Прочитано у червні
1) «Наш математичний Всесвіт» Макса Тегмарка - непростий наук-поп з теоретичної фізики та математики про те, як все влаштовано. Автор намагається розповідати про складні речі просто і з мінімумом формул, але все одно доводиться напружувати мозок чи не на кожній сторінці. Не факт, що ви все зрозумієте з цієї книги, але факт, що дізнаєтеся багато нового. 4,5 з 5.
2) «Довгі часи» Володимира Рафеєнка - хороша книга про Донбас та війну з геть іншою оптикою. Більшість книг про війну писалися з українських позицій і в цьому сенсі «Довгі часи» дають приклад погляду з того боку фронту, вірніше тилу. Досить корисний погляд, який нагадує що за формулою «Україна бомбить Донецьк» стоять не тільки численні шари російської пропаганди, але й реальна війна з її байдужістю до мирного населення. При цьому «Довгі часи» це не спроба улюбленої страви псевдогуманістів про те, що «тут не все так однозначно» і «винні і ті і інші». Все однозначно і провина кожного теж. Щоб адекватно описати війну, її причини і можливі шляхи подолання, автор змушений вдаватися до казкових, міфічних елементів (можливо хтось вжив би термін постмодернізм). І хоч це розумієш причину цього, бо звичайний реалізм не може схопити маюячню і абсурд цієї війни, але от казковість сильно б’є по романній складовій: дуже швидко ти припиняєш хвилюватися за героїв, бо ж казка, все буде добре. 4,5 з 5.
3) «Земля загублених» Катерини Калитко - нуднувата збірка про вигаданий край, який схожий на опис якоїсь середземноморської країни, взятий з путівника. Для чого поміщати дію у вигаданий край? Або з цікавості до створення нового світу зі своєю географією, історією, флорою та фауною, або для того, щоб розповісти такі історії, які не могли б відбутися у знайомій реальності. В «Землі загублених» ціль вигадування краю не дуже-то зрозуміла. Типу, багато хороших авторів вигадували, а я чим гірша. Але той вигаданий край не захоплює, а нагадує картонний реквізит провінційного театру. Актори грають не те щоб погано, є сильні місця, але ось цей невідомо для чого вигаданий світ заважає співчувати і перейматися. Земля загублених читачів. 3 з 5.
4) «Забагато щастя» Еліс Манро - потужна (а в автора бувають інші?) збірка оповідань від нобелівської лауреатки. Оповідання зазвичай фокусується на якомусь конкретному випадку, досить обмежене у часі та просторі, але у випадку Манро оповідання легко вміщує життя героя, а то і декількох. Тобто романна тема вміщується в формат оповідання і не сказати, що авторці не вистачає обсягу, щоб розповісти все важливе. Канадська провінція, непримітні люди, їх звичайне життя. Начебто, жодної родзинки, але відірватися важко. Плюс стиль авторки, яка може то пригальмовувати час, то пришвидшувати до десятиліть на слово. «А потім я виросла і постарішала» − так закінчується одне з оповідань і це квінтесенція авторського стилю Манро. 5 з 5.
2) «Довгі часи» Володимира Рафеєнка - хороша книга про Донбас та війну з геть іншою оптикою. Більшість книг про війну писалися з українських позицій і в цьому сенсі «Довгі часи» дають приклад погляду з того боку фронту, вірніше тилу. Досить корисний погляд, який нагадує що за формулою «Україна бомбить Донецьк» стоять не тільки численні шари російської пропаганди, але й реальна війна з її байдужістю до мирного населення. При цьому «Довгі часи» це не спроба улюбленої страви псевдогуманістів про те, що «тут не все так однозначно» і «винні і ті і інші». Все однозначно і провина кожного теж. Щоб адекватно описати війну, її причини і можливі шляхи подолання, автор змушений вдаватися до казкових, міфічних елементів (можливо хтось вжив би термін постмодернізм). І хоч це розумієш причину цього, бо звичайний реалізм не може схопити маюячню і абсурд цієї війни, але от казковість сильно б’є по романній складовій: дуже швидко ти припиняєш хвилюватися за героїв, бо ж казка, все буде добре. 4,5 з 5.
3) «Земля загублених» Катерини Калитко - нуднувата збірка про вигаданий край, який схожий на опис якоїсь середземноморської країни, взятий з путівника. Для чого поміщати дію у вигаданий край? Або з цікавості до створення нового світу зі своєю географією, історією, флорою та фауною, або для того, щоб розповісти такі історії, які не могли б відбутися у знайомій реальності. В «Землі загублених» ціль вигадування краю не дуже-то зрозуміла. Типу, багато хороших авторів вигадували, а я чим гірша. Але той вигаданий край не захоплює, а нагадує картонний реквізит провінційного театру. Актори грають не те щоб погано, є сильні місця, але ось цей невідомо для чого вигаданий світ заважає співчувати і перейматися. Земля загублених читачів. 3 з 5.
4) «Забагато щастя» Еліс Манро - потужна (а в автора бувають інші?) збірка оповідань від нобелівської лауреатки. Оповідання зазвичай фокусується на якомусь конкретному випадку, досить обмежене у часі та просторі, але у випадку Манро оповідання легко вміщує життя героя, а то і декількох. Тобто романна тема вміщується в формат оповідання і не сказати, що авторці не вистачає обсягу, щоб розповісти все важливе. Канадська провінція, непримітні люди, їх звичайне життя. Начебто, жодної родзинки, але відірватися важко. Плюс стиль авторки, яка може то пригальмовувати час, то пришвидшувати до десятиліть на слово. «А потім я виросла і постарішала» − так закінчується одне з оповідань і це квінтесенція авторського стилю Манро. 5 з 5.