Люба написала про "Червоне і чорне"
Коментувати
Я там теж дещо дещо. Не раз питали, чого ця історія взагалі мене обходить - я вже не поет, мене в "Богдані" ніколи не друкували, чи з відома, чи без. Мовляв, най ті, хто вважає себе постраждалими верещать. Спробую пояснити.
Назагал етичні, моральні та юридичні проблєми в галузі нагадують пацієнта з діяґностованою третьою стадією раку. З тою різницею, що цього пацієнта хеміотерапії не піддаси. Хіба на операцію, але вона дасть тимчасовий ефект - метастази-то лишаться.
Я позиціоную себе як книжкового дизайнера. За останній рік до моїх послуг в цій якости звернулися кілька видавництв і чимало авторів. Чому не навпаки? Бо видавництвам все одно. Авторам - ні. Але автор, якщо не платить, зазвичай не має права голосу, а у видавництві є кому зробити чергове позорисько. Свіжий приклад, про який не було нагоди згадати:
Алла Татаренко в ласці своїй надіслала поштою найсвіжіший свій переклад - збірку поезій Звонко Карановича. Видала "Кальварія". В неті навіть картинки нема ще, повний свіжак, підозрюю - ще й ультраобмеженим накладом. І це добра поезія. Але я б в житті не подумав взяти цю книгу до рук. Не люблю некрасивих книжок. А ця - просто ніяка. Ще й заголовковий шрифт - Комік Санс. Вірші й так не розраховані на широку авдиторію, а ці - то точно не матимуть на неї шансів. Хто знає книги "Кальварії", тому не треба розповідати, що там - це норма. Більше того: це норма для більшости видавництв.
Нещодавно на фейсбуку Тетяна Трофименко іронузувала: чи ж знайдеться українська обкладинка, яка мені сподобається і при цьому не зроблена мною (такі є і я їх не приховую, перегляньте буккаверси.). Але якщо дивитися ширше, а не визбирувати: який рівень естетичного розвитку треба мати, щоб українська типова обкладинка подобалася? Бо порівнюючи з оформленням книжок навіть у Болгарії та Румунії наші таки програють. А до російських нам ще довгий шлях.
Так от. Як не найпримітивніший книжковий дизайнер я не завантажений роботою. Постійно відстежую хто там у нас що планує видати - бо це нагода вклинитися і запропонувати послуги. І мені переважно відмовляють. Причин кілька:
А за рівень розуміння відповідає редактор. Може статися так, що у видавництві є розумніші від редактора люди, але треба бути достатньо розумним, щоби це зуміти визнати. Тому за рівень розуміння відповідає редактор. А це ж тільки мій, приватний випадок. Маса такої ж лажі відбувається на всіх инших етапах створення книги. Перекладають з російської, редактори номінальні, коректура дайбо щоб вордівська - ви це все знаєте. В "А-ба-ба-га-ла-ма-ги" мені ще не трапилася жодна книга з грамотно оформленою технічною сторінкою - що вже казати за инших?
І от абсолютно незрозуміло, як переконливо триматися на плаву при такому ставленні до, власне, потенційних роботодавців. Це ж люди, які, в ідеялі, мають постачати мені хліб. А я чогось не мовчу. Бо вірю, що пацієнта треба лікувати. Треба спонукати до хеміотерапії. Треба тицяти носом в лажу. Треба розголошувати паскудства. Треба піддавати обструкції як конкретних осіб, так і видавництва загалом. Треба.
Инакше помре нафіґ і я взагалі лишуся без роботи. Вибачайте за простирадло.
Я там теж дещо дещо. Не раз питали, чого ця історія взагалі мене обходить - я вже не поет, мене в "Богдані" ніколи не друкували, чи з відома, чи без. Мовляв, най ті, хто вважає себе постраждалими верещать. Спробую пояснити.
Назагал етичні, моральні та юридичні проблєми в галузі нагадують пацієнта з діяґностованою третьою стадією раку. З тою різницею, що цього пацієнта хеміотерапії не піддаси. Хіба на операцію, але вона дасть тимчасовий ефект - метастази-то лишаться.
Я позиціоную себе як книжкового дизайнера. За останній рік до моїх послуг в цій якости звернулися кілька видавництв і чимало авторів. Чому не навпаки? Бо видавництвам все одно. Авторам - ні. Але автор, якщо не платить, зазвичай не має права голосу, а у видавництві є кому зробити чергове позорисько. Свіжий приклад, про який не було нагоди згадати:
Алла Татаренко в ласці своїй надіслала поштою найсвіжіший свій переклад - збірку поезій Звонко Карановича. Видала "Кальварія". В неті навіть картинки нема ще, повний свіжак, підозрюю - ще й ультраобмеженим накладом. І це добра поезія. Але я б в житті не подумав взяти цю книгу до рук. Не люблю некрасивих книжок. А ця - просто ніяка. Ще й заголовковий шрифт - Комік Санс. Вірші й так не розраховані на широку авдиторію, а ці - то точно не матимуть на неї шансів. Хто знає книги "Кальварії", тому не треба розповідати, що там - це норма. Більше того: це норма для більшости видавництв.
Нещодавно на фейсбуку Тетяна Трофименко іронузувала: чи ж знайдеться українська обкладинка, яка мені сподобається і при цьому не зроблена мною (такі є і я їх не приховую, перегляньте буккаверси.). Але якщо дивитися ширше, а не визбирувати: який рівень естетичного розвитку треба мати, щоб українська типова обкладинка подобалася? Бо порівнюючи з оформленням книжок навіть у Болгарії та Румунії наші таки програють. А до російських нам ще довгий шлях.
Так от. Як не найпримітивніший книжковий дизайнер я не завантажений роботою. Постійно відстежую хто там у нас що планує видати - бо це нагода вклинитися і запропонувати послуги. І мені переважно відмовляють. Причин кілька:
- мій рівень не відповідає вимогам видавництва (стосується всіх дитячих, але я над цим працюю);
- мій рівень недоступний розумінню видавництва (решта, з ким поки не склалося);
- я не вважаю, що цьому видавництву варто пропонувати свої послуги (це, зокрема, "Темпора": Юрко Барабаш робить загалом приємні речі).
А за рівень розуміння відповідає редактор. Може статися так, що у видавництві є розумніші від редактора люди, але треба бути достатньо розумним, щоби це зуміти визнати. Тому за рівень розуміння відповідає редактор. А це ж тільки мій, приватний випадок. Маса такої ж лажі відбувається на всіх инших етапах створення книги. Перекладають з російської, редактори номінальні, коректура дайбо щоб вордівська - ви це все знаєте. В "А-ба-ба-га-ла-ма-ги" мені ще не трапилася жодна книга з грамотно оформленою технічною сторінкою - що вже казати за инших?
І от абсолютно незрозуміло, як переконливо триматися на плаву при такому ставленні до, власне, потенційних роботодавців. Це ж люди, які, в ідеялі, мають постачати мені хліб. А я чогось не мовчу. Бо вірю, що пацієнта треба лікувати. Треба спонукати до хеміотерапії. Треба тицяти носом в лажу. Треба розголошувати паскудства. Треба піддавати обструкції як конкретних осіб, так і видавництва загалом. Треба.
Инакше помре нафіґ і я взагалі лишуся без роботи. Вибачайте за простирадло.