Трохи історії життя мого діда Володі
Оскільки моя баба, як справжній партизан, ще досі тримає більшість важливих і цікавих фактів про своє і дідове минуле, то інформацію я отримала від родичів з Сокальщини.
Назар Володимир Васильович 1912 р.н.,активний член «Просвіти» вступив в ОУН на початку тридцятих років минулого століття. Проводив активну виховну роботу серед молоді Тартакова і навколишніх сіл. Залучав її до просвітництва, культурної роботи, скеровував здібну молодь в кандидати в члени ОУН.
Як член організаційного комітету з відзначення річниці УСС, брав участь у насипанні символічної могили і був арештований польською жандармерією, декілька тижнів просидів в «карцері».
Перед Другою світовою війною, з приходом «визволителів» зі Сходу, ОУН переходить у глибоке підпілля, Володимиру присвоюють псевдо «Трубач». Під час німецької окупації в 1942р. багатьох членів ОУН гестапо арештовує, і в переліку імен, а список склав польський ксьондз, числився і Володимир. Але не маючи на нього доказів, його звільнили, правда не обійшлося без хабара - відкупили борошном, маслом та іншими продуктами.
В період окупації над районний провід ОУН доручає Володмиру виконувати завдання СБ, він стає спецзв’язківцем. Через нього центральний провід передавав закодовані циркуляри для низових проводів. Тому він часто відвідував Прикарпаття. В травні 1945р. енкаведисти його арештували і відправили в Дрогобицьку в’язницю, бо Львівські були вщент переповнені. Після тривалого слідства переведений у Львівську в’язницю, що на Лонцького. В 1946 р. військовим трибуналом за ст..54-І та 54-11 КК УРСР був засуджений на 15 років каторжних робіт. Ув’язнення відбував в таборах посиленого режиму в Караганді. Там брав участь у повстанні в’язнів. До речі, такі вибухнули у всіх таборах СРСР. Тут знайомиться з майбутньою дружиною, молодою підпільницею Марійкою Петрунів із Самбірщини. Вона також учасниця Кінгірського повстання, псевдо «Стрілка», була засудженна на 25 років. Як живий свідок тих подій Марія розповіла про криваву історію повстання: «Після смерті Сталіна політичні в’язні думали, що настане політична відлига, але були марні сподівання. На письмові скарги ув’язнених влада полегшених умов не створювала, а навпаки більш жорстоко поводилася із політичними в‘язнями. З 16 травня 1954р. по таборах виникли повстання. В’язні вимагали надати їм права політичні, поправити життєві умови в таборах. По всіх таборах виник табірний бунт, на примусові роботи ніхто не виходив, зруйнували огорожу між чоловічою і жіночою зонами.
Тоді створили відділ безпеки і призначили представників для переговорів з військовими. В’язні були готові до нападу військових, мали зброю, саморобні вибухівки.
До таборів були підтягнуті додаткові військові частини з танками. Розпочався запеклий бій між повстанцями і емгебістами. Багато загинуло наших хлопців і дівчат. Після придушення повстання багатьох перекинули етапом в інші табори. Володимира відіслали в м.Спаськ, Кемеровської області.
З того часу пройшло вже понад п’ятдесят літ. Кінгірський табір у Казахстані, залитий кров’ю наших молодих хлопців і дівчат, змішали з землею».