Ворог мій...
Дивне це відчуття, командире, коли торкаєшся рукою неголеної чоловічої щоки. Раніше я ніколи такого не робив. Того разу це було уперше. Коли знімав вартового.
Я підкрався до нього непомітно, лівою рукою затиснув рота, а правою одним вивіреним рухом полоснув ножем по горлу.
Ти собі не можеш уявити, командире, яке то щастя, коли тебе помітив ворог, а вартовий з перерізаним горлом виявляється одного з тобою зросту, і ти можеш прикриватися ним як щитом.
Ти тягнеш його за собою, ховаєшся за нього - ще живого - і він приймає на себе кулі, які адресувалися тобі. Коли ми падали - то падали обоє, і він лежав на мені зверху, його кров заливала моє обличчя, його кров стікала по мені, наче це була моя власна кров.
Години зо дві я волочив його за собою, грів свої закоцюблі від холоду руки до нього, вже не живого, ще теплого; він віддавав мені своє останнє тепло. Спершу я намагався ухилитися від того потоку крові, але у мене нічого не виходило. Я просто таки купався в крові ворога - незнайомого чоловіка, я чув голос його крові; уперше в житті я чув, як говорить кров.
А потім нас дістали з підствольника. І він врятував мені життя. Прийняв на себе всі смертоносні осколки. Два осколки піймала моя ліва нога.
Рація працювала. Я повідомив нашим про своє місцезнаходження. Наші обіцяли прислати групу і витягнути мене. Як тільки буде змога.
А далі ті двоє взялися за нас. За нього - мертвого. І за мене - живого. Які двоє? Холод і Час, командире. Холод і Час.
Коли йдеш у розвідку, нічого зайвого не береш із собою. Навіть товста білизна заважає рухатися. З досвіду знаєш: замість важкенного бронежилета краще взяти додатковий бека.
Лежу. Втискаюся в землю. Земля піді мною вигнулася, як жінка після трьохмісячної розлуки, впустила мене, грішного, всередину, послухалася. З одного боку земля прикриває мене своїм рельєфом, з іншого - він.
Лежали довго. Хотілося курити. Останнє бажання. Як перед смертю. Мої сигарети в нагрудній кишені намокли від його крові; його сигарети в його нагрудній кишені виявилися сухі.
В його кишенях не було чогось незвичного. Приблизно все те саме, що й в моїх. Якби не ворог, то можна було б сказати, що це був такий самий, як я, чоловік. Запальничка, в’язка ключів, портмоне, гарбузове насіння, печиво «Марія», скрепка, якесь сміття.
В’язка ключів могла свідчити про те, що він загинув недалеко від дому, що - можливо - ще минулої ночі, він ночував удома, що наступного ранку він теж сподівався повернутися туди. Ні. Уже ні.
В портмоне виявилися дрібні гроші, посвідчення особи на ім’я Гончаренко Вадим Петрович 1974 р.н., і родинне фото «Залізний Порт 2012-го року», як можна було зробити висновок з напису на звороті.
На фото - на березі моря, під парасолькою, - усміхнені чоловік, жінка і двоє хлопчаків.
У мене теж є подібне фото. «Залізний Порт 2010 року». На фото ми з дружиною. На пляжі, під парасолькою. У мене дві доньки. Відмінниці. Їх тоді не було з нами. Вони відпочивали в Артеку, в Криму.
Холод робив свою справу. Він вирішив відгризати мої руки. Для солдата на війні головне - руки. Своїх рук я не міг йому віддати. Ніг і спини я вже не чув.
Щоб зігріти руки, я зробив ножем надрізи на його бушлаті і просунув руки всередину. Я грів свої руки до його тіла. Я склав власні руки на його животі.
Коли мене знайшли наші розвідники, ми з ним зрослися, зріднилися, нам разом було тепло, ми були наче свої.
Після усього я не зміг покинути його, холодного, самого в полі, тієї холодної ночі, тож забрав із собою.
Я викопав йому могилу. Я його поховав. Я віддав його - чужого - нашій землі. Чи не гріх?
Я не знаю, що було б, якби не ця війна, якби все склалося по-інакшому.
Колись я знайду його родину, дружину, хлопчаків, коли усе це закінчиться, по війні. Передам їм його речі; я не знаю, що їм скажу.
Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не тільки на карті. В душі.
Кожного вечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх - дружину і доньок. Хвилину дивлюся і знову ховаю до кишені.
Мені ніколи. Треба гострити ножа. Війна. За годину знову бій.
https://www.facebook.com/borys.humenyuk/posts/1610074605924546
Я підкрався до нього непомітно, лівою рукою затиснув рота, а правою одним вивіреним рухом полоснув ножем по горлу.
Ти собі не можеш уявити, командире, яке то щастя, коли тебе помітив ворог, а вартовий з перерізаним горлом виявляється одного з тобою зросту, і ти можеш прикриватися ним як щитом.
Ти тягнеш його за собою, ховаєшся за нього - ще живого - і він приймає на себе кулі, які адресувалися тобі. Коли ми падали - то падали обоє, і він лежав на мені зверху, його кров заливала моє обличчя, його кров стікала по мені, наче це була моя власна кров.
Години зо дві я волочив його за собою, грів свої закоцюблі від холоду руки до нього, вже не живого, ще теплого; він віддавав мені своє останнє тепло. Спершу я намагався ухилитися від того потоку крові, але у мене нічого не виходило. Я просто таки купався в крові ворога - незнайомого чоловіка, я чув голос його крові; уперше в житті я чув, як говорить кров.
А потім нас дістали з підствольника. І він врятував мені життя. Прийняв на себе всі смертоносні осколки. Два осколки піймала моя ліва нога.
Рація працювала. Я повідомив нашим про своє місцезнаходження. Наші обіцяли прислати групу і витягнути мене. Як тільки буде змога.
А далі ті двоє взялися за нас. За нього - мертвого. І за мене - живого. Які двоє? Холод і Час, командире. Холод і Час.
Коли йдеш у розвідку, нічого зайвого не береш із собою. Навіть товста білизна заважає рухатися. З досвіду знаєш: замість важкенного бронежилета краще взяти додатковий бека.
Лежу. Втискаюся в землю. Земля піді мною вигнулася, як жінка після трьохмісячної розлуки, впустила мене, грішного, всередину, послухалася. З одного боку земля прикриває мене своїм рельєфом, з іншого - він.
Лежали довго. Хотілося курити. Останнє бажання. Як перед смертю. Мої сигарети в нагрудній кишені намокли від його крові; його сигарети в його нагрудній кишені виявилися сухі.
В його кишенях не було чогось незвичного. Приблизно все те саме, що й в моїх. Якби не ворог, то можна було б сказати, що це був такий самий, як я, чоловік. Запальничка, в’язка ключів, портмоне, гарбузове насіння, печиво «Марія», скрепка, якесь сміття.
В’язка ключів могла свідчити про те, що він загинув недалеко від дому, що - можливо - ще минулої ночі, він ночував удома, що наступного ранку він теж сподівався повернутися туди. Ні. Уже ні.
В портмоне виявилися дрібні гроші, посвідчення особи на ім’я Гончаренко Вадим Петрович 1974 р.н., і родинне фото «Залізний Порт 2012-го року», як можна було зробити висновок з напису на звороті.
На фото - на березі моря, під парасолькою, - усміхнені чоловік, жінка і двоє хлопчаків.
У мене теж є подібне фото. «Залізний Порт 2010 року». На фото ми з дружиною. На пляжі, під парасолькою. У мене дві доньки. Відмінниці. Їх тоді не було з нами. Вони відпочивали в Артеку, в Криму.
Холод робив свою справу. Він вирішив відгризати мої руки. Для солдата на війні головне - руки. Своїх рук я не міг йому віддати. Ніг і спини я вже не чув.
Щоб зігріти руки, я зробив ножем надрізи на його бушлаті і просунув руки всередину. Я грів свої руки до його тіла. Я склав власні руки на його животі.
Коли мене знайшли наші розвідники, ми з ним зрослися, зріднилися, нам разом було тепло, ми були наче свої.
Після усього я не зміг покинути його, холодного, самого в полі, тієї холодної ночі, тож забрав із собою.
Я викопав йому могилу. Я його поховав. Я віддав його - чужого - нашій землі. Чи не гріх?
Я не знаю, що було б, якби не ця війна, якби все склалося по-інакшому.
Колись я знайду його родину, дружину, хлопчаків, коли усе це закінчиться, по війні. Передам їм його речі; я не знаю, що їм скажу.
Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не тільки на карті. В душі.
Кожного вечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх - дружину і доньок. Хвилину дивлюся і знову ховаю до кишені.
Мені ніколи. Треба гострити ножа. Війна. За годину знову бій.
https://www.facebook.com/borys.humenyuk/posts/1610074605924546