Мама
Складні відносини - це коли людина, від якої пропускаєш найбільше дзвінків, знає про твоє життя чи не найменше з усього оточення.
Не знаю чому так склалося, але, маючи досить велику кількість друзів чи знайомих, мені все частіше не вистачає лише одного друга - мами.
Пам"ятаю, колись у мене промайнула думка "От якщо мене зараз десь хтось приб"є, то шукатимуть мене довго, бо навряд-чи хто знає, де я зараз знаходжусь". Але це було в ті часи, коли ще стояло питання: чи сказати мамі куди я їду? чи попередити, що буду пізно? чи признатись, з ким я гуляла весь вечір? А потім ці питання виникали все рідше, поки зовсім не витіснились з моєї свідомості. І, так само, все рідше ми розмовляли про щось крім необхідних побутових речей, все рідше проводили разом час, все рідше бачились. Все рідше, рідше, рідше...
Все це відбувалось поступово, без видимих на те причин.
І що я маю наразі? Мані 20, мамі 46. Наче велетенської прірви у віці й немає, але час ми разом не проводимо взагалі. Зазвичай, я бачу її ще сплячою. Нам нема про що говорити. Звичка без причин відхиляти дзвінки від абонента "МАМА" вже не піддається викоріненню.
Та все частіше, поклавши слухавку після трицятисекундної розмови, мене здавлюють сльози жалю і образи на себе, таку бездушну скотину, що може приділяти час та увагу кому завгодно, окрім найріднішої людини.
Я не боюсь ризикувати, я не боюсь видаватися хамовитою, я не боюсь зізнаватися в коханні.
Але я так боюсь, що ЇЇ колись не стане, а я так і не зможу сказати таке просте "я люблю тебе, мам"...
Не знаю чому так склалося, але, маючи досить велику кількість друзів чи знайомих, мені все частіше не вистачає лише одного друга - мами.
Пам"ятаю, колись у мене промайнула думка "От якщо мене зараз десь хтось приб"є, то шукатимуть мене довго, бо навряд-чи хто знає, де я зараз знаходжусь". Але це було в ті часи, коли ще стояло питання: чи сказати мамі куди я їду? чи попередити, що буду пізно? чи признатись, з ким я гуляла весь вечір? А потім ці питання виникали все рідше, поки зовсім не витіснились з моєї свідомості. І, так само, все рідше ми розмовляли про щось крім необхідних побутових речей, все рідше проводили разом час, все рідше бачились. Все рідше, рідше, рідше...
Все це відбувалось поступово, без видимих на те причин.
І що я маю наразі? Мані 20, мамі 46. Наче велетенської прірви у віці й немає, але час ми разом не проводимо взагалі. Зазвичай, я бачу її ще сплячою. Нам нема про що говорити. Звичка без причин відхиляти дзвінки від абонента "МАМА" вже не піддається викоріненню.
Та все частіше, поклавши слухавку після трицятисекундної розмови, мене здавлюють сльози жалю і образи на себе, таку бездушну скотину, що може приділяти час та увагу кому завгодно, окрім найріднішої людини.
Я не боюсь ризикувати, я не боюсь видаватися хамовитою, я не боюсь зізнаватися в коханні.
Але я так боюсь, що ЇЇ колись не стане, а я так і не зможу сказати таке просте "я люблю тебе, мам"...