"Золота пектораль"(№1-2 (25-26) ,2014): передмова та інтерв'ю з Василем Слапчуком
У 2013 році вийшов друком роман "Книга забуття" Василя Слапчука.
Вчора головний редактор журналу "Золота пектораль" Володимир Погорецький повідомив, що з'явились паперові версії журналу за 2014 рік (№1-2 та №3-4). У першому номері - моя коротенька прелюдія "Читаючи «Книгу забуття»" і розлога розмова з автором роману. Розмовляли ми наприкінці 2013-ого року - за рік до війни...
ЧИТАЮЧИ «КНИГУ ЗАБУТТЯ»
З творчістю Василя Слапчука я познайомився у 1999 році, прочитавши вірш «Ніч. Яблуня гілкою у шибку стукає…» з книжки «Укол годинниковою стрілкою». Пригадую естетичну насолоду від верлібру, а також радість від думки, що поет, котрий пише настільки мудрі твори, живе поруч, близько, в одному зі мною місті, у Луцьку. Наскільки близько - я, звісно ж, не здогадувався. Та як виявилося згодом, Василь зі своєю мамою Лідією Олександрівною мешкав по інший бік парку 900-ліття Луцька, на вулиці Ветеранів - п’ятнадцять хвилин ходи від мого будинку.
З Василем ми познайомилися у лютому 2007 року. Я пішов до нього разом з директором видавництва «Твердиня» Миколою Мартинюком. Це сталося напередодні луцької презентації моєї книжки «Supraphon», яку й подарував Василеві, а у віддарунок отримав дві поетичні збірки - «Дванадцять ню» і «Сучок на костурі подорожнього». В одній з подарованих мені книжок автор написав: «Радий знайомству - на майбутнє спілкування». З того часу ми спілкуємося часто. Стали друзями. Це одне з тих небагатьох абсолютно невипадкових знайомств, якими дорожу.
Я ціную поезію, прозу, есеїстку, критику Василя Слапчука. Література для нього - це життя, спосіб осмислення людської екзистенції. Занурюючись у глибину питання, Василь уміло сягає правильного дна. Правильного - оскільки у процесі кшталтування своєї істини ніколи не буває категоричним, позаяк знає: майже трансцендентних птахів не ловлять у клітку. Він не йде на художні компроміси заради потрапляння у кон’юнктуру, натомість пише філософські твори, які (скажу за себе, хоча мою думку розділяє чимало любителів літератури) надихають мене - як читача, як письменника і як людину.
Василь Слапчук - автор чотирьох романів «Сліпий дощ», «Дикі квіти», «Осінь за щокою», «Жінка зі снігу». І ось тепер вийшов друком масштабний роман-автокоментар «Книга забуття». Ідея і тема твору - вистраждані, тому й письменницьке просування лезом оповіді є художньо переконливим.
Мені пощастило бути першим читачем цієї потужної книги. Я читав роман по мірі його написання: Василь пересилав мені на електронну адресу щойно написані розділи. Можу сказати, що «Книга забуття» належить до тих рідкісних сучасних творів, які далеко випереджають читацькі очікування. Це книга, до якої українському читачеві треба рости й дотягуватися.
У. Еко належать слова: «Розвинути будь-яку проблему не означає вирішити її: мова може йти лише про прояснення термінології, яка в ній зустрічається, аби уможливити більш глибоке обговорення». У свою чергу В. Гомбрович пише: «Серйозна література питання ставить, а несерйозна - їх вирішує». Слапчукове забуття співвідноситься з пам’яттю приблизно так само, як пристрасний пошук відповідей - зі з’явою невідступних запитань.
Колись я писав в анотації до Василевої книги «Між шляхом воїна і Дао»: «Написання книги - наполегливе і безкомпромісне занурення у глибини художньо-образного світу, яке завжди відбувається на самоті - над зошитом або перед монітором комп’ютера. Тому в процесі творення тексту письменник недоступний читачеві, недоступний літературному критикові. А запитання тим часом накопичуються, оскільки непересічні художні твори викликають неодмінний інтерес до філософії автора, його світобачення». Позаяк роман «Книга забуття» вже написано і він вийшов друком, з’являється нагода поговорити з автором про його новий твір.
Поговорити - попри інфантильну нехіть і небажання анемічного українського читача реагувати на серйозні речі. Поговорити - бо так само, як під час життя слід пам’ятати про смерть, так і у мирний час не варто забувати про війну: готовність будь-якої миті включитися у дискусію на одну з глобальних тем є ознакою духовної зрілості.
ВАСИЛЬ СЛАПЧУК:
«МИР В ДУШІ ОКРЕМОЇ ЛЮДИНИ ЦІЛКОМ МОЖЛИВИЙ»
- Василю, «Книга забуття» - твір обов’язковий. Читач, знайомий з Твоєю біографією, думаю, чекав на появу роману, інспірованого Твоїм минулим - військовою службою в Афганістані. Ти ж ішов до написання довго, наче повертався з війни, яка змінила Тебе фізично, і після якої знайшов сили преобразитися духовно… Які думки з’являються нині, коли останню крапку в рукописі поставлено, коли роман надруковано?
- Якщо українському письменникові вистачає сміливості думати (надіятись або мати переконання), що у нього є читачі, то чому б не припустити, що ті читачі усіма своїми помислами переймаються долею письменника та долею його творів і, звичайно ж, покладають на нього певні закономірні сподівання чи навіть вимоги. Цілком логічно чекати від письменника, який побував на Марсі якихось марсіанських хронік. Справа в тому, що на Марсі я побував ще не будучи письменником, цебто події та обставини, які мене там спіткали, я сприймав у крайньому разі як смугу перешкод і випробувань, але у жодному разі не як матеріал для книги. Це був лише епізод з моєї біографії. У письменницького заняття є серозний ґандж: на все, з чим стикаєшся, починаєш дивитися як на поживу для творчості. Однак творчість повинна керуватися здоровими спонуками. На щастя, у мене не виникало потреби письмової психотерапії. Матеріал же цей - непростий, замішаний на моїй власні крові. Потрібен був час, якийсь додатковий (інший) досвід та чинники, які б докорінно змінили ситуацію, аби я панував над матеріалом, а не він наді мною. Теперішні мої думки ніяк не пов’язані із «Книгою забуття», а зайняті якимись іншими текстами, які також давно вже стоять у черзі до мене, зважаючи на мою куцу виробничу спроможність. Тепер, коли роман вийшов книгою, я повністю звільнився від нього.
- На початку роману Ти пишеш, що перевіряти літературу життям - складна справа, позаяк військовий пафос і романтика не є правдою, а лише приправою до неї. Ідеалізація й справді може мати продовження - запізніле усвідомлення, що все відбулося не так, як про це читалося у книжках. Радянська державна машина формувала ідеологічні стереотипи, їй важко було протистояти. А чи багато Ти знаєш «афганців», які, повернувшись додому, переосмислили (вже у новій державі) те, що з ними колись сталося, і сказали собі те ж, що й Алессандро Барікко, чиї слова наводиш у романі: «Ми повинні навчитися змінювати своє життя, не віднімаючи його в іншого; (…) відкривати самих себе у звичних місцях і ситуаціях, а не в траншеях; переживати найнеймовірніші емоції, не стимулюючи себе допінгом війни (…). Ми повинні створити іншу красу (…)»?
- Переосмислення передбачає певний поступ, розвиток. А його не відбулося. Ситуація безнадійно законсервувалася. Зістарилися речі довкола нас, зістарилися ми самі, однак якісних змін не відбулося. Як на індивідуальному рівні, так і на рівні суспільства. Що власне і ускладнює ситуацію. В минулому ми були зашорені імперськими ідеологічними стереотипами. Будь-яке особистісне бачення осуджувалося і блокувалося. Тому навички, потрібні для самостійного мислення, атрофувалися якщо не цілком, то великою мірою. Те, що іменується зараз українською державою, очевидно ідентифікує себе лише із уламком, який відвалився від моноліту колишньої імперії і не є чимось цілісним та самостійним. У нашої країни відсутня єдина об’єднавча ідея або ж комплекс таких ідей. Держава не запропонувала своїм громадянам власної оригінальної ідеології. А за необхідністю використовує радянські сурогати. Повсюдно панує дрімуча совковість. Без нової ціннісної системи координат, що відмінна від попередньої, переосмислення неможливе. А такої системи нема. Гадаю, якихось кардинальних змін у ставленні до цієї війни ні у її учасників, ні у світі уже не відбудеться. Легше бути універсальним солдатом, ніж універсальним цивільним громадянином. Система буття солдата надто спрощена. Він керується наказами і по суті позбавлений вибору. А в мирний час людина покинута сама на себе. Розмаїття альтернатив приголомшує. У строю твоє місце заздалегідь визначене, обумовлена твоя роль. А в мирному житті ти мусиш самостійно відшукувати себе і вибирати для себе роль. Рятівним може бути лише знання, що і в час війни і у мирний час завдання людини - будувати і укріплювати себе. Але чи багато Ти бачиш довкола себе людей, які б будували себе?
- Головний герой роману Микола Корнелюк потрапляє на війну, не знаючи, що на нього чекає, він не мав особливих підстав над цим замислюватися. Позаду - світлі роки дитинства: літо, пасіка, бджоли, дід з бабою, батьки. (Читаючи розділ «Бджолиний Бог», я проводив паралелі із Довженковою «Зачарованою Десною».) Тож і про армію Миколі не доводиться думати, хіба тоді, коли пацани пропонують йому запалити, а він, відмовляючись, каже, що поки війна не розпочнеться, курити не буде. Але приходить час і його пакують у літак, який приземляється у Кабулі… На іншій паралелі пригадується сімнадцятилітній герой роману Селінджера «Ловець у житі» Холден Колфілд, котрий, декларуючи своє неприйняття війни, припускає, що було би краще, аби його куди-небудь одразу послали і вбили, він не уявляє себе у казармі. Каже: «Якщо коли-небудь буде ще війна, то нехай мене краще зразу виведуть і поставлять до стінки». Селінджеровий Холден Колфілд як літературний персонаж з’явився за вісім років до війни у В’єтнамі. Отже, два юнака - дві полярні позиції, різне усвідомлення. Проте у «Книзі забуття» Ти згадуєш рудого хлопчину, який рішуче заявив, що не хоче бути гарматним м’ясом - він був білою вороною серед призовників. Ти пишеш: «Хтось із нас хотів на цю війну потрапити, хтось хотів її уникнути, і лише він єдиний хотів її заперечити». І все ж Микола Корнелюк - більш типовий персонаж того часу…
- Не знати, яким бійцем був би Микола, він не встиг себе проявити. На перший погляд, хлопець слабкодухий і кволий фізично. Позитивні його риси - старанність і здібність до навчання. Він один із небагатьох, хто закінчив учебку (а це дуже жорстка структура) на «відмінно». Це говорить про намагання виділитися із ряду. Складно вести мову про його потенційні можливості, вони латентні. Юнак тільки формується, він не знає, що проти війни можна протестувати. Що можна бунтувати як герой Селінджера. Йому бракує нетрадиційних зразків, на які міг би рівнятися. Він надто тендітний і ранимий. Він інакше бачить світ, але вважає це своїм ґанджем, тому прагне бути як усі. Щоб потім усіх перевершити в тому, що серед усіх цінується. Для цього йому доводиться постійно переборювати себе. Він намагається пристосуватися до обставин, не здогадуючись, що на обставини можна впливати. Я зумисне не став простежувати подальшу долю героя. Все в його руках. У нього є всі підстави/виправдання, щоб спитися, зубожіти морально, деградувати. Однак, як мені здається, він володіє тими задатками, що не дозволять йому втратити себе. А допомогти Миколі в цьому може той же Селінджер.
- Белетристика (та й не лише вона) передбачає батальні сцени. Але Ти попереджаєш читача, що у романі не буде опису боїв, оскільки «Книга забуття» - книжка «не про постріли, а про канонаду, про відлуння». Проте не кожен читач візьме до рук книжку, у якій без жодного пострілу розповідається про війну (тим паче, що ця тема може багатьох і просто не зацікавити). Чи означає це, що з людей, котрі, захоплюються військовою романтикою або ж думають, що це їх не стосується, завжди можна буде сформувати армію, а відтак осмисленому миру в душі однієї людини завжди загрожуватиме войовничий хаос, який громадиться у душах сотень інших? Війна, яка існує в нашій уяві потужною візуальною картиною, насамперед точиться на прихованому рівні - на рівні окремої людської душі. Тож і перемогти можна на тому ж рівні?
- Реалізовуючи задум «Книги забуття», я свідомо відмовився від белетристичного ракурсу. Мереживо та рюшечки белетристики мене не тільки не влаштовували, а відвертали і відштовхували. Я не хотів оздоблювати цю тему, я прагнув її оголити. Дуже легко можна було скотитися до мелодрами. Я ж намагався привернути увагу до драматизму доль без наміру розчулити читача. Нехай читач сам визначається в своїх зацікавленнях. Я сказав те, що вважав за потрібне сказати. А читач читає те, що хоче читати. Я орієнтувався б на читача, якби писав детектив чи трилер. Я розраховую на читача, який у читанні шукає не тільки розваги, але й здатний співпереживати і співмислити. Напевно, таких небагато. Що ж нехай це буде книга для спеціалістів. Стосовно перемоги. Починав я роман з надією, ймовірно, навіть з вірою у те, що вона можлива. Однак ближче до завершення остаточно її розгубив. Власне зневірився я в процесі начитувань. А перечитав я гору літератури, яка мала б допомогти мені зрозуміти особливості стосунків людини і війни. І прийшов до невтішних висновків: хаос у душі людини - природний її стан. Все те, що відбувається у світі, - лише проекція того, що діється в людській душі. Хоча я переконаний, що мир в душі окремої людини цілком можливий. Але навряд чи він можливий без Бога.
- Окрім того, що у романі немає батальних описів, у ньому немає надмірно-експресивного змалювання фізичного стану «афганців». Маю на увазі сцени з розділів «Світло в порожній хаті» (приїзд Ганни у київський шпиталь) та «Переживання місцевого значення» (танці на милицях). А для багатьох із них з певного моменту життя перетворилося на щоденну боротьбу…
- Це можна назвати боротьбою, але для когось це так і залишається життям. Буденне життя - це бовтання у стоячій воді. А тут враз потрапляєш у якийсь вир, тебе підхоплює течія. Можна віддатися на волю цієї сили або ж спробувати гребти проти течії. Боротьба має різні форми. Хтось бореться за життєві блага, а хтось за саме життя. Однак світ не обов’язково сприймати як місце боротьби чи поле бою. Можна розглядати світ як недостатньо добре облаштоване місце, де ти себе виявляєш, утверджуєш, реалізуєш. І дивитися на цей процес не як на протистояння, а подолання. Особливості війни не в тому, що там гинуть люди. З приводу війни в Афганістані доводилося чути думку, мовляв, не варто драматизувати: на дорогах України у автокатастрофах за рік гине більше людей, ніж загинуло в Афганістані за всі роки війни. Можливо й так. Але дороги - це зумисне облаштоване місце для пересування. І якщо дотримуватися правил дорожнього руху, які забезпечують безпеку, жертв буде значно менше. Справа в тому, що померти можна і за обіднім столом, подавившись кісткою. Однак усе це - нещасні випадки. А війна - це місце смерті. Смерть на війні не випадкова, а закономірна. Ти знаходишся тут, щоб убивати, щоб бути вбитим. Смерть на війні не просто передбачувана, а запланована. Мені хотілося рівним тоном розповісти про речі страшні й трагічні - без спекуляцій, нагнітання і роздирання тільняшки на грудях.
- Розділи «Книги забуття» чергуються - художні з публіцистичними, в яких більше теоретизування і які можна уявити частиною дисертаційного дослідження чи монографії. Це стильове поєднання - своєрідна пастка для читача. Оскільки є цілком логічним очікування, зважаючи на жанрову ознаку твору (навіть якщо під назвою значиться - роман-автокоментар), кульмінаційного сплеску саме на території художнього тексту. Проте я переконаний, що ефект цілковитого авторського панування над текстом спостерігається саме у розділах, які позначені як автокоментарі. (Із граничною художністю читаються, приміром, епізоди, зафіксовані фразами: «Так, війна - це я! А тепер всі хором повторюйте за мною: «Війна - це я». Чи, може, хто думає, що він непричетний? Війна - це я…»; «Я - Сартр!») Тим паче, що Дайта і Міка, навіть беручи до уваги автобіографічність роману, є персонажами літературними. Тож і на задекларовану публіцистичність у такому разі можна глянути під іншим кутом… Я хочу сказати, що читацьке очікування у «Книзі забуття» ламається автором - у нетривіальний спосіб, а розмежування двох стильових компонент відбувається на більш глибокому - аніж це може здатися на початку - рівні. Наскільки мої роздуми співпадають/різняться з авторськими?
- Я шукав форми, яка б дозволила розкрити тему якомога повніше. Зрозуміло, неможливо виповісти все одним твором. Такого завдання і не було. Хотілося сказати бодай щось. Не стану зводити ідею твору до двох слів. Якби я міг обійтися двома словами, то не писав би роману. Насправді основа твору - розділи-автокоментарі. Тут щільність тексту максимальна. Вставки-оповідання своєрідні ілюстрації. Робилося це без прицілу на читача. У процесі писання зважаєш лише на вимоги твору. На той момент важливі тільки стосунки з текстом. Було б несправедливо будувати ці стосунки за посередництвом читача. Нехай читач вибудовує власні стосунки із текстом. А текст буде посередником між мною і читачем. Мені йшлося не про розмежування стилів, а про їх поєднання у певну цілісність. У будь-якому випадку, коли робиш річ, якої б складності вона не була, розраховуєш на адекватність її сприйняття. Неможливо писати без довіри і поваги до гіпотетичного читача. Зрештою, лише читач виправдовує доволі сумнівне письменницьке заняття, без нього воно набуває ознак хворобливості.
- Розмови автора з сином Мікою - це серйозні розмови про війну. Хоча й на зрозумілому для дитини рівні. Розмови з дружиною Дайтою - на рівні, зрозумілому для жінки. На складні теми, мабуть, так і треба розмовляти - зрозуміло?
- Завжди хочеться бути зрозумілим. Однак первинним є прагнення виразити смисл. А смисл диктує форму і мову вираження. Проте якщо у смислу є адресат, доводиться враховувати рівень, на якому той здатний зчитати цей смисл. Гадаю, будь-яку ідею можна виразити багатьма способами і різними засобами. Важливо, щоб ідея у процесі переформатування не спотворювалася.
- Війна, син, мати - не новий у літературі тематичний трикутник. Згадаймо вражаючий хрестоматійний твір Олександра Довженка «Мати», у якому йдеться про жінку, яка прихистила двох солдатів і залишилася з ними до останньої миті життя - «просила милостиню для дітей чужих». Чи геніальне оповідання «Взыскание погибших» Андрія Платонова - твір, у якому розповідається про матір, котра повернулася додому оплакати вбитих синів. (Повернення загинувших (Взыскание погибших) - зворушливе ім’я однієї з ікон Божої Матері, яка з любов’ю опікується нами всіма…) Матері з оповідань Платонова та Довженка чинять так згідно веління своїх сердець, не думаючи про те, що з ними станеться. Я сказав би, що у них навіть немає вибору, він їм не потрібний - життя синів є їх справжнім життям, без дітей - сенс є лише в оплакуванні й молитві. І своїми вчинками вони попирають смерть - якраз правдивість цього пафосу не поставиш під найменший сумнів… Це той варіант літератури, коли не йдеться про мистецтво, позаяк письменницька вправність стає інструментом у вищій області - в області людського духу і віри. Це майже євангельський космос… Ганна з «Книги забуття» - мати, яка дізнавшись про синове каліцтво, навіть йде до груші, аби скінчити те, що, здається, немає змоги пережити - це стає крайньою межею у гойданні маятника: допоки скалічений син живе, мати теж мусить жити, хоча б і через силу. Твоїй мамі Лідії Олександрівні довелося пройти через усі ці випробовування і страхи…
- Ганна, мати Миколи, звичайна затуркана життям сільська жінка. Вона рано овдовіла, зосталася з малим сином та паралізованою свекрухою. Жінка якщо й очікувала щось від життя, то очікування те пов’язувала із сином. Трагедія підстерегла її в момент, коли вона думала, що все найгірше позаду. Ганна настільки приголомшена горем, що втрачає здатність мислити. Її воля повністю паралізована, єдине, що вона відчуває, - біль. У неї немає сил дивитися на муки сина. Відчай жене її до груші самогубців. Дід Кулко перешкоджає їй вчинити задумане, проте біля саме тієї груші жінки (мати) помирає сама для себе. Відсторонюється від власного болю, який її паралізував, заради можливості діяти - вертати до життя сина. Щодо моєї мами, то вона не є прототипом Ганни, мені доводилося бачити багатьох матерів у шпитальних палатах. Моїй мамі Лідії Олександрівні випав важкий шлях, однак вона не розгубила себе на цьому шляху, не втратила, а навпаки набула. Мама не дозволила обставинам перемогти себе.
- Окремою темою у романі є стосунки «афганців» та дівчат. У мороці фізичних вад, інтимних спілкувань важко вихопити світле людське обличчя, людяний образ, позаяк важко розвернути оповідь у мирне русло, забувши, що й ці стосунки несуть на собі відбиток війни…
- Моральний кодекс солдата доволі специфічний. Позбавлений людського буття і людського спілкування, він зациклюється на певних речах. Укріплюючи свої слабкі місця, солдат налаштовує себе на те, що, повернувшись до цивільного життя, буде пити все, що горить, і трахати все, що ворушиться. Хлопці прийшли з війни, наче з морозу, тепер цинізм, яким вони себе підбадьорювали, поволі виходить з них подібно до зашпорів. До певної міри поведінка вчорашніх солдатів диктується бажанням надолужити втрачене.
- Дитячі Миколині видіння, коли йому бачиться ангел-охоронець, з часом уриваються. Проте пліч-о-пліч з ним крокують двоє - незримі Янек і Цезар. Один рятує, другий занапащає… Теїстичний контекст для Тебе є важливим. Якщо відкинути олітературену дійсність і перевести погляд з Миколи на Тебе, тодішнього, котрий повернувся додому - а все змінилося… Що врятувало Тебе?
- Коли мова йде про світ, то нічого, власне, не змінилося. Люди продовжували жити так, як і жили раніше. Змінився лише мій фізичний стан. Я повернувся з війни, але не повернувся до дому свого дитинства, своєї юності. Я переніс свій дім в інше місце. Я продовжив своє життя серед людей, які не знали мене інакшим. Попри конкретні й відчутні втрати, моє повернення з війни було просуванням вперед, а не відходом назад. Я не знаю, що конкретно мене врятувало. Гадаю, що мене врятувало все. Найперше, мабуть, той спосіб мислення, який мені дав Бог. Я не сприймав своє буття у трагічному світлі. Звичайно ж, мама. Інші люди. І випадкові, і невипадкові. Я дуже швидко повернувся до нормального життя, специфічного, але нормального.
- Чому Янек убиває Цезаря? (Хоча, вочевидь, слово «убиває», зважаючи з ким маємо справу, слід узяти в лапки: Цезар не з тих, із ким можна аж так легко впоратися.) І все ж - навіщо Янекові тримати у портфелі револьвер з глушником?
- Це ж війна. Цезар також стріляв у Янека (принаймні так стверджує Микола). Такі правила цієї шахової партії. Цезар - ботанік, можна припустити, що вечорами він грає на кларнеті. Або ж не грає, щоб не привертати до себе уваги, оскільки ще не придумали глушника для кларнета, а тільки носить його з собою у портфелі. Глушник для кларнета суттєво міняє сенс гри. Нечутною музикою нікого не вразиш. Якщо музика не звучить у тебе в голові, то це тільки вправи для пальців. Якщо ж музика звучить у тебе в голові, то можна обходитися і без кларнета. Зовсім інша справа із револьвером. Відсутність звуку не міняє смислу пострілу. Усі ми пожиттю носимо чимало речей, які нам ніколи не пригодяться. Не можна сказати, що револьвер не став Янекові у пригоді. Загалом же, убивство Цезаря - спосіб повідати читачеві, що в Миколи все гаразд.
- Василю, Ти з повагою згадуєш академіка Сахарова, який засудив окупацію Афганістану радянськими військами. Пишеш: «Для цього потрібно значно більше мужності, ніж для того, щоб упасти на амбразуру дзоту». І далі: «Якби тепер мене призвали на війну, навряд чи я став би дезертиром, таке вже сформувалося моє розуміння обов’язку, такий у мене склад крові, але я з усіх сил відстоював би своїх синів, і чужих дітей також. Обов’язок перед дітьми вищий від обов’язку перед державою». Де криється спільний знаменник між словами А. Д. Сахарова і Твоїми?
- Не знаю, що можу додати до того, що вже сказав. Сахаров зважився протиставити себе державній машині, щоб відстояти мене і таких, як я. Дивовижно, але він виявився самотнім. Ну, може, не зовсім самотнім. Бродський з-за бугра відгукнувся циклом віршів. Олесь Гончар у щоденнику за 28.12.1979 р. нотує: «Приходжу в ЦК. Скликано небагатьох: кілька міністрів, генерали, від інтелігенції тільки ми з Патоном. Не розумію, в чому річ. І нарешті заходять члени ПБ. Щербицький інформує про особливої ваги телеграму: вводяться наші війська до Афганістану. Ще цього нам бракувало! Можливо, там уже ллється кров наших юнаків, а тут... Все зловісно. Тривожно. Неясно. Хмари згустились до краю». Не без співчуття, як бачимо. 11.11.1982 р. Гончар на смерть Брежнєва реагує записом, у якому згадує, що генсек розхвалював «Прапороносців», нарікає, що той не захистив, коли його цькували за «Собор», і взагалі виявляв незрозумілу неприязнь до України: «В Азербайджан їздив слухати лестощі щороку, а на Україну не прибув навіть на свято 1500-річчя... Та Бог йому суддя! За мир дбав і те добре». Треба думати, останні слова позначені іронією. Вдруге до теми Афганської війни Олесь Терентійович повертається аж десять літ - 02.06.1989 р.: «День ганьби! Глибоко засмутив виступ інваліда-афганця з Черкас Червонописького (секретар міському комсомолу) з нападками на акад. Сахарова і на депутатів республік Прибалтики й Грузії. Після виступу я сказав цьому Червонопиському (якого всі саме поздоровляли): «А я про ваш виступ іншої думки. Вам би слід вибачитись перед прибалтами й грузинами» Він не згодився: я готовий дискутувати. «Ви солдат і я солдат, - продовжує Гончар, - тільки я з іншої війни. І про Афганістан я думки тої, що це війна була антинародна, затіяна брежнєвською клікою проти волі народу, і по суті злочинна. Ця брудна війна принесла нам стільки горя, стільки жертв...» Із Червонопиським усе зрозуміло, питання виникають до Гончара, адже він від 1973 р. головував в Українському республіканському комітеті захисту миру, був членом Всесвітньої Ради Миру. Багато поборників миру сварили Червонописького, але ніхто з них не підтримав академіка Сахарова у січні 1980-го. Я не в докір. Лише для того, щоб підкреслити неординарність і мужність вчинку Сахарова. Звичайно ж, той хлопець, яким я був тоді, не міг цього оцінити. Було б неправильним заднім числом доточуватися до чужого вчинку, до якого сам навіть не примірявся.
- На території того чи іншого художнього твору якісь характерні запитання ставляться, а на якісь навіть вдається частково дати відповідь - принаймні самому собі. Чи вдалося Тобі у процесі написання роману вийти на новий рівень осмислення проблеми? Думаю, що якби ми наївно сподівались наприкінці книги отримати однозначну відповідь на запитання, які Ти порушуєш, то прочитали б на останній сторінці щось цілком інше, але це була б книжка зовсім іншого автора…
- На це запитання мав би відповісти роман. Заради цього він і задумувався. Однак, ця відповідь у жодному разі не є вичерпною. Вона щонайбільше - етапна. Для мене важливо було не відхилитися від правди. Я не шукав відповіді, яка б мене влаштовувала. Хотілося добратися до істини. А це втомливе заняття. Більш втомливим за пошук істини, може бути хіба-що саме її споглядання. Ніщо не породжує стільки сумнівів як істина. Особливо коли ти тягнешся до істини, як плавець до рятувального круга, а вона виявляється каменем. Коли ти ледве тримаєшся на воді, а істина, як з’ясовується, засіб для осягання глибин. Можливо, справа взагалі не у відповідях, які наче кінцева зупинка, а в запитаннях, які спонукають продовжувати рух.
- Отже, тепер слово за читачем роману «Книга забуття». Чи хотів би Ти щось сказати читачеві перед тим, як він візьме до рук книгу?
- Якось не вельми балакучий парубок сидів у саду із дівчиною, до котрої він ходив уже п’ять років. Дівчина вирішила, що пора брати ініціативу у свої руки, і каже йому: «Давай одружимося. Гаразд?» Після довгої-довгої паузи парубок відповів: «Гаразд». І знову запала довжелезна пауза. Нарешті дівчина не витримала: «Ну, скажи хоч що-небудь! Чого ти весь час мовчиш?» На що той відповів: «Боюсь, що я вже й так тут наговорив багато зайвого». Я почуваюся наче цей парубок.
Розмовляв Олександр Клименко
Луцьк, 2013 р.