І знову дощі...
Кому як, а мені в дощ хочеться заховатися, знайти маленьку шпаринку і залізти в неї, підібгавши ноги і схиливши голову. То напевне мій власний сорт анахронізму - спокнвічний страх людей перед природою, її непокореністю і вседозволеністю. А що? Схоче - заллє повінню, схоче - засушить до пустелі. Все в її руках.
А ще в дощ приємно валятися у покривалах, пити щось гаряче типу ромашкового чаю і читати...або мріяти...або просто милуватися коханою людиною...або...(плюс нескінченність). Або сумувати. У мене останній пункт виходить найкраще. З чого б то? Я що - песиміст? Як говорила одна моя знайома: "Я не песиміст, я реаліст і я знаю як усе буде насправді". Отак. Вона знає. Я чомусь про себе так не впевнена. Природа всемогуща, а людина - лише піщинка у її руках. Що вона там може знати?
А ще в дощ приємно валятися у покривалах, пити щось гаряче типу ромашкового чаю і читати...або мріяти...або просто милуватися коханою людиною...або...(плюс нескінченність). Або сумувати. У мене останній пункт виходить найкраще. З чого б то? Я що - песиміст? Як говорила одна моя знайома: "Я не песиміст, я реаліст і я знаю як усе буде насправді". Отак. Вона знає. Я чомусь про себе так не впевнена. Природа всемогуща, а людина - лише піщинка у її руках. Що вона там може знати?