Лірика Миколи Руденка - Ігор Качуровський (до інших передрукованих статей і документів у Нотатки)
З видання Смолоскип ім. Симоненка, Балтимор, 1978, Торонто.
Усю радянську політику у галузі літератури можна звести до чотирьох пунктів: 1. намагання видавати письменників за комунізуючих, «проґресивних», революціонерів, марксистів чи принаймні - реалістів, 2. навпаки - комунізуючих літераторів підносити до ранґи «великих», 3. замовчувати небажаних, 4. коли не можна промовчати - очорнювати.
Стосовно української літератури ця політика, як не прикро, іноді сягає успіху. Так багатьом нашим читачам і деяким літературознавцям за кордоном прищеплено віру в офіційну гієрархію українського письменства: мовляв, у галузі поезії перший - Тичина, в галузі прози - Гончар…
Супроти Миколи Руденка офіційні чинники застосовували й продовжують застосовувати кару мовчанням. У роках 1966-71 Руденкові пощастило видати три збірки поезій: «Всесвіт у тобі», «Сто світил» та «Оновлення». Жадної погромницької статті проти них не з’явилося в київській пресі, а проте всі три збірки вилучено з обігу, і поява кожної з них - як писав автор у одному приватному листі - «супроводжувалася звільненням з роботи редакторів або доганами, закритими постановами тощо…». За збірку «Всесвіт у тобі» поета - через шість років після її виходу в світ! - виключили з партії.
Але, подібно до того, як на творчість Олеся Бердника українська читацька публіка за кордоном звернула увагу, коли почалося його цькування в радянській пресі, так і Микола Руденко опинився в центрі загальної уваги у квітні 1975, коли наша преса принесла вістку, що в його київському помешканні, за санкцією московського прокурора, переведено обшук, що в нього вилучено рукописи недрукованих творів (за всіма даними - один примірник машинопису цієї книги, яку ми вам тепер пропонуємо, а також український оригінал науково праці «Економічні монологи», тим часом, як російський варіант цього твору шляхами самвидаву помандрував на Захід…), вилучено й засіб письменницької праці - писальну машинку, а самого його, як члена групи «Міжнародна Амнестія», було заарештовано, однак через кілька днів - звільнено.
Наступного місяця Миколу Руденка виключено зі Спілки Письменників - останнім часом таке виключення можна вважати найвищою літературною нагородою: коронацією терновим вінком!
Незабаром ми довідуємося, що він працює нічним сторожем, а платні, яку отримує, вистачає «на хліб і цигарки».
Далі прийшла примусова експертиза у психіатричній лікарні, оголення Української Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод, арешт, комедія суда і вирок: сім років ув’язнення і п’ять заслання…
Судили Руденка разом з Олексою Тихим - спеціально, щоб мати можливість уникнути розголосу, щоб тримати його справу оподаль від громадської опінії, якнайдалі від найближчих друзів - фактично потайки…
Це той засіб, що зветься «кара мовчанням»…
Саме застосування «кари мовчанням» я й пояснюю той факт, що Микола Руденко, який після смерті Леоніда Первомайського (до речі, були вони друзями й однодумцями) залишився коли б не найбільшим поетом радянської України, донедавна був майже зовсім невідомий читацтву нашої еміґрації: не знайдемо його поезій ні в «Панорамі» Івана Кошелівця, ні - аж до останнього часу - в таких журналах як «Сучасність», «Нові Дні» та «Визвольний Шлях». Я особисто захопився лірикою Миколи Руденка, натрапивши в журналі «Вітчизна» за 1971 рік на добірку його поезій «Суворий світ».
Микола Данилович Руденко народився 19 грудня - на Миколу народився, Миколою й назвали! - 1920 року в селі Юр’ївці на Луганщині в робітничо-селянській родині. Юр’ївка - це було шахтарське село, хлібороби, як це велося колись по багатьох селах, розташованих поблизу шахт або фабрик, - сполучали селянську працю з робітничою. Батько письменника був сільським чинбарем, а взимку працював на шахті, де й загинув під час одного з тих нещасливих випадків, про які ані словом не згадує радянська преса. Сам поет оповідає про це так:
Хто мій батько?
Пригадую, як на рядні
Шахтарі принесли його вранці до хати.
Потім - горбик могильний…
І сниться мені,
Що землею були вони - батько і мати.Тема землі, з якою поет органічно пов’язаний, - одна з основних у його ліриці. Цей зв'язок із рідною землею в нього не надуманий, не книжний, а безпосередній, внутрішній. «Антеїстична», так би мовити, сторона його творчости дещо нагадує лірику Михайла Ситника, Руденкового однолітка, який не міг пристосуватися до умов еміграції - і загинув.
Після закінчення десятирічки М. Руденко вступив до Київського університету, де провчився місяць: саме тоді радянський уряд скасував пільги щодо військової служби для студентів.
Переді мною фото - юнак у «буденовці». І підпис:
«Москва, 1940. Рядовий кавалерійського полку, що охороняв Уряд - дачу Сталіна, його проїзди, Кремль тощо…»
Друкуватися Микола Руденко почав з 1937-го року, коли отримав першу премію Наркомосу для учнів середніх шкіл. Але перша збірка поезій вийшла щойно десять років пізніше. Під час війни поет був політруком в оточеному Ленінграді, наслідком тяжкого поранення рік лікувався і знову був післаний на фронт. У відставку вийшов як капітан запасу. Саме тоді на переломі позиції в літературі висували фронтовиків. А на Україні вибір упав на Миколу Руденка - в галузі поезії (на молодого поета, якому ще не снилося його майбутнє прозріння й оновлення, зварнули увагу завдяки поезії «Росії») та на Олеся Гончара - в галузі прози.
Ось іще одно фото - в (досить таки убогому, як на західні умови) кабінеті. І підпис:
«Секретар парторганізації Спілки письменників, редактор журналу «Дніпро», 1950».
Маю відомості, що поета посилали в закордонні відрядження. Саме тоді виходить - одна за одною, кілька збірок його поезій; десь від середини п’ятдесятих років він починає приділяти увагу прозі. Спочатку це були романи «Вітер в обличчя» та «Остання шабля», де художній реалізм змагався з невіджитим соціялістичним. Принагідно згадаю, що в довідникові «Письменники Радянської України» 1970 р. видання серед творів Руденка не згадані роман «Орлова балка» та п’єса «На дні морському» (роману цензура не пропустила, п’єсу знято з репертуару…).
Згодом письменник звернувся до жанру науково-фантастичної повісти: «Чарівний бумеранґ» та «Народжений блискавкою». Не зашкодить згадати, що російський переклад «Бумеранґу» вийшов стотисячним накладом. Найвищим досягненням Миколи Руденка в галузі поезії стали його останні, вже згадані мною, збірки: «Всесвіт у тобі», «Сто світил» та «Оновлення».
Фотостати двох перших збірок дійшли до мене шляхами самвидаву, третя якимсь справді чудом знайшлася у Вашінґтоні, у Конґресовій бібліотеці...
Ім’я Миколи Руденка ми знаходимо лише в довідникові «Письменники Радянської України» (там понад 2.000 імен, з них третина не має нічого спільного з Україною, а половина з літературою…), а і в російськомовній літературній енциклопедії («Краткая Литературная Энциклопедия»), куди з тих двох тисяч ледве чи потрапило зо дві сотні…
Невеличку добірку віршів М. Руденка дає київська чотиритомова «Антологія української поезії», проте на підставі тієї добірки тяжко скласти про нього, як про поета певне уявлення. Справа в тому, що протягом чверть століття - від початку тридцятих до другої половини п’ятдесятих років - усе радянське письменство такою мірою дотримувало поза мистецьких канонів так званого соцреалізму, що стерлися були грані між талановитим поетом та ремісником-віршоробом.
Хрущовські реформи, пов’язані з реабілітацією знищених літераторів, поверненням із таборів іще живих, загальним послабленням цензурних утисків та появою сузір’я молодих, так званих «шестидесятників», мали своїм наслідком також пожвавлення й оновлення творчости деяких письменників старшого (Леонід Первомайський) та середнього віку, серед яких у першу чергу слід назвати два імена: Григорій Тютюнник та Микола Руденко.
Дехто з українських поетів від першої й до останньої збірки лишався на одному мистецькому рівні і творив у рамках одного певного стилю. Тут можна назвати таких авторів, як Микола Зеров, Михайло Орест, Володимир Світдзінський, до деякої міри - Євген Плужник. Інші - як Слісаренко - кидалися від одного стилю до іншого. Дехто вже першими збірками вичерпав свої творчі спроможності, а далі - переслідував сам себе (Сосюра) або сходив на рівень графомана (Тичина). Дуже своєрідний - із трьох етапів - шлях пройшов Леонід Первомайський, що починав з карикатурної віршованої агітки, згодом виріс на літератора-середняка, а в останні роки життя зійшов на таку височінь, що став гордістю нашої поезії.
Та найтиповішим для недонищених поетів двадцятих років на чолі з Максимом Рильським був шлях від поезії до соцреалізму.
Про Миколу Руденка можна сказати, що він пройшов цей самий шлях лише в зворотному напрямку: від соцреалізму - до поезії. Аналогічно розвивалася творчість і талановитого Григорія Тютюнника: від соцреалістичної до мистецької прози.
Руденко вступав у літературу тоді, коли радянські літератори, з волі партії та особисто Сталіна, більше відрізнялися зачісками, убранням, іконостасами орденів, аніж творчим обличчям. Кажучи фігурально: тоді кожен, щоб не потрапити під ніж, мусів співати контратенором. Тож нема нічого дивного, що поетичний дебют Миколи Руденка не був яскравим: чейже в українській поезії протягом тридцятьох років не було яскравих дебютів… - за одним хіба винятком. Подаю конкретні назва й дати: остання визначна поява відродження двадцятих років - збірка «Трави» Василя Мисика, видана 1927 року; перша ластівка оновлення - «Проміння землі» Ліни Костенко, 1957 рік; єдиний виняток - опублікована напередодні війни збірка «Перший грім» Олекси Веретенченка.
Отож нема нічого дивного, - ранні поезії Миколи Руденка нагадували потрошку кожного з визнаних поетів доби: ніби склав докупи вірші найголосніших у ті роки поетів, а потім вивів середнє пропорційне. Не уник Руденко ні повчально-менторського тону, ні неминучої ленініани, ані - що правда, то не гріх! - славослов’я на адресу «непідкупної краси» та «нескореного народу» Росії…
Але вже і в ранніх поезіях Миколи Руденка впадає в око культура доброї, я сказав би - шляхетної рими. Адже більшість сучасних українських поетів користається римоїдами, що їх на початку двадцятих років пустили в обіг російські поети. І хоч російський вірш (як в Радянському Союзі, так і на еміграції) давно переборов моду на римоїди, та на Україні вона вперто тримається. Так буває з жіночою модою: перший крій сукні переходить від столиці на провінцію, а з дрібних провінційних міст потрапляє на села і там затримується, хоч столична мода уже не один раз змінилася…
Та справа, звичайно, не в самій римі.
Руденко - поет серйозний і вдумливий, лірика його - це насамперед лірика філософського роздуму, і якщо, в окремих випадках, можна говорити про ілюстративний характер його поезій, то це ілюстрація не скороминулих політичних гасел, а непроминальних - у збірному розумі людства - світоглядових вартостей. Звичайнісінька річ - морозні візерунки на шибах - це для поета конкретний доказ єдності сущого:
Вогонь і надра холоднечі
Ті самі образи несуть…І іншій поезії - акцентується пурифікаційна роля страждання в житті людини:
Може, колись розпізнає наука
Правду на дні філософської чаші:
Всесвіт - це мука... Одвічна мука,
Та, що породжує радощі наші.
Це перегукується з притчею Оскара Уайлда про скульптора, який, не мавши іншої бронзи, перетопив статую смутку, що триває вічно, на статую радости, що триває мить, і з лірикою найбільш ерудитованої серед нашої еміґрації поетеси - Галі Мазуренко. Паралель до естетики Шопенгауера, який писав про красу прозорости і дзеркальности, вбачається мені у віршах Миколи Руденка:
Коли ущухне хвильки мерехтіння
І ляже спокій на озерну воду,
Чому мене чарує світ, що тінню
Повторює оцю живу природу?
Той світ, можливо, має власне ймення,
Яке не варто називати всує, -
Бо то природи віще одкровення,
Поза яким нічого не існує...
Руденкова поезія назагал скупа на орнальні засоби, думка поетова переважає над почуттям. Проте здерідка натрапляємо в нього на імпресіоністично-настроєвий малюнок:
... Гречка медами червоними
Хвилює в тихі доли,
А над гречаними гонами
Линуть червоні бджоли.
Дід із села понад кручею
Їде на бочці з водою, -
Наче Перун поза тучею
З огненною бородою...Та було б поважною похибкою за цією вечірньою настроєвістю, за цією повінню червоних барв, не помітити культу Сонця, і цей культ є важливою складовою частиною світогляду Миколи Руденка. І тут ми підійшли до головного в його творчості - до лірики і філософських роздумів.
Нагадаю, в основних рисах, шо пантеїзм постав наслідком прагнення людської думки примирити скінченне з нескінченним, одність із плюралістичністю. Усякий пантеїзм тяжить або до містицизму або до матеріялізму. Тому розрізняємо містичний пантеїзм Індії (точніше індуїзму), християнський пантеїзм Франціска Ассізського та нарешті, матеріялістичний пантеїзм Джордано Бруно. Саме із світоглядом цього філософа, на мою думку, найближче пов’язаний пантеїзм Миколи Руденка, його філософська лірика.
Прозорою символікою засихаючого дідівського джерела та блискавиці, яка має його оновити, відкривається збірка недрукованих за радянських умова поезій Миколи Руденка. Це початок Руденкової творчости, котра не вкладається в рамки офіційно-дозволеного. Невдовзі прийде уболівання над долею поетів, що витратили свій талант на зачерствілі оди, які принесли їхнім авторам, замість справжньої слави, лише «брязкальця на груди золоті». Ще далі з’являється замислення над єдністю світотвору. Ліричний герой однієї з поезій запитує про ті «болі-думи», що палять мозок:
Чиї вони і де блукали, -
Мої чи, може, не мої?Дедалі виразніше й чіткіше розкривається пантеїстичний світогляд поета, лірика його набирає виразно філософського забарвлення:
Знову сонце зійшло,
День прибув...
Як мене не було,
Де ж я був?
Мабуть, жив у зорі -
В напівсні:
Чи в дубовій корі,
Чи в зерні.
Вітер хмари жене.
Дощ іде.
Як не буде мене,
Буду де?А водночас поет не відрікається суспільно-громадської нотки:
...не спішіть кожен крок величати
Ані величним, ні історичним...
Тож трохи далі читач переконується, що не лише загальнофілософський, а й політичний світогляд Миколи Руденка не має нічого спільного ні з марксизмом, ні з діалектичним матеріалізмом:
Мабуть, жадна історична ера
У собі не має переваг…
Для українців молодших поколінь, цебто для тих, що виросли або вже й народилися на Заході, тяжко зрозуміти, що подібні вислови в нас на батьківщині звучать як виклик державній системі і що за них судять - раніш як за «контрреволюцію», нині як за «наклеп на соціалістичний лад», котрий має бути не рівно рядним із державними устроями колишніх історичних ер, а найпрогресивнішим і найліпшим…
Містична постать Матері (яка в його віршах з’являлася вже й раніш, зокрема, в поезії «Видіння»), де злилися образи не лише матері поетової та матері-України (що не раз траплялося в нашій поезії), а також Матері-Землі, допомагає ліричному героєві стати на шлях прозріння. І тоді виявляється, що попередня дорога провадила в нікуди:
На битій дорозі підкова лежить,
Вилизує хвиля німі береги.
В нікуди, в нікуди дорога лежить -
В затоплені морем луги…Деякі Руденкові речі мають характер поетичного документу: в них зафіксовано живий шматок радянської дійсності:
Є лісова дорога до села -
Туди іще бруківка не дійшла.
З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди…Якою мірою постать ліричного героя цієї книги збігається з особою самого поета? Не знаючи особисто автора, тяжко було б відповісти на це питання, але задокументована й припечатана судовим вироком його діяльність на користь України й Людства, свідчить, що між цими двома постатями, мабуть, узагалі немає розбіжности…
Крім лірики, на сторінках цієї книги зустрічаємо також ситуаційні й сюжетні речі, де виступають вже не ліричний герой, а інші індивідуалізовані персонажі.
Найяскравіша серед них постать «реабілітованого» вчителя - в однойменній поемі, котра не поступається своїм драматизмом відомій українському читацтву поемі «Хрест».
«Реабілітованого» я читав, водночас слухаючи "Ададжо" Альбіоні - і ці два твори зливалися в одно, творили єдину цілість, бо музика була варта слів, а слова - музики.
Ігор Качуровський
Передмова до самвидавної книжки: