"Віче-інформ" (Луцьк): інтерв'ю з Василем Слапчуком
ВАСИЛЬ СЛАПЧУК: «ПЕРЕМОЖНА ТІЛЬКИ ТА ВІЙНА, ЯКОЇ НЕ БУЛО»
- Василю, Ти завершив роман «Книга забуття» про війну в Афганістані, коли минуло понад двадцять років після афганських подій. Сподіваюсь, прихильники Твоєї творчості зрозуміють, чому процес написання роману «вислизнув» із тієї лінійної площини, де причини та наслідки зав’язуються у вузол швидко, без хронологічних пауз. Окремі розділи роману були написані досить давно. Якою є історія написання «Книги забуття»?
- Либонь, якби це була історія писання, то б вона не тривала так безконечно. Це радше історія неписання. Не пригадую, коли саме виник задум. Завжди крутиш у голові обривки ідей, для реалізації яких бракує часу або сил. Чому роман в оповіданнях? На лінійний роман із наскрізним сюжетом мені не вистачало посидючості, а ще хотілося показати війну з різних точок зору. Я не бажав занурювати героїв у війну, мав бути лише дотик, коротке зіткнення. Треба було показати, що цього достатньо, аби до основ зруйнувати світ і буття індивіда. Я збирався написати роман про людей, котрі по суті не були на війні (чи майже не були), але постраждали від неї, потрапивши під удар із відстані якоїсь невидимої, але нещадної вибухової хвилі. Здається, 92-го чи 93-го року (десь у нотатнику зазначена точна дата) я написав три оповідання - про Миколу, про матір та про санаторські події. На цьому моя робота над романом призупинилася. Написане не задовольняло мене. У подальші роки я кілька разів повертався до роману, перечитував готовий текст і знову його відкладав. А коли вже сів за роман остаточно, то розпочав із нуля. Загальна ідея твору зосталася незмінною, змінилися тільки засоби її втілення.
- Оскільки цей твір є наслідком осмислення певного періоду життя, хочу запитати, як Ти почувався рік, десять років тому, розуміючи, що подібний повнометражний текст має бути написаним?
- Замисел цього твору був лише одним із ряду. Я не надавав йому статусу виняткового. Це вже у ході роботи роман набув вигляду етапного. Насправді ж перед тим задумом у мене було не більше зобов’язань, ніж перед іншими. Тому мене не надто гнітила його нереалізованість. Задумів ціла фабрика, більшість із них давні. Доводиться миритися з тим, що їх більше, ніж можливостей для реалізації. Таке собі невеличке звалище без ієрархії та пріоритетів. Хотілося б розгребти його, щоб звільнити місце для нових ідей. Писання не належить до справ, якими я мушу займатися. Я ж не працюю письменником. У мене нема роботодавця, нема зобов’язань. Письменництво - лише моя власна примха, вмотивована якимись ірраціональними чинниками. Роману могло б не бути. Зараз я дивлюся на нього як на наївну і заздалегідь провальну спробу перекувати мечі на орала. Але я мусив це зробити, інакше не варто було б з тієї війни повертатися.
- Після філософсько-епічних «Семи самураїв» Акіра Куросава зняв пригодницький фільм «Троє негідників у прихованій фортеці», щоб відпочити на іншому жанровому матеріалі. Написання «Книги забуття» відрізнялося від роботи над іншими прозовими книжками?
- Героїв попередніх своїх творів я вигадував. А до витвору власною уяви ставишся, напевно, так само, як гончар до глечика. Образ Миколи хоча й збірний, однак у нього є конкретні прототипи. Я списував його з двох знайомих мені хлопців. Коли береш за основу чиюсь долю, то намагаєшся бути делікатнішим у поводженні з нею. Це так, наче взяти реставрувати чужу картину. Окрім цього у розділах-коментарях я використовував епізоди з власної біографії. Ці мемуарні шматки майже не мають художнього оздоблення. Проте, мабуть, найбільш відрізняється «Книга забуття» від інших моїх речей великою кількістю залучених цитат та посилань на чужі твори. У цих місцях роман нагадує монографію-дослідження. Відвертість прийому відповідає оголеності нервів людини, яка тривалий час перебуває (або ж відчуває себе) ближчою до смерті, аніж до життя. Для мене цей твір був доволі виснажливим, але не так у плані його творення (праці), як у сенсі його переживання. Я мусив усе це пережити черговий раз, а не просто пригадати.
- Роман мав кілька робочих назв - «Поразка», «Війна у паранджі» (мабуть, були й інші), кожна з яких окреслювала простір майбутньої книжки. Що стало вирішальним у виборі назви?
- Перша назва була пов’язана із початковим задумом. Мені хотілося показати, що війна за будь-яких обставин - поразка, оскільки вона відбулася. Переможна тільки та війна, якої не було. Мені йшлося: про індивідуальну поразку - головного героя; про загальну поразку - країни, що розпочала агресію; поразку на езотеричному рівні - поразка ангела-охоронця. Але упродовж подальшого осмислення та роботи ідея твору зазнала певних видозмін; вона розширилася та ускладнилася, як на рівні форми, так і на рівні змісту. Автор свідомо усунувся від висновків, нехай читач самостійно вирішує, де перемоги, а де поразки. Предметом художнього дослідження стала людина та її стосунки (різного рівня) з війною, що є формою буття або ж небуття. Якби людина пам’ятала геть усе, що з нею відбувалося в минулому, вона б збожеволіла. Цінність здатності забувати якогось роду інформацію для людини не менш важлива, як спроможність запам’ятовувати. Існують цілі методики тренування пам’яті, але не знаю, чи бувають способи або прийоми забування. Наш свідомий вплив на те що, ми зумисне прагнемо забути, очевидно, рівний нулю. Війна - це пам’ять про те, з чим ти перебуваєш у протистоянні, чого б не хотів пам’ятати.
- Художні розділи роману чергуються з розділами-автокоментарями, в яких домінує публіцистичність. Чи виявилась обрана форма зручною в роботі? На якому етапі роботи над текстом Ти сповна відчув органічність такого поєднання?
- Працюючи над текстом, шукаєш не зручностей, а засобів, які б максимально виражали задум. Чи виправдала себе обрана форма? Не знаю. З точки зору автора (стосовно подачі матеріалу) - так. Чи прийняв її читач? Я відійшов від традиції, у когось це може викликати опір. Роман мій не експериментальний, не стояло завдання ускладнити читачеві перцепцію. Навпаки, хотілося максимально залучити читача; якщо художні розділи апелювали до серця, то коментарі - більш до голови. Щодо органічності - то вона може зоставатися під питанням. Однак для мене це поєднання цілком природне. Найменше, що мені хотілося створити, - лінійну белетристичну оповідь.
- «Книга забуття» - твір автобіографічний. Можна припустити, що матеріалу для нього не бракувало. Не виникало проблем із надлишковістю інформації? Чи все ж роки, котрі передували написанню, увиразнили бачення книги й тим самим сприяли фільтрації матеріалу?
- Коли мова йде про автокоментарі, то - так. Художні розділи основані також на моєму досвіді, тільки це результат спостереження за чужими долями. Із надлишковою інформацією проблем не виникало. Не стояло завдання випорожнити криницю, лише - наповнити глечик, вміст якого я приблизно уявляв. А от матеріал, який я черпав у інших авторів, таки доводилося фільтрувати. Технічно це була найскладніша і найважча частина роботи. Я перекопав гору книг, проштудіював довжелезний ряд авторів, число яких значно перевершує кількість імен, згаданих у романі. Робилося це до певної міри навпомацки. Без провідника, без навігатора, без GPSа.
- Василю, у романі Ти цитуєш Лаоцзи, Стендаля, Толстого, Достоєвського, Ніцше, Сартра, Хемінгуея, Ремарка, Екзюпері, Юнгера, Гарі, Гроссмана, Мальро, Воннегута, Лотмана, Левітанського, Дімарова й багатьох інших філософів, письменників, політиків. З одними судженнями погоджуєшся, іншим - опонуєш або узагалі їх заперечуєш, у такий спосіб створюючи потрібний ґрунт і контекст для власних роздумів та умовиводів. Наскільки сприяли Твоїй праці імениті співрозмовники?
- Вони були моїми попутниками, без них я цей шлях навряд чи здолав би. Тільки, як я вже казав, до жодного з них у мене не було рекомендаційних листів. А знайомства на вулиці серед цієї публіки неприйняті і не заохочуються. Спілкування було неймовірно цікавим. Але у підсумку я зневірився у них усіх разом. Мої діалоги з ними мало чим відрізнялися від п’яних розмов-спогадів із колегами «афганцями». Цебто у них не було того конструктивного зерна, яке б дозволило вийти на певне узагальнення, що світоглядно вивершило б людину над війною як явищем. Індивід ще знайде кілька філософських способів утечі, а от суспільство приречене. Люди не схильні домовлятися. Людське життя не є найвищою цінністю. Природа людини така, що війна - це не аномалія, а норма. Отака банальна істина. А так бажалося, щоб хтось із великих її спростував. Декотрий зумисне підкреслений песимізм, який читач знайде у завершальних рядках роману, продиктований не моїм особистим досвідом війни, а навіяний «іменитими співрозмовниками».
- За героєм роману Миколою Корнелюком, спочатку наївним хлопчиком, який називає діда бджолиним богом, а згодом - пораненим в Афганістані, приреченим спізнати нову дійсність юнаком, спостерігають двоє - ангел-охоронець Янек і ангел смерті Цезар: алегоричний, але й майже реальний трикутник. Наскільки для письменника є важливим уміння зрозуміти людське життя у метафізичній площині?
- Ніколи над цим не замислювався. Не знаю, можливо, письменник взагалі не здатний відбутися/реалізуватися без цього вміння. Чи достатньо, для того, щоб бути письменником, спостерігати за людьми і переносити ці спостереження на папір? Це буде лише фіксація рухів, констатація фактів... Припустимо, ми спостерігаємо за партією в шахи. Для людини, котра не втаємничена у правила гри, картинка виглядатиме доволі безглуздою. Письменник подає дії не безвідносно їх зв’язку та причин. Моделюючи художній світ, він виступає у ролі деміурга: вершить долі своїх персонажів, виводячи їх із небуття та прирікаючи на смерть. І все ж, письменник - лише людина, котра пізнає себе і пізнає світ. Звідси, мабуть, і починається метафізика.
- Ти не переобтяжуєш роман натуралістичним змалюванням жахів війни, хоча бачив чимало…
- Війна це не завжди військові дії, у яких одна сила протистоїть іншій, де виявляється героїка і жертовність... Зазвичай війна - будні, рутина. Наприклад, прочесали, зачистили територію - ворогів не виявили. Про всяк випадок у місцях ймовірної появи противника наставили мін або розтяжок. Можливо, це справді буде сюрприз для ворога, але підірватися може і вівця чи ослик, у кращому випадку, у гіршому - пастух або мала дитина. От і вся війна. Солдат також легко може загинути на війні так ні разу й не зіткнувшись лицем до лиця із ворогом, - потрапити під мінометний чи ракетний обстріл, підірватися на міні, якими буквально нашпиговують землю... Щоб відчути жах війни, на ній не обов’язково навіть побувати, вона може явитися у вигляді цинкової труни з тілом сина чи брата, у вигляді покаліченого людського тіла, яке у твоїй голові ніяк не співвідноситься із тілом рідної тобі людини, якою ти знав її раніше. Мені хотілося показати жахіття війни не як щось виняткове, а навпаки, як річ буденну й звичну, що ще страшніше, бо у живій людині відмирає щось головне й важливе, через що ти ніби примиряєшся з усіма цими жахами та потворністю війни, погоджуєшся з ними. Оця твоя згода, вимушена чи добровільна, можливо, і є найбільшим жахом війни. Війна - це упорядковане безчинство, яке відбувається, якщо не з нашої ініціативи, то принаймні за нашої згоди.
- У Тебе є кілька написаних поетичних збірок («Як довго ця війна тривала», «Німа зозуля», «Навпроти течії трави»), об’єднаних афганською тематикою. Мабуть, у віршах таки неможливо повністю висловитися з приводу війни - війни, яка «першою спадає на думку»?
- З приводу війни повністю висловитися неможливо ні у віршах, ні у прозі. Знаєш, якби я розпочинав писати зараз, то взагалі не торкався б теми війни. Цілком достатньо тих сповідей, що звучать за пляшкою горілки. Для розуміння потрібно, щоб градус сп’яніння оповідача і слухача був рівнозначним. Мій нинішній роман - це щось на зразок розмови п’яного автора із тверезим читачем. Принаймні так виглядало донедавна. У світлі нинішніх тривожних подій роман міг би знайти відгук у душі читача, але читач цей повністю зайнятий переживаннями реальності, а в реальності ми вже мали маленьку війну на Майдані і маємо передвоєнний стан України з Росією. Власне, де-факто, це вже стан війни, оскільки Росія окупувала частину території, яку Україна здала без бою. Насправді - це погано зліплена ілюзія миру. Ще недавно здавалося (дехто з критиків висловлював подібну думку), що тема війни (особливо ж афганської) для нинішніх українських читачів - периферійна, маргінальна, а тому нецікава й непотрібна. Ймовірно, спрацьовувала самозахисна реакція - бажання вберегтися від зайвих стресів. А тут враз люди відчули на собі подих справжньої війни, котра загрожує геть усім і кожному зокрема. Але знову народові не до книжок про війну. Я б сказав, що романові не пощастило з часом його появи на світ, але це суща дрібниця порівняно із тією незавидною роллю, в якій зараз опинилася Україна та ми, її мешканці.
- У статті «Господарі ми самі собі чи сміття цього світу?» Ти так відреагував на російську агресію: «Якщо Росія хоче з нами війни, ми повинні дати їй війну. Якою б не була нинішня чисельність української армії (…). Навіть якби у нас взагалі не було армії. Ми зобов’язані чинити збройний опір російській окупації. Це справа честі. А потакання агресії Росії - потакання війні». І далі: «Афганці, не маючи регулярної армії, зуміли повноцінно протистояти радянським військам». Подібні думки сьогодні висловлюють військові, тоді як дипломати і політики не квапляться діяти рішуче. Можливо, не квапляться так само, як і на Євромайдані 18-21 лютого…
- Така поведінка набуває сенсу за умови, що це частина продуманого плану. У чому власне й виникає сумнів. Нехитра справа здати п’ять відсотків від загальної території країни без жодного пострілу і єдиної краплі крові. (Особливо ж, коли й окупант не зробив ні одного пострілу на ураження). Головне, мовляв, людські життя зберегли. Але чи вдасться так само безболісно повернути Крим? Росіяни вже вкопують там свою техніку, розставляють мінні поля. Мені здається, загарбання Криму можна було не допустити. Адже це не був миттєвий напад. Спочатку війська росіян діяли доволі обережно, промацуючи ситуацію. Група невідомих захопила приміщення Верховної Ради Криму, ніхто їх навіть не спробував заблокувати. Потім колона російських БТРів проїхалася до Сімферополя, група гелікоптерів пролетіла... Ніхто з українських військових на це не відреагував. Я не кажу, що треба було стріляти. Але якби на шляху в росіян стала наша бронетехніка, а в повітря здійнялися українські гелікоптери - це була б адекватна реакція. Агресію росіян можна було присікти у зародку. Я не розумію, чому українська влада так наполягала та тому, що озброєні люди без розпізнавальних знаків - росіяни, після того, як Путін на весь світ заявив, що ці люди не мають до російської армії жодного відношення. То й прекрасно, ідентифікуйте їх як терористів і дійте згідно обставин. Ніде в світі зараз із терористами не церемоняться. Натомість відбувається якась гра, якої я не розумію. Складається враження, що ситуація в Криму - результат бездарної політики та бездіяльності військових. Такі дії влади видаються недалекоглядними й ганебними. Ситуації завжди легше не допустити, ніж потім вибиратися з неї. Вічні українські озирання, побоювання та перестраховування. І повна несамостійність. Хіба не принизливо здіймати лемент і волати пробі, навіть не спробувавши захиститись самотужки? Яка мені різниця - через власну бездарність, із корисливою метою чи з яких інших інтересів нинішня влада допустила те, що відбулося, - мені це абсолютно байдуже. Усьому цьому є містка назва, і виражається вона єдиним словом - зрада. Слово ключове для української історії. Отже, нічого нового. Події розгортаються у кращих ганебних вітчизняних традиціях. З огляду на це можна було б і не перейматися. Але я не прихильник такого роду традицій. Тому не знаходжу для себе ні спокою, ні місця. Переповнюють відчуття безсилля і злості. Адже я навіть до ополчення не можу записатися. Почекаю ще трохи та й почну набирати загін смертників. Якщо події і надалі розвиватимуться подібним чином - він дуже скоро стане у пригоді. Не ховатися ж за спинами дев’ятнадцятирічних хлопчаків, яким усі ці прогалини бездарних державців згодом доведеться заступати власними тілами.
- Пафос, романтика, краса війни - подібні речі ніколи не відійдуть у минуле. Як і супутники інших базових категорій. Тож нові люди опинятимуться на старому роздоріжжі - завтра, як сьогодні і вчора. Художній твір не є підручником, його повчальність функціонує на дещо латентному рівні. Проте книга може допомогти читачеві зорієнтуватися, якщо він вдумливо актуалізує те, про що в ній йдеться… Що би Ти порадив тим, хто може потрапити у ситуацію, в якій опинилися герої «Книги забуття» і в якій свого часу опинився Ти сам, - порадити саме у дидактичних цілях?
- Я далекий від думки, що роман (або ж мій власний приклад) може чогось заздалегідь навчити читача. Більше того, я не певний, що більшість людей здатні зробити правильні висновки із реальних обставин війни, якщо, не дай Боже, до цього дійде. Із відстані часу та в дусі нинішнього культу успішності сучасне суспільство стало сприймати Афганську війну якимсь корпоративним заходом для невдах. Найкращою порадою було б побажання не потрапляти у ситуації, що подібні до моєї, а тим паче до тих, у яких опинилися герої «Книги забуття». Людину визначає світогляд. Якщо світогляд здоровий, навіть фізично покалічена війною людина не піддається руйнації. Людина, яка будує себе, працює над власним світоглядом, здатна бороти і моральні травми. На жаль, світ переповнений людьми із хворою свідомістю. Найпоказовіший приклад - Путін. Патологія очевидна. Однак серед політиків та агентів КГБ, напевно, це не така вже й рідкість. Особисто мене гнітюче вразив той список російських діячів культури (а там є митці зі світовими іменами), котрі підтримали Путіна в його воєнному поході на Україну. Цілком у дусі радянських часів. Чи, може, це і є істинний російський дух? (Так би це й виглядало, якби не Андрій Макаревич, Юрій Шевчук, Борис Гребенщиков, Лія Ахеджакова та ряд інших, котрі не тільки не підтримали путінських загарбницьких ініціатив, а зайняли активну позицію, виступивши проти). Напевно, це не смертельно. Щось на зразок грибка чи плісняви. І запах - дуже неприємно від цього пахне. У цьому зв’язку вкотре постає питання місця і ролі культури у цьому світі. А також - відповідальності митця.
- У «Книзі забуття» афганці, повернувшись додому, стикаються з купою проблем - від побутових і до тих, котрі б мали вирішуватися на державному рівні. Читаючи, не міг позбутися думки, що якби нині відбулося щось подібне, то все було б набагато гірше, оскільки брехня була б ще більш цинічною, тотальною. Самовдосконалення, що про нього Ти пишеш наприкінці роману як про необхідну умову покращення світу, передбачає інтелектуальну обізнаність та духовну стійкість. Василю, яке місце у самовдосконаленні має займати розуміння, що шлях окремої людини може розминатися з тією дорогою, на яку штовхає держава?
- Якщо люди, які самовдосконалюються, не поодинокі, то вони здатні формувати суспільство, а суспільство, у свою чергу, здатне впливати на державу. У більшості українців присутній лише досвід стосунків із тоталітарною радянською державою. Українська держава - утворення доволі химерне й аморфне. Це коли йдеться про ідеї, на яких вона постає. Частково вона зберегла себе як рудимент тоталітаризму. Людина не є для неї ні цінністю, ні опорою. Така держава - паразит на тілі суспільства. Не держава для суспільства, а суспільство для держави. Низька самосвідомість індивіда, мала зорганізованість суспільства довгий час дозволяла чиновникам використовувати державу для власного збагачення. Ми залежали від них, а не вони від нас. Кажу це в минулому часі, бо надіюся, що певні позитивні зміни після Євромайдану таки відбудуться. Ми ніколи не жили у демократичній державі, тому індивід завжди бачив у ній машину для його гноблення. Не варто ідеалізувати демократичних форм правління, оскільки завжди існують механізми, що дозволяють державі маніпулювати свідомістю суспільства. Проте у країнах, що реалізували демократію у повній мірі, впливати на державу має змогу не лише суспільство, але й окрема особа. Колись я читав про випадок, як у Швеції уряд подав у відставку, причиною якої став лист, опублікований письменницею Астрід Ліндгрен. У цьому листі вона піддала критиці роботу уряду стосовно чи то фінансів, чи то податків. А у нас для державців нічого не значить навіть голос тисячі людей, що місяцями протестують на Майдані. У цьому плані в нас роботи ще не розпочатий край.
- Гомбрович писав: «Серйозна література питання ставить, а несерйозна - їх вирішує». Еко теж висловлює подібну думку: «Розвинути будь-яку проблему не означає вирішити її: мова може йти лише про прояснення термінології, аби тим самим зробити можливим більш глибоке обговорення». «Книга забуття» є книгою відповідей, котрі скеровують на глибину нових запитань. Чи плануєш повертатись у своїй творчості до теми війни?
- У мене є кілька розпочатих речей, які в меншій чи більшій мірі дотичні до теми війни. Саме дотичні, тема війни у них не є центральною. Наприклад, як у романі «Осінь за щокою». Тема радше поствоєнна. Усе це давні задуми. До них я планую повернутися. Є два чи три замисли, присвячені війні, але за них я найближчим часом точно не візьмусь. Вони за формою та інтонацією суттєво відрізняються від «Книги забуття». Можливо, щось із усього цього я реалізую. Але мені не хотілося б погрузати в цій темі. Я все більше схильний писати щось необов’язкове. Візьмімо квіти. Яка з них людині користь? Пшениця - так, це хліб, без хліба людині ніяк. Мабуть, у мене змінилося ставлення до письма. Мало думається про поважні речі, кортить експериментувати. Тільки без холодного розрахунку. Головне (з огляду на квіти), не втрапити у ситуацію, коли починаєш культивувати бур’яни.
- Усі Твої романи різні: багатопланова «Осінь за щокою», іронічні «Дикі квіти», белетристична «Жінка зі снігу»… Якої наступної книжки може чекати від Тебе читач?
- Вона уже є, це роман «Подорожній». Річ доволі складна, комусь вона може видатися навіть провокаційною, хоча насправді не є такою. Коли йдеться про те, що можна і як прийнято писати, українські письменники доволі консервативні, до чого й читача привчили. І все ж я покладаюся на українського читача, вірю в його незашореність, у його здатність на адекватну рецепцію. Лише віра у читача привносить сенс у роботу, яка по суті не оплачується. Утім письменництво - специфічна робота. Творча. А творчість у великій мірі ірраціональна і не потребує виправдання. Єдине - творчість не може бути адресована у порожнечу. Тому для мене більш актуальне питання: що я можу чекати від читача?
Луцьк, 2014 р.