Про однокласників.
А розкажіть, ви дружите/спілкуєтесь зі своїми однокласниками?
Не знаю, з чого воно мені згадалося, але вот. Свого часу ми з мамою часто переїжджали, і так вийшло, що школу я міняла тричі. Потім ще був коледж і універ, але то вже трохи інакше. Хоча коледж - майже як школа.
І, здавалось би, тут має бути сумна історія про те, як мене гнобили в школі, і як я виросла, і всім показала, але ніт. Бо, як це не дивно, але в жодній з шкіл мене не гнобили. Хоча передумови були, да. Всі ми знаєм, що діти часом жорстокі, а я була хронічно новенька, плюс товста і з бідної родини. І добре вчилася. Сране ко-ко-комбо. Чесно, не знаю, як мене ото все обминуло. Чи, може, я була така товстошкіра, що просто пропускала все повз і не заморочувалась. Хз.
Хоча, мабуть, не в тому справа. Я аж тепер починаю розуміти, як мені пощастило з останньою школою. То була гімназія, і я потрапила в перший набір, коли все дійсно старались робити, як воно має бути, не було ще накатаної колії. І дирекції з вчителями якось вдалося створити в гімназії атмосферу того, що бути розумним - це круто. Добре вчитися і ходити на олімпіади - це круто. Вони вбивали нам в голову, що ми, гімназисти, своєрідна еліта. Ми маєм бути горді тим, що вчимося в гімназії, а не в простій шарашці, і що не кожен зміг пройти відбір і сюди потрапити. Що на виході ми будемо мати більше фори, ніж наші ровесники. В буремний перехідний вік ми навіть форму носили без особливого бунту, бо вона теж була ознакої нашої типу особливості.
Так, зараз такий підхід багато хто осудить, але на той момент це дало свої плоди. Ми (учні) мірялися не доходами батьків чи тим, хто скільки цигарок скурив за школою і як багато уроків прогуляв, а тим, хто має більше здобутків в навчальному плані. Пригадую, в нас був рейтинг класу і рейтинг гімназії, і бути на перших рядках в тому рейтингу було дійсно круто.
В школі в мене були і кращі подруги, і свої компанії. Ми обмінювались подарунками на свята і ходили разом на піцу, запрошували одне одного на дні народження і купляли нові книжки Поттера вскладчину.
А потім я пішла з 9го класу в коледж, і... вічної дружби не вийшло) Ні, ми не губились - як не крути, але жити в одному маленькому місті і обрізати всі контакти не вийде. Ми просто... перестали бути цікаві одне одному. Хтось ще чіплявся за старі зв'язки, але я завжди відрізаю колишніх людей швидко і назавжди. Просто, знаєте, приходить такий момент, коли ти відчуваєш, що ці люди для тебе більше ні про що. Тобі однаково, що в них там відбувається, і байдуже, що вони думають про те, що відбувається в тебе. То навіщо займати простір довкола себе зайвим?
Так сталося і з єдиною подругою, яка після школи пішла зі мною в коледж. Ми були в одній шкільній компанії, потім опинилися в одній групі, і навіть не знаю, здружились, бо дійсно знайшли якісь точки перетину, чи просто перед лицем жорстокого реального світу? :)
Бо в коледжі тепличної гімназійної атмосфери вже не було. І ми, як два безмежно розгублених цуцики, відкривали для себе те, що на парах нема здорої конкуренції за оцінки (бо всім настрати), до занять не треба готуватися (і взагалі, і додатково, бо всім насрати), на контрольних не конче встигнути здати роботу одним з перших (в гімназії за це нараховували додаткових 0,5 балів, а тут всім насрати, головне, здати її взагалі, і хоча би питання на листок переписати). І тут можна було б сказати, що нас почали таки гнобити, але знову ні. Ми просто стали існувати в двох абсолютно паралельних всесвітах, де група двилась на нас, а ми на них, як на інопланетян. Не сварились і не конфліктували, просто відверто не усвідомлювали одне одного.
А потім коледж теж закінчився, і ми вже з одногрупниками розійшлись в зовсім різні боки, і навіть не намагались робити вигляд, що існування одне одного нам цікаве. Знову ж таки, без сварок і образ, просто... чужі і різні люди, волею випадку на якийсь час зведені в одному часі і просторі.
Але залишалась ще подруга. Ми підтримували контакт і коли я пішла з коледжу в універ (не довчилася пів року, просто розуміла, що вибухну, як ще трохи там понидію. Тому зібрала жопу в горсть, здала ЗНО і поступила, куди хотіла - в інститут мистецтв на режисуру). І потім, коли я вчилась в універі, і просто горіла нарешті тим, що я роблю, і навіть ще трошки тоді, коли я переїхала в Одесу. Я чесно намагалась тягнути її за собою, але тут, мабуть, і стала зрозуміла відповідь на моє поперднє питання. Як лише зникли зовнішні фактори, що нас об'єднували, стало зрозуміло, наскільки мало в нас спільного. Мене постійно тягнуло на пригоди і авантюри, а вона вже з 16 років знала, що одружиться із своїм хлопцем, народить йому дитину і буде щаслива в шлюбі. І ні, я не кажу, що це зле чи добре. Але це зовсім інша життєва модель і набір цінностей. І тому коли я поїхала з міста, наше спілкування ставало все рідшим, поки, зрештою, не завершилось зовсім.
Отак обрізалась остання нитка з мого шкільного життя.
Знаю, що однокласники робили кілька разів зустрічі випускників, двічі мене кликали, але першого разу я не була в місті, а потім на ті ж дати в мене була гра, і ну ви розумієте, питання навіть не стояло)
Коли зустрічаємось на вулиці, і впізнаємось, то вітаємось, звісно. А так... чужі, ледь знайомі люди.
Чи шкодую я, що не підтримую ці зв'язки? Швидше, ні. Я гадаю, що в оточенні мають бути ті люди, які цікаві і спілкування з якими приносить радість і задоволення, а не просто багаж з минулого.
Отакий лонгрід) А ви підтримуєте давні контакти? Вважаєте, що старый друг лучше новых двух? Чи школа була для вас пеклом і ви з радістю прокляли і забули всіх однокласників, як лиш вийшли за шкільний поріг? Діліться)