Празька весна. 40 років по тому. Частина І.
так, дарагіє, продовжую свої подорожні опуси. Тепер про Прагу.То було давно і неправда.
Я не пила до цього часу Staropramen, тому не знайшла його на етикетці пляшки, а прозаїчно купила в касі.
Була неділя. Ми (я і дві мої подруги) вирішили поїхати у Прагу. Вирішили ми вже давно, оскільки нам дали Шенгенські візи, то могли без докорів сумління через порушення закону пересуватися по Європі. Але наші буйні молоді голови так задурманило це магічне слово у паспорті «Шенген» що ми вирішили зробити тур Братіслава-Відень-Будапешт. Але потім нам ще більше навів полуду Інтернет - ми побачили промоції на авіаквитки і хотіли летіти в Рим, Кельн, Венецію… Та врешті розум прийшов до голови, і ми таки зупинились на Празі.
Отож повертаємось до нічим не особливої неділі березня - ми поїхали на вокзал, але каси були закриті, тому квитків ми не взяли, а вирішили здатись на милість водія і десь біля восьмої були вже на PKS Warszawa Zachodnia. Було дуже смішно, бо автобус таки не приїхав і ми з рюкзаками поплентались назад в гуртожиток на Бельведерську-стріт і запили нашу невдачу вином з коньяком. Найбільше з того всього сміявся Богдан. В нас навіть є серія фоток «Як ми не поїхали у Прагу». Але це не суттєво, бо наступного дня, ми яко цивілізовані Європейські студенти взяли по айсіку чотири квитки на автобус до Праги.
З нами їхав ще один хлопець, але в нього не було Шенгенської візи, тому цілу дорогу він не спав, поки ми не переїхали польського кордону. Щоб Тараса не зловили, ми розробили план, ніби він наш польський друг і везе нас у Прагу на екскурсію. Тому той «перестрах», як слушно виразився Бодько, на людях постійно говорив досконалою польською мовою, щоб його, не дай Боже, не запідозрили в українстві. Але дякуючи йому, перстархові, ми поїхали таки в Прагу. Бо могли б поїхати де інде, а потім довго оговтуватися десь у Бялистоку - це в кращому разі. Отож у понеділок о двадцятій тридцять ми вже були на вокзалі і там на нас чекав автобус на якому було написано «Прага - Рига». Ми сіли, зайняли зручні місця і Тарас, щоб потім не викликати шуму, вирішив одразу показати квитки водієві. А водій на нього: «Чи пан єст зварйовани? Тен аутобус іде до Рігі!». Наскільки ми потім катулялися зі сміху, що ледь не вернулися до дому, бо нічого не сприяло нашій поїздці. Інтернет показував, що в Празі сніг, знайома дівчина сказала, що хостела нам не дадуть, тому ми й не замовляли заздалегідь, бо не мали платіжної картки, а понадіялись на спонтанність і все-таки дочекались білого красеня з написом Eurolines і таки сіли і поїхали на Чехи. Зранку прокинулись, а за вікном тундра і холод. Вийшли ми на двірці Флоренс, що радше нагадував якийсь радянський вокзал, ніж «надражі» кам’яного серця Європи.
Купили за 100 корон транспортні денні «їзденки», що давали нам можливість їздити у будь-якому транспорті Праги: трамваї, автобуси, метро і навіть фунікулер, яким можна було піднятись на гору Петришн, де є чеська «Ейфелева вежа». Там же, на вокзалі, ми сіли на метро, де я вивчила першу фразу по-чеськи, яку ніколи не забуду : «Укончіте просіми віступ а наступ двеже сі завіраю». Ми вийшли на станції Ладві, в найпівнічнійшій точці Праги, бо там був найдешевший хостел, який ми змогли знайти в Інтернеті. Ги, от вам і прихована реклама. Там, ми вперше зустрілись з чеською гостинністю. Старий дідок , що проходив повз, одразу побачив у наших особах нетутешніх (ми тримали карту і сперечались куди нам краще йти) і захотів нам допомогти. Ми ж одразу перейшли на інгліш інтернешнл, але звісно старий нас не зрозумів. Потім Тарасуньо, цей новоспечений поляк, муві : «А може по польску?». І добре що так, дідок втішився, бо як це, чи чех з поляком не порозуміються? Каже, що разом з поляками сидів в окопах другої світової. І цей старий Швейк розповідав про свої військові пригоди, добре що не довго, бо готель ми швидко знайшли. Оце розумію сусідство. Не те що з «братами»-росіянами: приїдеш до них, щось по нашому скажеш, а вони до тебе: «Нє панімаю» і дивляться, як баран на нові ворота. Ну ладно, ще в них, а то в нас був такий випадок, що моя подруга спитала одну росіянку в гуртожитку, де тут у Варшаві є інтернет-клуб. Ну що тут не розуміти? Слово «інтернет» і слово «клуб» напевне в Гондурасі б зрозуміли. А та росіянка їй: Я нє панімаю. Тоді Ірця спитала: «Nie wiesz gdzie jest u Warszawie klub internetowy?», тоді до неї дійшло. Висновки робіть самі, я ж журналіст-об’єктивіст.
Я не пила до цього часу Staropramen, тому не знайшла його на етикетці пляшки, а прозаїчно купила в касі.
Була неділя. Ми (я і дві мої подруги) вирішили поїхати у Прагу. Вирішили ми вже давно, оскільки нам дали Шенгенські візи, то могли без докорів сумління через порушення закону пересуватися по Європі. Але наші буйні молоді голови так задурманило це магічне слово у паспорті «Шенген» що ми вирішили зробити тур Братіслава-Відень-Будапешт. Але потім нам ще більше навів полуду Інтернет - ми побачили промоції на авіаквитки і хотіли летіти в Рим, Кельн, Венецію… Та врешті розум прийшов до голови, і ми таки зупинились на Празі.
Отож повертаємось до нічим не особливої неділі березня - ми поїхали на вокзал, але каси були закриті, тому квитків ми не взяли, а вирішили здатись на милість водія і десь біля восьмої були вже на PKS Warszawa Zachodnia. Було дуже смішно, бо автобус таки не приїхав і ми з рюкзаками поплентались назад в гуртожиток на Бельведерську-стріт і запили нашу невдачу вином з коньяком. Найбільше з того всього сміявся Богдан. В нас навіть є серія фоток «Як ми не поїхали у Прагу». Але це не суттєво, бо наступного дня, ми яко цивілізовані Європейські студенти взяли по айсіку чотири квитки на автобус до Праги.
З нами їхав ще один хлопець, але в нього не було Шенгенської візи, тому цілу дорогу він не спав, поки ми не переїхали польського кордону. Щоб Тараса не зловили, ми розробили план, ніби він наш польський друг і везе нас у Прагу на екскурсію. Тому той «перестрах», як слушно виразився Бодько, на людях постійно говорив досконалою польською мовою, щоб його, не дай Боже, не запідозрили в українстві. Але дякуючи йому, перстархові, ми поїхали таки в Прагу. Бо могли б поїхати де інде, а потім довго оговтуватися десь у Бялистоку - це в кращому разі. Отож у понеділок о двадцятій тридцять ми вже були на вокзалі і там на нас чекав автобус на якому було написано «Прага - Рига». Ми сіли, зайняли зручні місця і Тарас, щоб потім не викликати шуму, вирішив одразу показати квитки водієві. А водій на нього: «Чи пан єст зварйовани? Тен аутобус іде до Рігі!». Наскільки ми потім катулялися зі сміху, що ледь не вернулися до дому, бо нічого не сприяло нашій поїздці. Інтернет показував, що в Празі сніг, знайома дівчина сказала, що хостела нам не дадуть, тому ми й не замовляли заздалегідь, бо не мали платіжної картки, а понадіялись на спонтанність і все-таки дочекались білого красеня з написом Eurolines і таки сіли і поїхали на Чехи. Зранку прокинулись, а за вікном тундра і холод. Вийшли ми на двірці Флоренс, що радше нагадував якийсь радянський вокзал, ніж «надражі» кам’яного серця Європи.
Купили за 100 корон транспортні денні «їзденки», що давали нам можливість їздити у будь-якому транспорті Праги: трамваї, автобуси, метро і навіть фунікулер, яким можна було піднятись на гору Петришн, де є чеська «Ейфелева вежа». Там же, на вокзалі, ми сіли на метро, де я вивчила першу фразу по-чеськи, яку ніколи не забуду : «Укончіте просіми віступ а наступ двеже сі завіраю». Ми вийшли на станції Ладві, в найпівнічнійшій точці Праги, бо там був найдешевший хостел, який ми змогли знайти в Інтернеті. Ги, от вам і прихована реклама. Там, ми вперше зустрілись з чеською гостинністю. Старий дідок , що проходив повз, одразу побачив у наших особах нетутешніх (ми тримали карту і сперечались куди нам краще йти) і захотів нам допомогти. Ми ж одразу перейшли на інгліш інтернешнл, але звісно старий нас не зрозумів. Потім Тарасуньо, цей новоспечений поляк, муві : «А може по польску?». І добре що так, дідок втішився, бо як це, чи чех з поляком не порозуміються? Каже, що разом з поляками сидів в окопах другої світової. І цей старий Швейк розповідав про свої військові пригоди, добре що не довго, бо готель ми швидко знайшли. Оце розумію сусідство. Не те що з «братами»-росіянами: приїдеш до них, щось по нашому скажеш, а вони до тебе: «Нє панімаю» і дивляться, як баран на нові ворота. Ну ладно, ще в них, а то в нас був такий випадок, що моя подруга спитала одну росіянку в гуртожитку, де тут у Варшаві є інтернет-клуб. Ну що тут не розуміти? Слово «інтернет» і слово «клуб» напевне в Гондурасі б зрозуміли. А та росіянка їй: Я нє панімаю. Тоді Ірця спитала: «Nie wiesz gdzie jest u Warszawie klub internetowy?», тоді до неї дійшло. Висновки робіть самі, я ж журналіст-об’єктивіст.