька еротична сценка. І от цензор цю сценку викреслив і дописав: «і т.д. і т.п.». І в номері вийшло: «Він її обійняв, поцілував, і т.д. і т.п.»…
- Ви якось сказали, що життєвий шлях був не завжди таким, яким мав би бути і що мисляча людина повинна інакше проживати життя: жити над річкою, читати книжки…
- Це, звичайно, ідеал. Адже людина має сім’ю, повинна заробляти гроші, годувати дітей. Життя людське - важке. Наші люди витримали дуже багато випробувань. І те, що ми перемогли, наприклад, у війні, то перемогли не завдяки міцності зброї чи «керівній і спрямовуючій» лінії партії, а завдяки людській доброті і людській моральності. Ось я змалюю таку картинку. Село, осінь, дощ. Селом ідуть обірвані, нужденні люди - хто з полону повертається, хто з оточення. І на ніч їх усіх впускали до хат: хворих, коростяних, у вошах… І господиня, у якої на вечерю одна лише картопелька в мундирах, ділилася з ними останнім. І оця людська співчутливість тримала людей на світі. А хто тепер пустить людей до хати, хто з оцих так званих олігархів поділиться своїм незмірним багатством з отією вдовою в селі? Ніхто. Гірко на це дивитися.
- Можна спостерігати, що сучасні письменники дуже часто «печуть» книги», мов млинці. Вам подобаються твори літературних неофітів?
Візьмімо радянські часи. Одне те, що письменники писали українською мовою, для людей уже було свідченням любові до України. Навіть у ті часи з’являлися такі твори, як «Україна у вогні», «Любіть Україну» та інші. Намагалися, як тоді казали, щось «протягнути», сказати якусь правду. Часто ця правда була дуже маленька, і письменник радів, що йому вдалося показати хоч якісь негаразди. Але література жила і намагалася відображати правду життя. І через те мені трохи гірко, що багато письменників від цих принципів сьогодні відійшли, плодять літературну попсу, ставляться до літератури, як до гри. А література ніколи грою не була, література була покликана писати правду, виховувати людей, виховувати порядність, громадську мужність. І зараз, коли я бачу твори, де суцільні матюки та пиятика, це мене засмучує. Хоча справжня література є. У нас хороша жіноча проза: Галини Тарасюк, Марії Матіос, Софії Майданської, Валентини Мастєрової, Марини Павленко. Та й наша українська поезія чи не найкраща в світі. Але у світі її, на жаль, не знають.
- Що вам найбільше подобається з того, що написано? І чи доводилось вам, образно кажучи, спалювати свої рукописи?
- Такого не було. Хоча, звичайно, з того, що я написав, дещо я б сьогодні не друкував. Щось з написаного «померло», але багато чого залишається актуальним і нині.
Найкращими моїми книгами, на мою думку, є історичний роман «На брата брат» та повість «Обвал». (За кордоном, до речі, її дуже високо оцінили, мовляв, це єдиний шедевр радянських часів.)
- В часи, описані в романі «На брата брат», на наших землях не було єдності, - немає її й нині. Чи доживемо ми колись до цієї єдності?
- Мені б дуже хотілося у це вірити. Але, на жаль, у нас поки що народу (у великому значенні цього слова) немає. Це не народ, а розсмикана мичка… Можливо, хоч онуки наші навчаться любити, шанувати й берегти Україну…
Розмову вела Світлана ГАЛАТА
(розмова записана в червні 2009 року) .
Для мене особисто зустріч з Юрієм Мушкетиком стала зустріччю з юністю. Його роман «Яса» ми, першокурсники факультету журналістики КДУ, потайки читали під партами на лекціях…
З 1958 по 1972 рік Юрій Мушкетик був головним редактором журналу «Дніпро», у постперебудовчі часи очолював Національну Спілку письменників України.
Нині Юрiй Михайлович з ранньої весни до пізньої осені живе на дачi в Кончi-Озернiй пiд Києвом. Колись на «письменницькому хуторі» було шістдесят садиб (сусідами Мушкетика були Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко…). Але сьогодні письменників залишилося всього восьмеро: сусідами Юрія Михайловича є Олександр Сизоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Олег Чорногуз, Валерій Шевчук і Раїса Іванченко. «Хутір» завжди був відкритий усім вітрам, але нещодавно, після того, як поруч з невеликим будиночком Юрія Мушкетика почала зводити «хатинку» донька Юлії Тимошенко, територію обгородили величезним зеленим парканом…
Останнi роки для Юрiя Михайловича були важкими: хвороба, смерть дружини. Однак письменник залишається активним громадянином, який, незважаючи ні на що, вірить у майбутнє України. Нещодавно патріарху української літератури виповнилося 80. Указом Президента Юрію Мушкетику присвоєно звання Героя України.
- Кілька років тому ваша стаття «Прощай, Україно!» викликала величезний суспільний резонанс. Ви писали, що України вже залишилося так мало, що її майже не видно. Що президент стає знаряддям у руках олігархічних кланів, котрі захопили в свої руки всі національні багатства, а народ бабрається на сміттєзвалищах…
- І що ось-ось набуде чинності закон про продаж землі, й тоді селяни вже "законно" стануть кріпаками, як то було за Петра І і Катерини ІІ. Я писав про те, що скрізь туск, байдужість, похилені голови. А ви пригадайте мітинги 1989-1991 років! Які вибухові слова лунали, яка ясна віра летіла в небо… Де вони? Куди поділися? Де наші Наливайки, Богуни, Залізняки? Де Сухомлинські, Довженки? Пішли в брокери, бізнесмени, там "піклуються" про народ і показують приклад, як треба жити?.. На жаль, у нас немає жодної сили, яка б чітко і вповні (як на початку Рух) ставила своїм завданням боротьбу за Україну. Партії борються, щоб пробитися в парламент і стати при владі. З часу написання цієї статті минуло уже кілька років, але, на жаль, нічого не змінилося…
- Хтось із класиків сказав, що люди нині дбають про хліб і забувають, що народ постав із книги. А література завжди давала людині орієнтири в житті, письменників називали володарями людських дум. Хто задає орієнтири в нинішньому суспільстві?
- Орієнтири намагаються задавати політики, але кожен на свій кшталт, кожен на свій бік і кожен на свою користь… А загальнонаціонального ідейного напрямку немає. Я сказав би (можливо, трохи грубо), що народ оскотинюється… Культура занепадає (вже зараз на українських сценах гуцикають у синьому, червоному, жовтому диму тільки зарубіжні гастролери), українською мовою говорить англійський посол, а наші посли й «сенатори» навіть до власних дітей здебільшого бурмочуть чужою…
У мене нещодавно був ювілей, і мені спала на думку одна сентенція філософа Емануїла Канта. Що для нас є найвищим у світі? Найвище в світі - зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас. У наш час цей моральний закон стає все непомітнішим і непомітнішим.
- Чому так?
- Моральні кодекси занепали, занепала культура, занепала книжка, все посіли вигода, гроші. Колись найпершим мораль підтримувало село, з села йшла моральність. А тепер село занепало доконечно, село гине. Нещодавно до мене заїхав знайомий із Житомирщини і розказує, що в його селі вісімдесят хат, кругом села поля заросли вже не бур’янами, а підліском. В селі немає жодного адміністративного будинку. У школі в чотирьох класах семеро дітей. Якої можна чекати культури? Хоча я не ідеалізую село, - всього бувало, і за межу билися, і за худобу лаялися. Але якась глибока моральність, якась правда існувала. Ось я в селі жив. Моя мати була головою одного з найбільших на Чернігівщині колгоспів. Мій дід загинув у Сибіру. А я був найбіднішим учнем у класі…
- Звучить неймовірно. Мати - голова колгоспу, а ви - найбідніший учень?
- Мати як голова колгоспу мала пристойну зарплату в грошах (а не в одних трудоднях, як решта селян). Але вона жодного разу не взяла цих грошей. Я вже був підпарубійком, ходив у клуб на танці у валянках, зшитих з трьох шматків шинельного сукна, і в чунях (це такі склеєні з камери калоші). Я бувало, кажу: мамо, та візьми хоч раз зарплату, купимо мені чоботи, а вона відповідала: не можу, синку, люди зарплат не отримують, значить, і я не маю права. Ось так жили тоді люди. І не тільки моя мати, таких людей багато було. І коли я порівнюю їх із сучасними зверхниками, які «з-під копит» рвуть, щоб щось урвати, то мені просто душа болить. Можливо, ми були трохи наївними, всерйоз сприймаючи гасло Великої французької революції «Всі повинні їсти однаково чорний хліб рівності». І хоча насправді цієї справедливості було дуже мало (а тепер я її й зовсім не бачу), це почуття в мені залишилося. Я й сьогодні душею - з отими, хто в підземних переходах простягає руку за милостинею, з безневинно засудженими, обібраними, пограбованими.
Втім, хороші люди бувають в усі часи і на всіх посадах. От розкажу такий випадок, який стався у моєму селі Вертіївці Ніжинського району. Йшов сорок сьомий, голодний рік. У полі жінки перебирали кагат з картоплею. А йдучи додому, кожна несла трохи картоплі у відерці. Жінок перестріла міліція, тут же склали акт, й одвезли жінок до Ніжина, у в’язницю. Моя мати приїхала коником додому - юшки якоїсь переїсти, а до неї позбігалися родичі заарештованих. Вона їде в район до голови райвиконкому. А та кричить: ти що, Сибіру захотіла? Мати з плачем вийшла, постояла-постояла і, хоч і безпартійна, пішла до першого секретаря райкому, Чотириуса. Той викликав прокурора і з’ясував, що жінок можна взяти на поруки. Мати підписала заяву, але прокурор каже: одного підпису - мало. Тоді секретар райкому каже: «То буде два», бере ручку і підписує. А прокурор, коли Чотириус підписував, аж за руку його схопив, мовляв, це ж для вас смертельний вирок. Але той все одно підписав і людей випустили…
А мати була дочкою куркуля і Сибіру уникла лише тому, що вийшла за бідняка. А скільки селян, хороших господарів, вивезли до Сибіру… От, наприклад, старша материна сестра - Тетяна. Їхній батько був багатенький, мав будинок, худобу…
- А скільки статків треба було мати, щоб вважатися «багатеньким»?
- У діда був сад, дім і одинадцятеро дітей (землі, до речі, було небагато). Його старша дочка, Тетяна, вийшла заміж за наймита. І разом зі своїм чоловіком пасла людську худобу. Село надало їм шість десятин «невдобій», тобто піску. Вони пасли де пасли, а тирлувати (тобто на обіднє доїння) гнали на свою ділянку. Таким чином землю угноїли, і вона почала родити. Спочатку в них була хата з тину, обмазана кізяками, але потім, тягнучи з себе жили, поставили хорошу хату… А тут колективізація. І ось одного разу комбід прийшов їхнє хазяйство описувати. А чоловік мав гвинтівку з австрійського фронту. То він ту гвинтівку кинув у картоплю, а патрони висипав у корито для свиней і зверху бур’яном прикрив. А одне порося проламало тинок, біжить, і патрон у зубах. І чоловіка зразу забрали. А дружину - через два тижні. Рушати в район довелося проти ночі, тож заночували у знайомих. Тітку зачинили у коморі, але селянська відповідальність і обов’язковість у неї були настільки великими (от такі були справжні селяни!), що навіть знаючи, що ніколи вже до села не повернеться, вона вибралася через маленький лаз під стелею і сім верст бігла до себе додому. Бо знала, що корова не доєна, свині й коняка не годовані. Попорала хазяйство, доручила сусідам доглянути за худобою і - назад. А вранці її відвезли до чоловіка, а потім їх разом - до Сибіру…
Діда також у колективізацію забрали. Хоча його ще раніше розстрілювали, куля йому груди наскрізь прошила, але тоді він вижив.
- А за що розстрілювали?
- Розстрілювали за те, що його свого часу від села вибрали уповноваженим на збори до Києва обирати гетьмана. До речі, розстрілював Микола Крапив’янський, батька якого дід свого часу врятував від смерті.
- Той самий легендарний Крапив’янський, командир першої революційної дивізії?
- Так. Микола Крапив’янський у першу світову війну вибився у підполковники, діди в селі згадували, що коли приїжджав, то йшов селом і шабля на коліщатку котилася, а два ад’ютанти ззаду йшли. Потім він у партію вступив, був командиром Української революційної дивізії. А 38-го року його забрали і випустили аж 45-го. Я пам’ятаю, як він повернувся до села з отакенною бородою, у куфайці, влаштувався конюхом у районній лікарні, збирав кусні хліба, а одного разу впав і помер…
- Цікаво порівняти тих «багатих», яких за дві корови висилали до Сибіру, з нинішніми нуворишами...
- Та хіба можна порівняти! Що було в «куркуля»? Будинок, пара коней, трохи землі… І коли я дивлюся зараз на ті палаци та вілли з білого мармуру, які виросли обабіч Дніпра (а від Києва до Канева ви й до Дніпра не підійдете, скрізь стоять вілли, яких я і в Америці не бачив…), то серце крається. Все загарбали, п’ють кров з людей і дивляться, де ще можна щось хапонуть. Я дивлюся на сьогоднішніх очільників, на сьогоднішню владу, і не бачу там людей, яким би боліла доля народу, доля того ж села, і які б клопоталися про майбутнє України.
Інколи слухаю, як депутати у Верховній Раді «працюють». Мабуть, таки правду кажуть, що там 380 мільйонерів із 450 депутатів… Що можна від них чекати? До того ж, мене дуже гнітить падіння морального закону в національному плані. Нікому з них нічого не треба: не потрібна ні українська держава, ні українська мова. Більшість запродалися б сьогодні кому хоч…
Я чув нещодавно, як Путін сказав, що він російський націоналіст у кращому значенні цього слова. І подумав: хто б з наших зверхників міг таке сказати? Та багато хто навіть боїться сказати, що він українець. Оце ідуть вибори, і нема за кого голосувати…
- Справді, часи змінилися, але політика подвійних стандартів залишилася. Коли росіянин каже, що він любить Росію, то це означає, що він патріот, а коли українець каже, що любить Україну, значить, він «бандерівець недорізаний»...
- Та отож. Бандерівець, петлюрівець і так далі… Я хотів би сказати й про ставлення до УПА. У нас спостерігається дуже спрощене сприйняття УПА: або на «ура», або «ганьба». А треба аналізувати причини її виникнення. От візьміть підшивки газет за 1939 рік. Коли Червона армія вступала до Західної України, то як її зустрічали? Сльозами радості, поцілунками. А коли через два роки відступали, їм стріляли в спину. Чому так? А тому, що вони прийшли, роздали людям землю. А коли люди посіяли, землю одразу ж забрали. Виникає питання - для чого ж було роздавати?.. Але це не єдина причина. У Східній Україні церкви закривали, священиків висилали, але це був довгий період. А в західних областях священиків зразу «змели» і в Сибір. А ким для людей був священик? Пастором, вихователем, моральним авторитетом. Звичайно, такі дії не додали авторитету радянській владі.
І таких різких «рухів» було дуже багато. Наприклад, була комуністична партія в Західній Україні. А її зразу розпустили, мовляв, здавайте партквитки. А комуніст відповідає: я двадцять років у партії, за цей партквиток п’ятнадцять років просидів у польській тюрмі в Березі-Картузькій, не здам! А йому: ах не здаси? В Сибір! І коли проаналізувати ці причини, то стане ясно, чому народ підтримував УПА. Адже чому УПА була такою сильною? Бо її підтримував народ. А звинувачувати увесь народ - це останнє діло. Треба спробувати його зрозуміти.
- Ви очолювали Спілку саме в ті часи, коли в ній народжувався Народний рух України. Тепер, на жаль, Рух «зійшов на пси»…
- Нещодавно прочитав про відзначення двадцятиліття Руху. На засідання запрошували й мене. Але я гірко сказав: що святкувати? Те, що Рух розколовся?! Що тепер він нічого не важить?! Ця політична сила справді творилася у Спілці письменників. Бувало, туди приходило стільки люду, що технічні працівники жахалися: «Зараз упаде перекриття другого поверху». Вважайте, що я був «завгоспом» Руху. На початку Рух навіть користувався спілчанськими бланками. У нас версталася «рухівська» газета. І коли її везли друкувати у містечко Камінь-Каширський, що на Волині, чи в Житомир, у супровідному листі я мусив писати, що оплату гарантую. І програму у Спілці писали... Мені гірко від того, що про Рух уже й фоліанти написано, а ім’я письменника і генерала Фоки Бурлачука, автора ідеї його створення, ніде й не згадано... Очевидно, одна з причин розколу цієї політичної сили - наше одвічне отаманство.
До того ж, на превеликий жаль, чимало демократів, які в роки становлення незалежності галасували на мітингах, закликали до справедливості та істини, нині повкублювалися по теплих місцях, на "хлібних" посадах і не хочуть нічого змінювати.
- У вас за плечима чималий журналістський досвід (ви два десятки років працювали в редакції журналу «Дніпро»). Нині, в часи кризи, медіа-бізнес виявився найбільш вразливим (газети і журнали закриваються чи не кожного тижня), а тому найбільш «наляканим». Як би ви, з вершин досвіду, оцінили нинішні ЗМІ, цю «горду запоруку свободи»?
- Я не скажу, що вся преса продажна. Річ у тому, що значна частина преси служить багатим світу цього, так званим олігархам. Але багато журналістів намагаються говорити правду, і в деяких газетах ця правда пробивається до народу. Я читаю й вашу газету, бачу намагання сказати правду. Біда в тому, що навіть коли журналісти пишуть про якісь зловживання, то на це ніхто не зважає. Нікого не судять, не звільняють з посад за крадіжки чи корупцію. А за радянських часів преса робила те, що їй казали. Я багато років був редактором журналу «Дніпро», і пам’ятаю наші «стосунки» з цензурою й ЦК комсомолу…
- Ви друкували в журналі твори тодішніх дисидентів - Світличного, Сверстюка, Стуса. Не страшно було?
- Друкували також твори Михайлини Коцюбинської, Юрія Бадзьо. Друкували під псевдонімами, коли вже жоден журнал їх не друкував. Звичайно, було страшно. Я приносив додому верстку журналу і бувало, цілими ночами думав, як зберегти той чи інший віршик чи статтю. У душі ніби змагалися прокурор і захисник. Прокурор казав: ну що ти мучишся, викресли і лягай спати, скажеш автору, що цензура не пропустила. А захисник заперечував: ну ти ж себе вважаєш порядним, спробуй відстояти. У ваганнях і внутрішній боротьбі минуло безліч безсонних ночей. І врешті-решт 1972 року мене таки звільнили постановою ЦК ВЛКСМ (звичайно, за вказівкою ЦК КПУ). Телефон зразу замовк, друзі перестали заходити… Я, бувало, дітей відведу до школи, сідаю і пишу. І так мені писалося… Я ніби опонував усьому світові. Тоді я написав роман «Біла тінь». Його надрукували в журналі, і зразу на мене накинулася ціла «зграя» критиків. Перший, звичайно, Шамота (він тоді був директором Інституту літератури), скотина, яких мало було. Зібрали у Спілці збори, і написали, що громадськість засудила шкідливий роман Мушкетика. У видавництві роман розсипали…
Але в Москві атмосфера була вільніша, і роман вийшов там. А потім - латиською, чеською, угорською, німецькою, іспанською мовами… Хоча я не скажу, що це був мій найсміливіший роман.
- Ви сказали, що коли були редактором, то у вашій душі боролися прокурор і захисник. А як часто у вашому житті боролися ці прокурор і захисник?
- Час був такий. А часи, як відомо, не обирають, в них живуть і помирають… Багато було страху. На кожних партійних зборах могли людину просто «змолоти». Наприклад, одні збори. Олеся Гончара критикують за роман «Собор». На трибуну виходить письменник Кость Басенко (до речі, порядна людина і непоганий письменник) і починає «нести» на «Собор», мовляв, всі мовчать, але я моряк, я скажу правду-матку. Тоді встає Іван Немирович, який розказує, що ми, мовляв, були на Амурі, пливли на теплоході, а на човниках підпливали китайці і кидали в нас банки з нечистотами. А банки вдарялися об борт і падали назад на китайців. «Так я як моряк морякові тобі скажу, - підсумував Немирович, - ти зрозумів мене, Костя!?» І бичування роману зірвалося… Отакі бували збори.
Або ще такий приклад. Я був у Ірпіні, після сніданку до мене підійшов критик і функціонер Леонід Новиченко і каже: у вашому журналі з’явилося забагато псевдонімів, ви що, не розумієте, що це вам тюрма? Я, мовляв, вас як батько, як старший товариш попереджаю… Того ж дня на партійних зборах у Спілці виступає той самий Новиченко, і раптом тиче пальцем в зал: «А тепер я запитаю свого друга Юрія Мушкетика, - кого він ховає під псевдонімами? Ворогів?».
Мене одразу ж викликали в ЦК комсомолу до завсектором преси, у якого на столі уже були розкладені наші журнали. І почалося… Питає - хто така Ганна Квасик? Я відповідаю, що радянські закони дозволяють псевдоніми. А мені у відповідь: ми вам покажемо радянські закони… Тоді мене врятувало те, що за псевдонімом Ганни Квасик «ховалася» секретар Донецького обкому комсомолу. «Грозу» над моєю головою і пронесло. Але це, звичайно, був лише один із сотень таких випадків…
- І так усе життя…
- І так все життя. Цензура лютувала. Наш цензор був ще більш-менш зговірливий, перед випуском номера ми возили його до ресторану, підпоювали, і він підписував номер. Але, бувало, його заміняв інший цензор, Цвігун. Я запитую в нього, мовляв, куди це поділася стаття з номера? А він потирає руки: «Скрылась в туманной дали!». Навіть до кумедного доходило. У одному часописі друкувалося оповідання, в якому наприкінці писалося, що «він обняв її, поцілував», а далі йшла легенька еротична сценка. І от цензор цю сценку викреслив і дописав: «і т.д. і т.п.». І в номері вийшло: «Він її обійняв, поцілував, і т.д. і т.п.»…
- Ви якось сказали, що життєвий шлях був не завжди таким, яким мав би бути і що мисляча людина повинна інакше проживати життя: жити над річкою, читати книжки…
- Це, звичайно, ідеал. Адже людина має сім’ю, повинна заробляти гроші, годувати дітей. Життя людське - важке. Наші люди витримали дуже багато випробувань. І те, що ми перемогли, наприклад, у війні, то перемогли не завдяки міцності зброї чи «керівній і спрямовуючій» лінії партії, а завдяки людській доброті і людській моральності. Ось я змалюю таку картинку. Село, осінь, дощ. Селом ідуть обірвані, нужденні люди - хто з полону повертається, хто з оточення. І на ніч їх усіх впускали до хат: хворих, коростяних, у вошах… І господиня, у якої на вечерю одна лише картопелька в мундирах, ділилася з ними останнім. І оця людська співчутливість тримала людей на світі. А хто тепер пустить людей до хати, хто з оцих так званих олігархів поділиться своїм незмірним багатством з отією вдовою в селі? Ніхто. Гірко на це дивитися.
- Можна спостерігати, що сучасні письменники дуже часто «печуть» книги», мов млинці. Вам подобаються твори літературних неофітів?
Візьмімо радянські часи. Одне те, що письменники писали українською мовою, для людей уже було свідченням любові до України. Навіть у ті часи з’являлися такі твори, як «Україна у вогні», «Любіть Україну» та інші. Намагалися, як тоді казали, щось «протягнути», сказати якусь правду. Часто ця правда була дуже маленька, і письменник радів, що йому вдалося показати хоч якісь негаразди. Але література жила і намагалася відображати правду життя. І через те мені трохи гірко, що багато письменників від цих принципів сьогодні відійшли, плодять літературну попсу, ставляться до літератури, як до гри. А література ніколи грою не була, література була покликана писати правду, виховувати людей, виховувати порядність, громадську мужність. І зараз, коли я бачу твори, де суцільні матюки та пиятика, це мене засмучує. Хоча справжня література є. У нас хороша жіноча проза: Галини Тарасюк, Марії Матіос, Софії Майданської, Валентини Мастєрової, Марини Павленко. Та й наша українська поезія чи не найкраща в світі. Але у світі її, на жаль, не знають.
- Що вам найбільше подобається з того, що написано? І чи доводилось вам, образно кажучи, спалювати свої рукописи?
- Такого не було. Хоча, звичайно, з того, що я написав, дещо я б сьогодні не друкував. Щось з написаного «померло», але багато чого залишається актуальним і нині.
Найкращими моїми книгами, на мою думку, є історичний роман «На брата брат» та повість «Обвал». (За кордоном, до речі, її дуже високо оцінили, мовляв, це єдиний шедевр радянських часів.)
- В часи, описані в романі «На брата брат», на наших землях не було єдності, - немає її й нині. Чи доживемо ми колись до цієї єдності?
- Мені б дуже хотілося у це вірити. Але, на жаль, у нас поки що народу (у великому значенні цього слова) немає. Це не народ, а розсмикана мичка… Можливо, хоч онуки наші навчаться любити, шанувати й берегти Україну…
Розмову вела Світлана ГАЛАТА
(розмова записана в червні 2009 року) .