Супліка.
Доброї ночі, Львове!
Ти неймовірний. І ти про це знаєш. Хоча люди не втомлюються тобі про це повторювати.
Не втомлююся і я. Але я належу до тих, які тебе знають від свого народження. Такий факт не робить мені якогось привілею перед тобою чи перед іншими, та все ж це привілей. Принагідно дякую тобі за рідну погоду - це так, аби потім не забути. Я часто радію тобою, кажу то бі який ти прекрасний, незабутній і так далі і тому подібне, але...
Іноді попросту навпаки ти мене втомлюєш своїм вже далеко не міщанським гамором, який щодня все більше і більше осипає тебе похвалами. Так, ти любиш похвалу! Ти єдиний такий в Україні - питомо відрізняєшся від інших міст, в цьому твоя преференція. Від мене ти також частенько чекаєш похвали, але тільки-но ми зустрічаємось віч-на-віч, в твоїх вухах опиняється правда, і гарна, і не дуже. Ну, вибачай! Але, це ж ти мене "виплекав" своєю бруківкою і не такими вже й вузькими вуличками!
Зрештою не переживай. Ти мав на мене вплив, але чи визначальний - то питання дискусійне. І бруківка та для мене люба й водночас не люба. Але найбільше мені не любі ті, котрі повсякденно тебе дурманять своїми дифірамбами - ти перестаєш бути собою. Я пам’ятаю себе малим. Звичайно, що не все. Проте добре пам’ятаю ті дитячі ігри з тобою, те як ти манив у свої закапелки і на свої краї. Здавалося б ти не змінився. Ти далі граєшся так само. Тільки от з ким?
Ти все більше і невпинно волієш грати ці ігри не з нами.
Ну не ображайся! Це, зрештою, не такий вже і злісний докір. Ти просто повинен розуміти, що мусиш мати час і на тих, котрі є близькі, направду близькі тобі. А близькі говорять все так як є - правда ж?!
Поки ти одним оком дрімаєш, а іншим підглядаєш сни гостей, ми не спимо. Пам’ятай про це.
Ти неймовірний. І ти про це знаєш. Хоча люди не втомлюються тобі про це повторювати.
Не втомлююся і я. Але я належу до тих, які тебе знають від свого народження. Такий факт не робить мені якогось привілею перед тобою чи перед іншими, та все ж це привілей. Принагідно дякую тобі за рідну погоду - це так, аби потім не забути. Я часто радію тобою, кажу то бі який ти прекрасний, незабутній і так далі і тому подібне, але...
Іноді попросту навпаки ти мене втомлюєш своїм вже далеко не міщанським гамором, який щодня все більше і більше осипає тебе похвалами. Так, ти любиш похвалу! Ти єдиний такий в Україні - питомо відрізняєшся від інших міст, в цьому твоя преференція. Від мене ти також частенько чекаєш похвали, але тільки-но ми зустрічаємось віч-на-віч, в твоїх вухах опиняється правда, і гарна, і не дуже. Ну, вибачай! Але, це ж ти мене "виплекав" своєю бруківкою і не такими вже й вузькими вуличками!
Зрештою не переживай. Ти мав на мене вплив, але чи визначальний - то питання дискусійне. І бруківка та для мене люба й водночас не люба. Але найбільше мені не любі ті, котрі повсякденно тебе дурманять своїми дифірамбами - ти перестаєш бути собою. Я пам’ятаю себе малим. Звичайно, що не все. Проте добре пам’ятаю ті дитячі ігри з тобою, те як ти манив у свої закапелки і на свої краї. Здавалося б ти не змінився. Ти далі граєшся так само. Тільки от з ким?
Ти все більше і невпинно волієш грати ці ігри не з нами.
Ну не ображайся! Це, зрештою, не такий вже і злісний докір. Ти просто повинен розуміти, що мусиш мати час і на тих, котрі є близькі, направду близькі тобі. А близькі говорять все так як є - правда ж?!
Поки ти одним оком дрімаєш, а іншим підглядаєш сни гостей, ми не спимо. Пам’ятай про це.