Метро і жолуді
До години пік залишалося хвилин 40, і ми виявилися єдиними покупцями жетонів у незвично порожньому вестибюлі метрополітену. Та варто було зробити крок від касового віконця, як на дорозі виріс міліціонер:- Добрий дєнь, прапорщік Мордуйко, прєд’явітє докумєнти! - зачитав права і зробив контрольний постріл: - Пройдьомтє!
http://novaukraina.org/news/urn:mediacontent:10A659F
Безпорадно глипнувши на байдужі турнікети, ми набрали в груди якомога більше поки ще вільного повітря - і зробили крок у невідоме.
Коридорчик за дверима з написом «Міліція» привів до погано освітленої кімнати площею близько 10 м2 - зате з високою стелею. Частину приміщення (кубометри чотири) займав «абізянник» із лавою за білими ґратами. Решту інструментів дізнання становили заяложений стіл і радіатор централізованого опалення. На столі похмуро мовчав чорний телефон - сучасник Берії.
Ми спробували згадати щось приємне, але з глибин свідомості цинічно виринула фраза «Ну от і все…».
- Как же ви бєз докумєнтов ходітє? - прапорщик за столом невдоволено тасував пред’явлені дисконтні картки. - Ето нє докумєнти. Гдє ви пропісани?
Згори на «абізяннику» лежала синя фуражка.
- А что в карманах? - провадив далі страж порядку. - Холодноє оружиє, наркотікі, золото? Всьо винімайтє сюда! - вказав на стіл.
«Золото?» - здивувалися ми, випорожнюючи кишені.
- Только что с дєвушкі цепочку сорвалі, - пояснив дядько. - Всьо, всьо винімаєм! - і заходився обмацувати татові лахи...
- Хто зірвав? - бовкнули ми і поцікавились. - А що, ми підозріло виглядаємо?
- Ну да: куртка такая… на трі размєра больше… ліцо блєдноє… спітє мало?
- Працюю багато… - зітхнули ми, бо й справді лягли сьогодні о шостій ранку.
- Бєрєчь сєбя надо, - чомусь у цих словах не було співчуття. - Что ето? - серед зім’ялих раритетів на столі опинилося кілька жолудів. - Зачєм ви носітє с собой жолуді? - не зрозумів прапорщик. - Может, ви наркотікі употрєбляєтє? Вот так накурятса дряні, а потом носят в карманах жолуді…
Ми пробелькотіли щось про відвідини ботсаду кількарічної давнини та прокляли себе за надмірну сентиментальність.
- Память, значіт? Странний ви какой-то… - міліціонер видобув з купи речдоків антикварне мобіло і заглибився у меню. - Тєлєфон гдє взялі? Когда?
Ми слухняно відповідали, звідкіля родом, де працюємо і куди оце їдемо, а той нотував і питав далі. Наситившись, почав крутити диск чорного апарата - раз, другий, третій, але на тому кінці хтось уперто його ігнорував, і рухи прапорщика ставали дедалі різкішими. Сидячи з іншого боку стола, ми намагалися здолати душевний тремор і приборкати неслухняні пальці.
Нарешті зв’язок налагодився.
- Метро, Мордуйко, - повідомив міліцай, а відтак перевірив телефон і репутацію клієнта.
Чистий; не притягався.
- Можетє ідті. Ізвінітє за бєспокойство.
Порозкладавши свої скарби по кишенях, ми посунули до виходу. Не надто рвучко - щоб той бува чогось не запідозрив. Але й повільно все ж ніяк - а ну передумає! У вестибюлі досі було малолюдно.
«Невже це все? Не підкинули трави, не „опізнали“ як рецидивіста, не затримали до з’ясування особи - навіть гроші всі дали забрати… Людина просто виконує свою роботу… Але чому так неприємно бути причетним до цієї роботи? Чому відразу почуваєш себе нічим - тварью дрожащєй? Міліція - з народом? Чи кожний новоспечений Дядя Стьопа незабаром усвідомлює себе вищим за пересічних громадян? І чи скурвились би ми на його місці та як швидко?» - думки не давали спокою, та зрештою залишилась одна: ми вже ніколи не зможемо спокійно проходити повз людей у міліцейській формі - так само, як і через турнікет у метро, після того як він одного разу нагло нас ударив.